Читати книгу - "Смерть у Києві"

Тільки юний князь Володимир метався то до тисяцьких, то до митрополита, то до дружини, але недосвідченість заважала йому, він не спромігся на рішуче слово, яке б могло зарадити злочину, єдине, що зміг, — мерщій скочив на коня і самотою помчався навперейми натовпові, але вже не встиг проїхати до города Володимирового по вузькому мосту, вщерть загаченому людом. Тоді він рвонув праворуч повз Глібів двір, але й тут кияни випередили його, і поки він дістався з другого боку до монастиря, вбивці вже вдерлися туди й нишпорили по всіх усюдах, шукаючи князя Ігоря.

Той, від природи не наділений здатністю до передчувань, стояв собі на обідні в монастирській церкві, молився перед іконою Матері Божої. Нападників не зупинила ні святість місця, ні заглибленість князя-схимника в молитву. Вони вхопили Ігоря, зірвали з нього мантію і схиму і, наосліп б'ючи куди й чим попало, потягли з монастиря. Коло брами зустрівся князь Володимир, який щойно домчав туди кружною путтю. Побачивши його, Ігор заплакав: «Ох, брате, камо?» Тоді Володимир зіскочив з коня, покрив Ігоря своїм князівським корзном, крикнув киянам: «Браття мої, не сотворіть зла, не вбивайте Ігоря!» — й повів того до Мстиславового двору.

Дуліб писав: «Самого лиш корзна князівського задосить виявилося для киян, і відступилися навіть ті, хто був засліплений несамовитістю власною і беззахисністю жертви своєї. А що коли б прихистити було Ігоря не корзном князівським, а дружиною кінною?»

Володимир устиг довести Ігоря до воріт Мстиславового двору, та тут нападники схаменулися, а чи то набігли якісь нові, вони наздогнали втікачів і з мовчазною жорстокістю стали видирати з рук Володимира збитого до крові Ігоря, били Ігоря, били заодно й Володимира, а коли нагодився на те молодший брат Володимирів Михалко верхи на коні й, зіскочивши на землю, спробував боронити князів, били також і Михалка, зірвали з нього хрест і чепи вагою в цілу гривну золота, звалили на землю, топтали, так ніби йшлося тут не про помсту над Ігорем Ольговичем, а над усіма князями малими й великими, з усіх родів відомих і невідомих, нелюбимих і шанованих — однаково. Та й знов скористався Володимир з колотнечі і, все ж не вірячи, щоб озвірілий натовп мстився ще й на малому князеві, не став обороняти Михалка, а мовчки проштовхнув Ігоря в двір до матері, зачинив браму перед самим носом у роз'юшених убивць і мерщій сховав ледь живого князя у кожухових сінях.

Дуліб писав: «Княжий дім виявився замкнений усіма своїми дверима навіть для того князя, що там мешкав. Хто ж то позамикав ті двері й коли, і навіщо? Аби знаття».

Кожухові сіни тільки й того, що знесені були трохи над землею, але ж, відкриті всім поглядам знизу, не становили ніякого прихистку, і переляканий Ігор марно метався від прозирки до прозирки і квапливо й дрібно хрестився на всі чотири сторони світу.

Ті, за воротами, вдерлися в княжий двір, побачили вмить Ігоря, вибили двері в кожухових сінях, стягли князя вниз і тут, коло краю сходів, добили його і за ноги потягли через Бабин торжок до Десятинної Богородиці, мовби наміряючись кинути труп перед тою великою святинею Кому здавалося, що Ігор ще живий, той бив князя далі, так що коли й справді він зберігав у тілі якісь крихти житія, то розгубив їх на Бабиному торжку вже навіки. Віз якийсь трапився на путі, запряжений дохлою шкапою, тоді вбивці змінили свій намір, кинули труп на воза, самі теж позіскакували туди й звеліли хазяїнові везти їх з їхньою страшною поклажею на Поділ. Там на торговищі скинули труп князів у бруд і щезли безслідно, мовби їх і не було ніколи, мовби то й не кияни вчинили сю, а якась наслана лиха сила. І хоч ніхто не бачив, щоб хтось підходив до вбитого, та невдовзі той виявився нагим, паче при народженні, і казали, ніби то потай приходили благовірні й одривали від одягу вбитого собі по шматочку во спасіння й зцілення, аж поки й геть оголили труп.

Дуліб писав: «Від мучеництва завжди очікують чудес, але забувають люди, що Бог не страждає ніколи, він тільки радіє або гнівається, то чому ж чоловік не прагне зрівнятися з Богом у радощах, а неодмінно шукає чийогось мучеництва!»

Дехто, щоправда, стверджував, що Ігор і не нагий зовсім лежав на торговиці, бо знайшлися добросердні бабусі й прикрили вбитого, хоч і не наважилися обмити кров на його ранах.

Лиш коли сталося невідворотне, то знайшов князь Володимир обох тисяцьких, Лазаря і Рагуйла, і послав їх на Поділ з дружиною, щоб захистили там бодай мертвого, коли не зуміли вберегти живого.

Тисяцькі сказали киянам:

— Ось ви вбили Ігоря, а ми поховаємо його.

На що кияни відповіли їм так:

— Не ми його вбили, а вбили його два Давидовичі та Всеволодович, коли вони задумали зло супроти нашого князя і хотіли вбити його зрадою. Але Бог за нашим князем і свята Софія.

І звелів тисяцький Лазар узяти Ігоря й однести в церкву святого Михайла, в Новгородську божницю. Там тисяцькі поклали убитого в труну і прикрили князівським корзном, яке передав князь Володимир.

Вдосвіта назавтра, в суботу себто, митрополит послав ігумена Ананію відспівати за звичаєм належні молитви над убієнним. Ігумен побачив, що Ігор не прибраний по монашому чину, звелів обрядити його і, відспівавши, одвіз до церкви святого Симеона, де й поховано князя. Над мертвим князем ігумен Ананія виголосив казання гнівливо-болісне.

Сказано було таке:

«О лють людської суєти! Хто порятується і хто не постраждає від люті з тих, що живуть у цей суєтний вік? Де любов один до одного, де милість, воістину все зникло й загинуло».

Чутка пройшла така, що від тіла князевого в час переодягання чулося благоухання, але ігумен Ананія не зважив на те. Тоді в кінці відспівування сталося самозапалення свічне в Новгородській божниці, а коли ігумен і на те не зважив, то з неба вдарила блискавиця й прогримів могутньо грім, і стовп світозарний став над церквою, і потряслася земля до самих глибин,