Читати книгу - "Фіолетові діти"

Я заперечливо похитую головою, мовляв, не хочу. Я й справді не люблю «безе».

— Дарма, тортик нічого, — не особливо наполягає Ігор і мрійливо продовжує: — Все це було ніби вчора…

Потім, відкорковуючи пляшку, він трохи мружиться і, поставивши відкриту пляшку на стіл, навмисно кривить кумедну жалісливу пику:

— Усе так сумно…

Його товстеньке обличчя в поєднанні з сумними очима старого сенбернара мало б мене розвеселити. Та наразі мені стає зовсім невесело.

— Ти маєш рацію… Сумно… — згоджуюся і махаю рукою на спробу Ігоря налити мені вина: — Ні, ні, мені не треба!

— Та це ж сухе! — підводить здивовані очі. Ставить пляшку, придивляється до мене і серйознішає.— Ну, розповідай, яке в тебе горе?

— Хочеш попрацювати психоаналітиком?

— Та ні, я без жартів… Я тільки зараз помітив, що ти якась не така. Навіть не посміхнулася ні разу. Що сталося?

Я на хвилину задивляюсь у вікно і, не в змозі сформулювати одразу все, що мене бентежить, ставлю трохи дурнувате питання:

— А ти не відчуваєш, що відбувається щось дивне з навколишнім світом?

— Що відбувається? Економічна криза? — піднімає брови Ігор і, почухуючи свою піхотинську маківку з оптимістичною посмішкою, додає: — Так це якраз звична річ. Нічого дивного…

— Може, й криза, — кривлюся я, — тільки не економічна…

— Ну, ну, пацієнте, я слухаю, — спирається ліктями на стіл та уважно дивиться на мене Ігор.

І з мене починає виходити все, що накопичилося останнім часом. Трохи нелогічними рваними шматками — справжня сповідь невротика-початківця. Я розповідаю йому і про Альону, і про її дивних учнів, і про те, що вона загинула, і про те, як мені від цього паскудно…

Ігор уважно слухає. Коли я замовкаю, секунду мовчить, стуляє губи в трубочку і повільно протягує:

— Що ж… Маємо почуття провини. І зовсім, на мій погляд, не обґрунтоване…

А потім дивиться мені в очі:

— Послухай, Даринко, а ти сама в собі не відчувала чогось незвичного?

— Ні…— тру собі носа, що від спогадів почав підозріло щипати, а потім здивовано витріщаюся на нього: — Це ти до чого?

— Та так, — знизує плечима Ігор.

— Ти що, про це щось знаєш?

— Ну… так мало, що на це можна й не зважати, — туманно веде він далі та знову почухує маківку, — а от мій батько… дещо знає, бо працює в дуже специфічному відділі.

— В якому відділі? — здивовано перепитую. Ігор ніколи не розповідав про свого батька. Тільки відбувався жартами.

— Вивчення наднормальних психічних здібностей, — значуще примруживши очі, відповідає він. — Усі випадки, які не вписуються в наукове обґрунтування, збираються, сортуються, аналізуються. З метою державної безпеки, звісно…

— То ти теж гадаєш, що смерть Альони може бути пов’язана з учнями?

— Все може бути… Та, як правило, в таких випадках розгадки значно прозаїчніші… Кохання, чи там іще щось подібне. Вона ж отруїлася?

— Так, — я схиляю голову і починаю терти шпаринку на столі, марно намагаючись проковтнути огидний клубок у горлі.

Ігор тим часом підіймає келиха, кладе ногу на ногу і, відкинувшись на бильце стільця, відсьорбує вина:

— Не переймайся. Якщо такі учні насправді існують, скоріш за все, про них уже знають де треба. Можеш спати спокійно…

Мені стає холодно. І з’являється знайоме відчуття, що мене з моїм співрозмовником роз’єднує, так би мовити, тоненька плівочка. Я тут, а весь світ, разом з Ігорем, перебуває ніби поруч, але в якомусь іншому вимірі. Моя знайома космічна безодня підійшла ближче, і я відчула її крижаний подих.

Розслабитися. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я зовсім маленька. Лежу під деревом. Дивлюся на листя. Яке воно гарне! Майже прозоре під яскравим літнім сонцем. Небо просвічується поміж ним — таке блакитне, лагідне. Сонячні промінчики гріють ніжно-ніжно. Як гарно. Як усе ПРАВИЛЬНО! Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ!…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?

У понеділок, як і домовилися, після уроків до мого кабінету знову прийшов Кирило. Постукав тихенько в двері.

— Добрий день, Дарино Миколаївно! — ніяково вітається.

— Здрастуй, Кириле, сідай, поговоримо, — відповідаю.

Він чемно сідає на запропонований стілець навпроти мого столу, прилаштовує свій наплічник на підлозі поряд. Складає перед собою руки, неначе першокласник.

Мені теж трохи ніяково, що я втратила свідомість в нашу останню зустріч. Але я дивлюся йому в очі. У нього погляд незворушний і відгороджений — такий, за яким, як не намагайся, нічого не можна прочитати. Як у розвідника.

— Що вас цікавить? — спокійно запитує, не зморгнувши оком.

Холодні очі кольору битого зеленого скла.