Читати книгу - "Вежі мовчання"

— Я подробиці погано знаю поки що, — продовжував НІ, — але як тільки що-небудь стане відомо, я відразу повідомлю. У Київ ми вже доповіли, так що ви не хвилюйтеся!

— Та я й не хвилююся, — відповів Рад, хоча це було неправдою, — це вам хвилюватися треба!

— Нам усім хвилюватися треба, Родіоне Костянтиновичу! — гаряче заперечив НІ. — Це ж наша спільна справа!

— Саме так. Карна, — похмуро зауважив Рад.

— Та дурниці це все, немає там нічого! Грошей вони хочуть, як завжди! — образився НІ. — Залагодимо. Ви нам допоможіть краще з газетою впоратися. Стирчить, зараза, як скабка в дупі, а шеф мало не кожного ранку питає!

— До речі, Назаре Івановичу, — змінив тему Рад, — а як ваше прізвище, даруйте за цікавість? А то на дверях таблички немає, візитку ви мені не дали, незручно виходить: ви є, а прізвища немає! — пожартував Родіон і відразу пожалкував, бо зрозумів, що вліз на якусь заборонену територію, куди влазити було не варто. НІ відразу насупився, наїжачився, почервонів, як буряк, недобре так подивився на нього й різко кинув:

— Ну навіщо вам моє прізвище, ми що, в армії, чи що? А візиток у мене немає і не було ніколи, не люблю я їх!

— Це що, службова таємниця? — така несподівано бурхлива реакція НІ Родіона неабияк потішила.

— Хріняка моє прізвище. Хрі-ня-ка! — випалив особіст по складах, і його обличчя остаточно стало схожим на розрубаний уздовж червоний буряк.

Дивно, подумав Родіон, така доросла людина, такий поважний полковник СБУ в запасі, а поводиться як хлопчисько, чесне слово.

Абревіатура ініціалів Назара Івановича остаточно набула тепер закінченості й виглядала досить кумедно — НІХ.

Головний юрист заводу Юрій Олексійович Перетятько сидів за робочим столом, підпираючи руками підборіддя, і байдуже дивився у вікно. На столі перед ним лежав чистий аркуш паперу. На стукіт у двері й появу Родіона він відреагував тільки поглядом, не змінивши пози.

— Скаргу прокурору готуєте? — запитав Рад.

— Ображаєте. Скарга прокурору вже півгодини як у прокурора. Вірш хочу згадати. Хочу, але не можу.

Рад здивувався: це треба ж, який романтичний начальник юридичної служби!

— Може, я чимсь можу допомогти?

— Навряд чи. Хоча вам він теж, якщо до моїх років доживете, стане в пригоді. Це верлібр, тобто білий вірш.

— А хто автор?

— Трудовий кодекс. На пенсію мені пора. Тільки боюся, Червоний Дон не підпише.

— Ви справді хочете вийти на пенсію, Юрію Олексійовичу? — Рад не знав чому, але цей сивоволосий чоловік з першої хвилини знайомства був йому дуже симпатичний.

— Якраз саме час! — Перетятько сказав це так, ніби відкривав якусь таємницю.

Рад подумав, що з самого початку, з першого вечора тут усе пішло не так. Проте ні, не так усе пішло значно раніше — коли зателефонувала мама й сказала, що помер батько. А може, ще раніше, значно раніше? Він важко зітхнув. Заглиблюватися в деталі, запитувати, чому Перетятько саме зараз прийняв таке рішення, явно не мало сенсу.

— Юрію Олексійовичу, може, не варто квапитися? — все-таки запустив він пробну кулю.

Перетятько подивився у вікно і нервово позіхнув.

— Ну добре, не хочете — як хочете. Але тоді підкажіть мені, будь ласка, як людина, навчена життєвим досвідом, яким подарункам надають перевагу дівчата у вашому місті?

— Таким же точно подарункам, як і у всіх інших містах. — Перетятько начепив окуляри й почав строчити заяву рівним, пружним почерком. — Універсальний подарунок для жінки повинен мати три головні якості. Він повинен бути великим, червоним і голосним. Тобто китайський дзвіночок із червоною стрічечкою — саме те, що треба.

Радик розсміявся.

— Втім, — продовжив Перетятько, — можливо, мої уявлення про жіночу натуру давно вже неактуальні. Хоча сумніваюся.

— А що стосується чоловіків?

— Життя середньостатистичного чоловіка в наших провінційних краях ділиться на три основні етапи. Перший етап — це лось. Другий — пафосний лось. І третій етап — просто лось. Лосі — молоді, здорові й дурні, їм здається, що для них немає нічого неможливого, але вони часто обламують роги в бійках або просто впавши на асфальт мордою після чергової пиячки. Але нові роги ростуть навіть швидше, ніж відпадають старі, тому на голові рогів стає занадто багато, і вона стає важкою і дуже погано думає. Через те і всі неприємності. Пафосні лосі — середній вік, пік можливостей і кар’єри, цим лосям доступно практично все, вони великодосвідчені й обережні, але від цього ще більш пафосні. Вони бережуть свої роги й усі свої інші чоловічі принади як зіницю ока, проте, навіть коли відвалюються старі роги, їхні лосиці піклуються про появу нових. Ну, а просто лосі — це просто лосі в похилих літах, тут, власне, без коментарів. Роги їм не потрібні в принципі. Залежно від того, на якому лосиному етапі свого життя перебуває чоловік, він і моделює свою поведінку. Я, наприклад, уже давно — просто лось, а от ви, Родіоне Костянтиновичу, — лось пафосний, у самому розквіті. Тому раджу вам сьогодні ж увечері купити квіти й китайський дзвіночок і запросити її на побачення. А завтра їдьте додому. Від гріха подалі…

Перетятько акуратно розписався, здув невидимі порошини з папірця і вклав його у файл.

— Спасибі за пораду, Юрію Олексійовичу. — Родіону стало якось не по собі, хоча секунду назад він від душі реготав над сентенціями старого. — Обов’язково так і зроблю. Але із заявою не поспішайте поки що, добре?

Перетятько суворо глянув на нього поверх окулярів, і Радик тільки тепер звернув увагу, які в того волохаті брови. У юридичному відділі ходили чутки, що ЮОП, зайшовши до перукарні, спочатку завжди просив підстригти йому брови. І якщо майстер траплявся недостатньо вмілий у цьому процесі, Перетятько відразу ж вимагав нового, справедливо вважаючи, що коли цирульник не в змозі по-людськи підстригти брови, то довіряти йому підстригання волосся ще