Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.

— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини. По-нашому — шлак.

Худорлявий взяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун краяв. Вирізав скибку кілограмів на двадцять і, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Очі Джюра сповнилися жахом, побачивши метрову рану. То була справжня рана, з якої сочилася сукровиця і збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона і зовсім зникла; на шкірі якийсь час зберігався рубець, а потім і він розсмоктався. Після “операції” гриб зменшився в об’ємі.

— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він на тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж на кулінарії — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул, м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить ви нагодували мене м’ясом отого монстра!? — в голосі велетня забриніла погроза.

— Не нагодували, Джюре, — незворушно відповів чоловік у сірому, — а пригостили. М’ясо Діка за своїми смаковими якостями і поживністю перевершує найкращі сорти свинини, яловичини та й узагалі м’ясо будь-якої свійської чи дикої тварини. Ходімо, покажу висновки провідних фахівців, до яких ми зверталися по експертизу.

Сусідню із “сажем” кімнату було заставлено найновішим біохімічним обладнанням; кругом виблискувало скло, хром, емаль. Чоловік у халаті витяг із шухляди столу товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром купу грамот, актів експертиз, висновків. На деяких із них стояли герби най-могутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо свині нової породи, — не розуміючи зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехнічну документацію? — глузливо мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки, що стояла навпроти дверей у “саж”, і витяг звідти загорнутий у целофан здоровенний шмат мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, і додав: — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що нам із Семом, а не йому належить ця вілла і дві тисячі п’ятсот акрів землі.

— Жартуєте!? — лупаті очі Перери раптом неприязно спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього, поки що експериментального, м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від нього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Сомом золоті пам’ятники. А я не сказав іще про морально-етичний бік питання. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їхнім м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється од бідолашних жертв тим, що має злість, пиху і зажерливість. Ми врятуємо людство від цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи, я вже не кажу про притаманний тваринам глузд. У Діка нема голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, смакові якості якого у вас, Джюре, здається, не викликають сумніву. — Чоловік з усміхом глипнув на товстий живіт Перери.

Трава лежала похилена при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху. Траву прибило до землі вчорашнім мусоном, який дув з океану цілу добу. Ступаючи в полеглу зелень, Перера спитав:

— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

— Нам не до прогулянок, — відповів чоловік, перекладаючи пакунок із м’ясом на друге плече й підводячи вгору очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа, вкривали синю яснину неба.

— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоч, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гама азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи…

Підійшовши до літака, Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але хоч як він утягував живота, це йому так і не вдалося. Ніяково всміхаючись, він сказав:

— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, але коли поцікавиться моєю думкою, я пораджу вдовольнити її. І знаєте, з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свою кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина; кінь не відчував моєї ваги. Так-от тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини. — Перера взяв у чоловіка шмат м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під ним.

Наступного дня тишу підземелля розітнув телефонний дзвінок. Біолог, що сидів за столом і складав технічну документацію на “нову біологічну систему”, хоч і чекав дзвінка, проте аж здригнувся.

— Це вілла Таппінгера? — почувся у трубці жіночий голос.

— Поки ще його, — мовив з усміхом біолог.

— З вами говоритиме президент компанії.

І одразу ж прозвучав деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:

— Алло, це ти, розбійнику?

На мить збентежившись, біолог відповів: