Читати книгу - "Ночівля в карбоні, Віктор Васильович Савченко"

В одному з передостанніх номерів “Медицини” справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Що за дивина?

“…І навіщо старому піддавати мене тортурам?” — думав я, крокуючи від Козленків.

На це питання можна дати дві відповіді: знаючи мою вдачу, дід Карпо в такий спосіб сподівався тримати мене “в формі”, аби я не ледащів; і друге — старий просто мстився за оті “старі гальма”.

У квартирі без змін. Галина все ще не з’являлась. Я ввімкнув приймача.

“…Як повідомляють з автоматичної міжпланетної станції, — линуло з динаміка, — венеріанська атмосфера містить у собі 97 відсотків вуглекислого газу, 2 — азоту, 0,05 — води та незначні домішки закису вуглецю, кисню, соляної та плавикової кислоти. Температура 553° за Кельвіном. Сьогодні на Венеру прибув черговий вантаж з науковою апаратурою та кібернетичними машинами-дослідниками…”

Наступного дня на роботу не треба було поспішати, отож я, вийшовши вранці з двору, поволі простував вулицею. Першим, кого зустрів, був Геннадій, Спиридонів онук. Він ішов з чорним догом. Той мав зріст, либонь, до метра і нагадував пантеру.

— У тебе гарний пес, — сказав я, привітавшись.

— І розумний, — додав Геннадій.

Помітивши, що я не поспішаю, почав вихваляти вченість свого дога.

Ми зайшли до нього на квартиру. Геннадій на мить вийшов у сусідню кімнату і повернувся з великою шкатулкою. У ній дід Спиридон зберігав свої папери. Зараз тут лежали пожовклі фотографії, що були мені знайомі ще з дитинства — я не раз проглядав їх, коли ми з дідом Карпом приходили в гості до його приятеля. Серед знімків кілька зовсім свіжих фотокарток: з похорону. Спиридон обкладений у труні квітами, навколо сумні обличчя родичів і знайомих. Я їх усіх знав, крім чоловіка середнього зросту, віком до сорока років. Він упав мені в око тому, що я його бачив на похоронах мого діда.

— Хто цей чоловік? — запитав я.

— Хто його зна…

Питання про те, чи отримує він листи від діда, ось-ось ладне було зірватися з язика, та я, усвідомивши його безглуздість, вчасно стримався. Ще подумає, що несповна розуму.

По дорозі до інституту муляв думку незнайомець, якого бачив на обох фотокартках.

…Кругле обличчя мого колеги вкривала золотава кримська засмага — ми разом були на розкопках. Поплескавши його по спині на знак вітання, я поклав перед ним останнього листа від діда. Він мовчки почав читати.

— Біс його втямить! — вигукнув по хвилі Ванжа. — Отой професор Чорненко був другом Карпа Левковича?

— Який там друг!..

Я розповів Ванжі про некролог у “Медицині”.

— Ходімо зараз же в медичний інститут, — ухвалив він.

…В коридорі на кафедрі невропатології було виставлено стенд із працями професора Чорненка. Тут було все, починаючи з перших статей у наукових журналах аж до солідних монографій та їхніх закордонних перекладів.

— Так, — зауважив колега з сумом і заздрістю, — ця людина залишила по собі велику спадщину… В чому річ?! Що тебе бентежить? На тобі лиця немає! — вигукнув він.

Я відчув, що рука моя тремтить, коли показував на стенді фотокартку з похоронами професора Чорненка, на якій було знято того чоловіка з “неживим” обличчям. Тільки цього разу на його лиці проступала ледь вловима посмішка, ніби він посміхався на догоду фотографові.

— Що ж тут дивного? — посміхнувся Ванжа. — Цей чоловік міг знати всіх трьох.

Коли ми виходили з інституту, Ванжа смикнув мене за руку.

— Глянь.

Біля самих дверей виблискувало свіжими фарбами оголошення. Громадські організації інституту сповіщали, що перенесення праху професора Чорненка відбудеться завтра, 28 травня.

— Стривай! — раптом вигукнув колега. — Це він писав листи з “пекла”! Отой, на фотокартці. Перший лист з’явився по смерті Карпа Левковича і діда Спиридона. Цей чоловік присутній на їхніх похоронах. Другий лист ти отримуєш по смерті професора. Він знову тут як тут. Е-е-е, колего, тут пахне містикою.

Домовившись про зустріч завтра вранці в медичному інституті, ми розпрощались. У колеги був заклопотаний вигляд.

Була дев’ята ранку, коли я приїхав до медичного інституту, тобто на годину раніше умовленого часу. У дворі вже викопали могилу, віддалік на невеликому п’єдесталі біліло мармурове погруддя професора Чорненка. Увагу привертало велике, непропорційне до худорлявого обличчя, чоло.

Щоб змарнувати час, подався в інститутський музей, двері якого знаходилися поряд із вхідними дверима до головного корпусу. О! Я не пошкодував, що зайшов. Тут у відділі протезування висіли портрети відомих учених, що працювали в галузі створення штучного серця. Стояли також усі моделі апаратів штучного кровообігу — від ІСЛ-2 та ПАК-3,5 аж до новітніших пристроїв для реанімації. Та не це захоплювало — штучне серце давно не новина, добрий відсоток людей живе із штучними серцями. Цікаво було простежити, з чого все починалося. Смішно навіть подумати, що колись викликало сенсацію те, що професор Кулябко змусив битися серце через тридцять хвилин по смерті, пропускаючи через його коронарні судини кров…

Я й незчувся, як велика стрілка годинника опинилася на десятій.

На вулиці, біля хідника, стояв ЗАЗ Ванжі. Сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог дав знати, аби я до нього не підходив. Між тим у дворі збирався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, і з нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху почали загортати. Натовп у дворі інституту все зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, з промовою виступив ректор. Я не чув, що він говорив, бо стояв осторонь, та промова, либонь, була тепла і щира, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд з пам’ятником.

Думку Ванжі