Читати книгу - "Авіаційний гурток, Васильченко С. В."

- А я читав, як один іще на такому килимку летів...

Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун.

- Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу,- казав він далі,- що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, далеко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись.

Сміються всі.

- Та ще й добре держись,- уставив хтось.

- Що? Мо’ доводилось? - Сміх.

Інші:

- Та годі! Тут діло, а вони...

- Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас - вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив’язані аеростати, що вказують дорогу - вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів - аеродром; там - станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти - чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се - незчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою полетів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті,- додав він, сміючись.

Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було - думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням:

- Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! - Шукав очима школярів-авіаторів.- Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи!

Дехто аж загорівся:

- А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі.

- Слава! Слава! - Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.

- Громадяни! Товариші! - махає руками літун.- Увага! Маю ще вам сказати дещо.

Помалу затихли. Усміхаються.

- Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох - одного з більших школярів, другого - коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний?

Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.

- Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.

- Ні, Мички шкода - дітей багато, хай летить Григор - він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...

Регіт.

- А жінкам можна?..

- Можна!

Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:

- Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..

Веселий чоловік:

- Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!

- Тетяну! Тетяну!..

Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:

- Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде - полетимо!

- Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!

Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:

- Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...- Вийняв годинника.- Без чверті чотири!

Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:

- Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!

Кругом загоготіло:

- Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!

- Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?

- Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!

Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допомагачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...

- Пускати?..

- Заждіть! Заждіть! - наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: - Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!

Сміються кругом, сміється літун, рукою махає - давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:

- Півпуда солі? Добре!

Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:

- Пускай!

Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.

Глянув Петро униз - серце замліло.

Механік, люди, майдан, школа - все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.

- Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

- Автомобіль у нас вільний?

- А що таке?

- Після скажу...

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима - скляні двері, над ними великими літерами:

Соробкоп.

Літун із дідовим мішком з автомобіля - у двері - сховавсь...

Дві-три хвилини - виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...

І вже перед очима знову аероплан...

Скілька хвилин і...

«Дрр...»

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як