Читати книгу - "Авіаційний гурток, Васильченко С. В."

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:

- Двадцять п’ять хвилин пройшло - час би вже...

- Так швидко?! - дивуються.

- Треба, щоб уже вертались,- певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

- Ні солі, ні мішка...

Аж ось один із школярів:

- Гуде...

Схопились з місця - всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

- А он же й він!

- Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.

Обступили, оточили:

- Ну як? Ну що? Дуже страшно?

Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:

- Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...

Хтось згадав:

- А солі дідові, мабуть, не купили?

- О, я й забула - єсть.

Передають дідові клунок. Всі до того клунка:

- Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?

Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:

- А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..

Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнувся - нема секретаря.

- Секретар! Де ж секретар?

Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задуманий.

- Я ж... виписався з гуртка,- стиха промовив він.

Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.

- Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?

- Коли приймете знову, то я...

Загули:

- Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!

- Заждіть, товариші,- спинив їх Петро.- Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.

- Правда,- загули,- сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!

Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце.

Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Миколу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, товариш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в нього зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіаційної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще дитячі, завзяті обличчя. Казав: «Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації». Закликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, набирати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу загорівся:

- Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.

Всі засміялись.

- Ого, куди вхопив!..

- Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збудувати,- промовив літун.

- Планер! Планер! - загули збори.- Щоб літати, як Яковчук!

- Стійте,- спинив усіх Матвій,- будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?

Всі примовкли.

- Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обміркувати,- сказав товариш Микола.

Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які довелося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного журналу «Повітряна флота», що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вийняв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до маленької Марійки, він спинився здивований.

- Невже й ця дівчинка - член вашого гуртка?

- Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!

Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з радощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.

Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в зборах.

- Це теж із вашого гуртка?

- Ні, це прийшли записуватися у гурток.

- Ого, зразу п’ять душ!

- Е, це ще не всі...- Почали рахувати, хто ще казав, що хоче записатись у гурток.

- ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгірний, і Макар Підгірний...

- Дивіться, який урожай у вас сьогодні,- сміється літун. Тим часом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, показував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.

- В чім річ? - помітивши це, спитав товариш Микола.

- Петро Михайлович теж член нашого гуртка.

- А, правда. Я й забув.- І товариш Микола, сміючись, подав значок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: «Дати й дідові?» - «Дайте! Дайте!» Дід почервонів, засоромивсь - тікати; придержали, до свити причепили.

Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...

Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:

- До побачення! До побачення!

Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі