Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Траплялись і наклепники. Один з них час од часу писав таємні скарги на андріївського вчителя Давиденка та сільського секретаря Василя Проходу. Вчителя підозрювали в мазепинстві, а Василь викликав підозру тим, що не ходив до церкви, товаришував з «мужиками» та гострим на язик художником Юхимом Кудіним. Ще й сміявся з його дотепів проти начальства. Але революційних думок Василь не мав. «Занесені з чужого поля, вони не промовляли до моєї душі. Я був до них байдужий», — стверджував він [96, с. 133]. Все ж дух непокірливості був очевидним для начальницького ока: росіяни швидше помітили в ньому дух мазепинства, ніж він сам.

На переконання Проходи, «об'єктивних причин для переважаючої більшості населення робити якусь революцію не було. Навпаки, швидко зменшувалися великі земельні посілості та збільшувалася господарська спроможність дрібних хліборобів». Малоземельних і безземельних селян ставало менше. До того ж Проходу цікавили не революційні, а просвітянські ідеї. Але й тут він «не ставив собі якихось завдань, бо вважав себе ще малоосвіченим» [96, с. 133].

Василь продовжував сумлінно виконувати обов'язки сільського писаря, разом з тим готувався до іспитів. Він бажав відбути військову службу скорочено — на правах вільноприділеного, а для цього треба було скласти іспити за шість класів в Оріхівській реальній школі.

Попри те що Василь був у стосунках з дівчатами сором'язливий, все ж багатьом із них подобався. На вечорницях не одна з них обдаровувала його багатообіцяючими поглядами. Закохалися в нього і дві дочки сільського старости Оксента Стрільця — Варя та Олеся. Варя свого кохання не приховувала, а Олеся, навпаки, почуттів не видавала.

Офіційно, навіть поза волею Василя, його вважали нареченим Варі. До неї підбивали клинці багато гарних хлопців. Василь радив їй вийти за когось із них — бо йому ж скоро йти до війська. Але Варя була категоричною — нікого іншого вона не хоче і чекатиме тільки на нього.

Життя в Новоандріївці до Першої світової було тихе і спокійне — ні класової боротьби, ні крадіжок, ні смертовбивства. Навіть гострі на язики молодиці рідко лаялися. Не було й диких парубоцьких бійок. Хлопці та дівчата ділились на групи, що вели між собою змагання, хто ліпше співає і танцює.

Українським культурним життям у селі й не пахло: не було ні «Просвіти», ні драматичного чи співочого гуртка, ні кооперативу. Тільки церковний хор. Не було й бібліотеки чи навіть читальні. Все громадське життя зосереджувалося біля сільської «розправи» та в крамницях Зарічного і Дудника. В селі бракувало освічених енергійних людей, здатних заснувати кооперативні товариства, що могли б конкурувати з німцями, болгарами та жидами, які значно успішніше, ніж українці, використовували можливості нашої землі. Бракувало суспільної єдності й співпраці для свого ж добробуту.

Оріхів колись був повітовим, але потім став «заштатним» малоросійсько-жидівським містечком. Розмовляли тут російською мовою та на «малоросійском нарєчіі», фактично жаргоні, який місцеві жиди називали «паскудес мовес».

На березі річки Конки в саду розташувався дворянський клуб (інколи він називався купецьким), який мав театральну сцену і чималенький зал. Тут заїжджа «Малоросійська драматична група» в один з літніх вечорів мала ставити п'єсу Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці». Дійшла про це чутка і до Новоандріївки. Але, коли Василь Прохода і Юхим Кудін заявились до Оріхова, всі квитки вже було продано. Розчаровані друзі сіли за столиком у саду клубу. Офіціант (половий) поставився до них відповідно до їхнього одягу — як до панів. І швидко — за винагороду — дістав квитки.

Зала була наповнена вщерть. Оріхівські міщани тривалими оплесками та квітами щиро дякували акторам. Оскільки всі охочі не змогли відвідати виставу, було оголошено, що наступного дня її поставлять удруге.

Гра акторів справила незабутнє враження на Василя та його приятеля. Для Василя «це був перший освідомлюючий чинник, що викликав глибше почуття любові до рідного мистецтва… Мазепа, якого вже двісті років проклинали в церквах, все-таки був страшний… Навчання в школах російською мовою, богослужби церковнослов'янською з російською вимовою, заборона українського друкованого слова… мали зовнішній вплив, вони були лише намулом, що закривав істоту української душі». Тому й така, здавалось, незначна подія, як виступ «малоросійського» театру, пробуджувала національні почуття [96, с. 144, 145].

Хоч і не був Василь Прохода свідомим українцем у свої 20 років, та в ньому «непереможно діяла стихія української природи». Він відчував, що його вдача і характер різниться від росіян. А от до українських селян ставився він як до близьких людей. У їхньому товаристві почувався вільно — як рідний серед рідних. Щирістю відповідали і селяни Новоандріївки, безпомилково вважаючи Василя «своїм». Зате недоброзичливістю палахкотіли росіяни та місцеві малороси-перевертні. Коли Василь у вересні 1912 року складав іспит в Оріхівській реальній школі, то вчителі намагалися «завалити» його — як «хохла», що самотужки «пнеться» вибитися в люди [96, с. 143]. Все ж Василь успішно витримав іспит за шість класів. Це давало йому право відбути військову службу скорочено.

1 жовтня він мав з'явитися до війська. Все село було засмучене його від'їздом. На сільському сході окремим рішенням йому висловили подяку «за зразкову й добросовісну працю з нагородою 25 карбованців на дорогу» [96, с. 144, 146].

Найбільше засмутилася Варя. Хоча всі висловлювали надію, що Василь після служби повернеться, все ж це було прощання.

30 вересня 1912 року Василь Прохода зголосився до штабу 51-го Литовського спадкоємця царевича полку 13-ї пішої дивізії російської армії. Став він солдатом з вільноприділених у 10-й роті 4-го батальйону, розміщеного в горішній (татарській) частині Сімферополя. Вільноприділені мали кілька переваг: скорочений реченець служби, після закінчення якого вони могли складати іспити на перше офіцерське звання — прапорщика резерву. Окрім того, їм не «тикали», не грубили, не били та не обтяжували фізичною працею.

Через два тижні Проходу направили до навчальної команди, яку очолював капітан Симонович. Помічником його був підпрапорщик Прочухан.

До служби Василь зі студентською молоддю не спілкувався. Про людей з університетськими значками