Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

На крик вбігли матроси, і в каютці зчинилася справжня бійка. Але де вже то було одному, зв'язаному, проти двох!

Його скрутили, перемотузали ще міцніше і шпурнули на підлогу.

— Гаразд… гаразд… — зловісно повторював цивільний, витираючи хустинкою заюшеного носа. — В разі незгоди — будете розстріляні!.. Даю вам п'ятнадцять хвилин на обмірковування.

Він вийшов з каюти, люто грюкнувши дверима.

Лимар лишився насамоті.

П'ятнадцять хвилин!.. Ні, це не жарти!.. йдеться про життя й смерть.

Умирати, та ще отак безглуздо, не хотілося. В бою — інша справа. Але бої давно скінчилися, і радист Михайло Лимар уже почав забувати, як смерть шугала над ним у окопах та на фронтових дорогах.

«А що, як схитрувати?.. Ну, підписати оцей папірець, а потім втекти при першій-ліпшій нагоді?»

Він одразу ж прогнав од себе цю підступну думку: варто схитнутися один раз — і потрапиш до лабет, з яких годі й вирватися. «Переміщені особи!» О, їх міцно тримають в руках, залякуючи, агітуючи, прищеплюючи найгірші людські, — чи, певніше, звірячі, — навички. Краще загинути, аніж стати одним із таких запроданців!

Ну що там оті п'ятнадцять хвилин?.. Викурити дві цигарки, випити кухоль пива десь у буфеті або погомоніти з молодою красивою дівчиною, — ось уже й збігли вони, і не шкода цих хвилин, бо за ними ще будуть та будуть години, дні, тижні, місяці… Але коли п'ятнадцять хвилин — останні в житті, то й набувають вони зовсім іншого сенсу.

Тридцять один рік прожив на білому світі Михайло Лимар. Воював. Працював. Не зробив нічого надзвичайного. І от тепер має зникнути, щезнути, як щезає слід пароплава на поверхні моря.

Ох, як багато було змарновано часу на більярд! Як часто, замість того, щоб посидіти за підручником, він з друзями «забивав козла» так, що аж виляски розлягалися і кісточки доміно тріскалися!.. Не встиг навіть закохатися, — так ото, все шукав кращої… А про свої дитячі мрії й забув…

Давно, ще в технікумі, довідався Михайло, що людський мозок випромінює радіохвилі. І запала тоді йому в голову ідея побудувати такий приймач, щоб з його допомогою читати людські думки.

Викладач фізики дружньо посміявся з проекту, зате якось запропонував піти до інституту експериментальної фізіології.

Саме там шістнадцятирічний Мишко Лимар і побачив енцефалограф — прилад для записування електромагнітних коливань мозку.

У невелику, обтягнуту свинцевими листами камеру увійшов якийсь юнак. Йому на голову натягли пружний обруч з кількома графітовими стержнями. Од стержнів через стіну камери до енцефалографа тягнувся лускатий металевий провід.

Двері камери зачинилися. Минуло кілька хвилин. І ось на екрані приладу, трохи схожого на телевізор, з'явилася яскравозелена вихиляста лінія. Спочатку кожен з її виступів витанцьовував, розсипаючись на ряд тонших, але поступово рух лінії почав уповільнюватися, вигини ставали східчастими, набували сталої форми.

— Це — так звані «альфа-ритми», — пояснив професор. — Електромагнітні коливання мозку цього юнака в спокійному стані. Юнак може набути нових знань, змінити фах, постаріти, стати зовсім не схожим на себе зовні, але «альфа-ритми» лишаться для нього незмінними протягом усього життя. Це, так би мовити, паспорт мозку.

Михайло був такий вражений, що не міг і слова вимовити. А професор, прилаштовуючи до приладу кіноапарат, пояснював далі:

— Зараз ми сфотографуємо коливні процеси мозку за різних обставин. На стрічці ми одержимо енцефалограму… Зверніть увагу: я дам піддослідному певне завдання. — Він зняв кришку з переговорної труби і вимовив у неї чітко й роздільно: — Перемножте дванадцять на вісім!

Диво дивне: на екрані приладу миттю порушився плавкий хід «альфа-ритмів». Підскочили вгору гострі язики, затремтіли, розсипалися на дрібніші, побігли вперед, а їм на зміну приходили все нові й нові — неспокійні, химерні.

— Дев'яносто шість! — почувся з переговорної трубки приглушений голос юнака. І одразу ж впали язики, рух лінії почав сповільнюватися.

— Скільки вам років?

— Двадцять!

І знову по екрану пробігла хвиля, — тільки іншої форми, іншого розмаху.

Професор ще і ще ставив запитання, вмикав світло й дзвоник, вимагав уявити те чи інше, читати, співати… І усе це відбивалося на екрані своєрідним, неповторним і нез'ясовним рухом зеленої лінії.

— Ну, от, хлопче, — серйозно сказав професор. — Тепер бачиш, яка це серйозна справа — вивчення людського мозку.

— Бачу.

Оце й усе, що міг відповісти вражений Мишко Лимар. Але він заприсягнувся тоді перед самим собою, що таки здійснить свою мету і розкриє усі таємниці апарата мислення.

Гай-гай, то було так давно!.. Налетіла війна. А потім почалася напружена робота. Розвіялися дитячі мрії, заслонило їх іншим, — може навіть неістотним, другорядним. Певно,коли б не довелося зводити баланс на тридцять другому році свого життя. А тепер — пізно. Пізно мріяти про апарат для записування думок, — бодай написати б хоч кілька слів, що Михайло Лимар загинув чесно, як і личить радянській людині.

— Ну, то як? — почувся в'їдливий голос.

— Іди ти під три чорти! — з підкресленою байдужістю відповів Лимар і одвернувся.

— Гаразд… гаразд… Заберіть його!

Один із матросів звільнив Лимарю ноги, другий — з автоматом в руках — штовхнув його: йди, мовляв.

Задзижчали мотори. Човен, певно, спливав на поверхню.

Хвилин зо дві довелося перечекати на горішній площадці, перед люком. Аж ось він одчинився, і у підводний човен ринув легкий вітерець.

Роздимаючи ніздрі, Лимар дихав хрипко й прискорено. Благодатне морське повітря! Здавалося, воно саме змогло б вилікувати людину від усіх хвороб!.. З солоними краплинками вологи, п'янке, воно було зараз найдорожчим у світі. І ось тепер він дихав ним востаннє.

Матрос із автоматом підштовхнув Лимаря, і той, зціпивши зуби, вийшов на місток.

Над морем залягла імла. Плюскотіли хвилі. Ось одна з них — білогрива,