Читати книгу - "Хлопці з карного розшуку, Ігор Дмитрович Скорін"

— Щось мого Фоміна нема на місці,— повідомив Сашко.

—І Чиркова теж. Що ж його робити?

Дорохов почав був розповідати про свої враження, та до кабінету зайшов Огарков.

— Ти, виявляється, Дорохов, уже в люди вибився. Начальство тобі листи надсилає,— промовив він, передаючи Сашкові ключ од сейфа та записку.

Фомін писав, що разом з іншими виїхав на операцію, а він, Сашко, має зібрати всіх практикантів і разом з ними вивчити довідку про «конячу справу». Та гарненько запам'ятати прикмети грабіжників.

Усі п'ятеро колишніх студентів, зібравшись у кімнаті Фоміна, уважно, немов після довгої розлуки, роздивлялися один одного. Дорохов поважно всівся за стіл і розгорнув довідку.

— Та зачекай-но, Сашко, — не витримав Анатолій Боровик. — Скажи краще, як твій Фомін?

І, не давши відповісти, почав сам схвильовано розповідати. Він жестикулював, то підвищував голос, то переходив на шепіт, корчив грізну фізіономію, підкріплював свою розповідь боксерськими випадами, і Сашко був змушений найсправжнісіньким чином заблокувати кілька його ударів. Було видно, що Толя заново переживає своє «бойове» хрещення».

— Мені, хлопці, пощастило одразу. Знаєте, який мій старший? Учора вранці познайомилися, сиджу чекаю, коли він мені хоча б сяку-таку роботу підкине, коли раптом дзвінок. Мій з кимось поговорив і заквапився, прибрав усе зі столу й каже: «Одягайся, ходімо, тут недалеко, дещо перевіримо». Прийшли на базар, він підбадьорювати мене почав. — Боровик засміявся. — Це мене! Каже: «Не бійся, нічого страшного». Ну, я тільки плечима здвигнув. Теж мені, знайшов боягуза! Завів мене до китайської пельменної. Ну, до тієї, що у дерев'яному бараці край базару. Увійшли, сіли за столик. Кіхтенко роздивився й непомітно мені показує: «Бачиш? Отам у кутку двоє сидять. Той, що до нас ближче, в кожушку, — збіглий». Я спочатку не зрозумів, запитую, що означає «збіглий»? Кіхтенко пояснив: «Місяців зо три тому дали йому п'ять років за крадіжку, направили в колонію, а він утік. Брати його треба, але тихо. Тут, у пельменній, незручно: якщо здійме галас, порядним людям апетит зіпсуємо. Давай так. Я зараз вийду, а ти за ними попильнуй, а коли вони встануть, іди слідом. Цей тип напевно не затримається, подумає, що я по підмогу пішов, він мене вже помітив… А я на вулиці біля виходу чекатиму». Тільки-но старший вийшов, ці двоє підвелися й попрямували до дверей: я, звісно, за ними. Вони на ходу пошепотілися, і той «збіглий», пропустив дружка вперед, а сам трохи відстав. Мені здалося, що він повернутися захотів, і я його трішки підштовхнув. «Чого, кажу, у дверях застряв, прохід загородив». Той, ні слова не мовлячи, спробував мені в пику заїхати, а я його руку відбив лівою і не стримався, відповів правою у щелепу. Ну, він на вулицю й вивалився, а там уже старший з іншим розмовляє. Цей втікач прямо у них під ногами опинився. У пельменній ні тамбура, ні східців нема, двері відчинив — і на вулиці. Я ще й слова не встиг вимовити, як він зірвався і правою рукою з-за халяви ножа тягне, довгого такого, кухонного. Тоді я його на крюк спіймав — і тут вже нокаут повний. Коли старший револьвера видобув, я й не помітив. Наказує: «Забери в нього ніж і цього обшукай». Понишпорив у іншого по кишенях, нічого нема, а мені Кіхтенко підказує, щоб за поясом подивився. Я помацав, відчуваю, щось є, і коротку залізячку витяг, з обох боків заточена, у них вона фомкою називається. Кіхтенко каже: «Ходімо до себе». Зайшли до кабінету, і він давай з мене стружку знімати. Каже, карний розшук — це не ринг, не можна тут кулаками розмахувати. Запитую: «А як треба?» — «Треба було відразу обшукати і ніж забрати без бійки. Ми не маємо права в кожному випадку пускати в хід зброю, а кулаки й поготів. Ніколи не забувай, що перед тобою людина, а чому вона стала злочинцем, тут розібратися і зрозуміти треба».

Отаку мені мораль мій старший прочитав. Перед обідом до нас у кімнату начальник зайшов. Ми з Кіхтенком тільки розмову з «хрещеником» почали, ну, з тим, якого я нокаутував. Начальник подивився на втікача, усміхнувся. «Наступного разу, — каже, — з карним розшуком без ножів здоровкайся, а то ми тут цілу роту боксерів до себе на роботу взяли», — І підморгнув мені.— Анатолій на мить замовк і торкнув Сашка за руку: — Знаєш, мені мій казав, що навчив його працювати твій Фомін.

— А в мене… — почав був Нефедов, але Сашко не дав йому доказати.

— Стривайте, хлопці, так ми завдання не виконаємо. Перш за все діло.

Після читання документів хлопці навперебій почали обговорювати дії злочинців.

— Як же це, — обурювався Степан Колесов, — у місті така банда, а карний розшук і в ус не дме! Треба швидше їх ловити.

— Йди лови, — засміявся Боровик. — Коли, звичайно, знаєш, де вони ховаються.

— Зачекайте, хлопці! — Чекулаєв підвівся. — Адже нам недарма веліли запам'ятати їхні прикмети. Я так розумію, що це на випадок, якщо ми їх десь зустрінемо.

— Ну, знаєш, Женько, такого випадку можна чекати сто років. Я ось що пропоную, — Боровик окинув поглядом усіх. — Давайте їх шукати. Запам'ятаємо або краще запишемо, який у них вигляд, і почнемо скрізь розшукувати. Адже ж не сидять вони весь час удома. Ходять вулицями, мабуть, бувають у кіно, купують щось на базарі. Ото десь і натрапимо. Чи ми марно прийшли до карного розшуку?

— Звичайно, в карний розшук ви прийшли не марно, тільки ж навіщо про це галасувати? — У дверях стояв незнайомий чолов'яга, і практикантам здалося, що його масивна постать геть затулила вхід до кабінету. Перший підвівся Чекулаєв, за ним інші.— Сидіть, сидіть, хлопці. Ось, виявляється, які ви орли! Давайте знайомитися: я заступник начальника карного розшуку Іван Іванович Попов. Учора повернувся з відрядження, і мені про вас розповіли. Зараз іду коридором, чую гамір. Підійшов до дверей і зрозумів, що тут військова рада, як у Філях, коли французи на Москву наступали. То про що ж суперечка?

— Нам доручили вивчити справу і запам'ятати прикмети бандитів, — пояснив за всіх Боровик. — Ми гадаємо, що злочинців можна впізнати в місті за цими прикметами. Під час