Читати книгу - "Єва"

Відвернувшись від жінки, він помітив задумливий погляд Пепіна Ґорґеля. Той похмуро спостерігав за ним, ніби запитуючи себе, чому вони втрьох застрягли на сходах готелю «Андалусія Палас». Час забиратися звідси.

– Я був радий вас бачити, – мовив Фалько, надягаючи капелюха.

На вулиці Сьєрпес вирувала активність. Розмаїття товарів на вітринах крамниць – взуття, капелюхи, віяла, сумки, годинники, літографії, фігурки святих – немовби свідчило, що життя в місті протікало звичним руслом. Відмінність полягала в тому, що в натовпі було більше людей у військовій формі, жінок у траурному вбранні і чоловіків із жалобними пов’язками на рукавах. Крім того, зникли колишні чистильники взуття, яких добре пам’ятав Фалько, – циганоподібні севільянці середнього віку з мозолистими руками. Їх замінили хлопчаки, які сиділи навколішки біля ящиків із гуталіном і плетених крісел, відведених для особливих клієнтів – поважних торговців. Це сталося тому, що їхні батьки та родичі були вбиті або потрапили до в’язниці відтоді, як легіонери генерала Кейпо де Льяно знищили квартал Тріана на іншому березі Гвадалквівіру – останній бастіон Республіки, який чинив збройний опір повстанцям 18 липня. Минуло майже вісім місяців, але жахіття не закінчилося – на цвинтарі Сан Фернандо і біля мурів арабської фортеці Макарена щоранку відбувалися розстріли. І залпи ще довго гримітимуть. Як відзначалося в статті на першій шпальті газети АВС (Фалько гортав її під час сніданку): аби врятувати пацієнта, треба провести болісну, але необхідну операцію – відтяти хвору частину тіла. Щось таке.

Фалько увійшов до Торгово-промислової палати, перетнув вітальню, де пахло кавою, коньяком і навощеним деревом, – кілька елегантно одягнених співробітників розмовляли про ціни на пшеницю, а інші грали в доміно або читали газети, – і нарешті дістався вказаного швейцаром маленького салону з дощатою підлогою. На стінах розвішані лицарські обладунки й заржавілі рапіри. Обмаль меблів: старовинний стіл із червоного дерева і кілька шкіряних крісел, два з яких були зайняті.

– Ти запізнився, – пробурмотів адмірал.

Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне; на столі перед ним лежав пошарпаний шкіряний портфель. Фалько трохи відсунув убік манжету і позирнув на годинник. Запізнився лише на дві хвилини.

– Вибачте, сеньйоре, – сказав він.

З-під сивих вусів знову долинуло сердите бурчання. Адмірал вийняв з кишені пакет тютюну і почав набивати люльку, але спершу показав чубуком на чоловіка, який сидів по інший бік столу.

– Ти, певно, впізнаєш його. По світлинах.

Фалько кивнув. Важко було не впізнати цього пана середнього віку з рідким волоссям і круглими окулярами в роговій оправі. Він був одягнений в елегантний двобортний костюм у блакитну смугу. Фалько – завсідник лондонських ательє на Севіл Роу – одразу визначив, що таке вбрання коштувало надзвичайно дорого. Золота шпилька скріплювала лимонну краватку з комірцем сорочки.

– Гадаю, так.

Адмірал утретє щось промимрив під ніс. Звук нагадував кабанячий рик. Сьогодні він встав не з тієї ноги, подумав Фалько.

– Гадаєш? Що ж ти за шпигун? Де твій професіоналізм?

Чоловік спостерігав за Фалько з холодною цікавістю, не підводячись і не простягаючи йому руки. У ньому відчувалося щось крижане і жорстоке. З-під товстих скелець дивилися проникливі очі, що виявляли цілковитий спокій. Очі впевненої в собі людини, здатної купити будь-що і здобути все, що заманеться, одним словом або помахом руки. Фалько бачив це обличчя в газетах, світській хроніці ілюстрованих журналів і навіть, задовго до повстання, у репортажі про полювання чи автоперегони – чоловік супроводжував короля Альфонсо ХІІІ. Але він ніколи не бачив його наживо. Моторошний погляд.

– Томас Феріоль, – мовив Фалько.

Адмірал незворушно розкурював люльку.

– Правильна відповідь, – відзначив він, не підводячи голови. – А тепер сідай і забудь це ім’я.

Фалько послухався, намагаючись перетравити інформацію. Томас Феріоль власною персоною. Переконаний монархіст, який казково розбагатів завдяки нерозкритим брудним аферам – фальшивим банкрутствам і контрабанді у великих масштабах, пірат у білому комірці, що вирізнявся англійською стриманістю і тевтонською холоднокровністю, був головним спонсором повстанців. Саме він орендував літак «Драгон Рапід» і найняв англійського пілота, аби той 18 липня вивіз із Канарських островів до Тетуана генерала Франко, який узяв на себе командування військами, що повстали в Марокко. Саме він придбав за мільйон фунтів стерлінгів дванадцять італійських літаків «Савоя», і, поки ці літаки прямували до Іспанії, саме він посприяв тому, що п’ять танкерів, зафрахтованих однією з його лондонських фірм і завантажених пальним для державної компанії «Кампса», змінили курс і рушили до зони, яку контролювали повстанці. Попри те що Томас Феріоль зачаївся в тіні й не афішував своїх поглядів, він був офіційним банкіром франкістської Іспанії.

– Ось мій агент. Я розповідав вам про нього в Саламанці,– звернувся адмірал до Феріоля. Обоє дивилися на Фалько.

– Ви сказали, що на нього можна покластися, – мовив фінансист.

– Абсолютно, хоча він діє оригінальними методами.

– А ще ви сказали, що ручаєтесь за його компетентність.

– На всі сто відсотків.

– І що він має широкі зв’язки.

– Так. Мій помічник зовсім не схожий на тих нікчем, що принижуються, оббиваючи пороги. Останнім часом їх забагато. – Адмірал роздивлявся Фалько так критично, ніби казав про нього щось образливе. – Він на короткій нозі з усіма швейцарами, барменами й круп’є найкращих готелів і казино Європи й Східного Середземномор’я. Хлопець з пристойної родини, який зійшов на криву стежку.

– Знаю цей тип.

Запала мовчанка. Потім Феріоль злегка кивнув головою і адмірал відсунув незапалену люльку, розкрив портфель і витяг кілька картонних тек із документами. Поклав перед Фалько чистий аркуш паперу.

– Записуй сюди те, що вважаєш за потрібне, але без конкретних імен, дат і адрес. Потім віддаси мені. Звідси не можна виносити документи.

– Гаразд.

– Я волів би почути «Слухаюсь». Інакше цей сеньйор вирішить, що ти мене маєш за ніщо.

Азулежу – класичні португальські кахлі, виконані в блакитних і білих тонах. – Тут і далі прим. пер.

Повернутися

Фаду – традиційний португальський музичний жанр, для якого характерні тужливі меланхолійні пісні, пронизані самотністю і болем утрати. Фаду – своєрідна «візитівка» Португалії, важливий культурний символ країни.

Повернутися