Читати книгу - "Щоденник наркомана"

Її голос перейшов на слабке прозоре шепотіння. Ми опинилися на вулиці. Охоронець клубу зупинив таксі. І нарешті я обірвав її пісню. Мої уста прилинули до її уст. Ми їхали колісницею Сонця на арені Всесвіту. Ми не знали, куди їдемо, і нам було байдуже. Ми зовсім втратили почуття часу. Ціла низка різних відчуттів змінювали одне одного; але ти не мав над ними контролю. Це було так, ніби твій біологічний годинник раптово здурів.

У мене не було мірила часу, але, суб’єктивно кажучи, його мало минути доволі багато, перш ніж наші уста роз’єдналися, оскільки коли це сталося, я побачив, що ми дуже далеко від клубу.

Вперше вона заговорила до мене. В її голосі бриніла темна, бездонна глибина буття. Вона пройняла кожну клітинку мого тіла. І ось що це були за слова:

– Твій поцілунок гіркий від кокаїну.

Для того, хто немає відповідного досвіду, передати значення того, що вона сказала просто неможливо.

Це був киплячий котел злоби, що раптово википів через край. Її голос бринів, переповнений якоюсь пекельною радістю. Він викликав у мені шал чоловічої енергії. Як озвірілий, я схопив її руками ще сильніше. В очах потемніло. Я більше нічого не сприймав. Важко навіть сказати, що я відчував. Я був самим Відчуттям! Я був можливостями Відчуття, реалізованими до найвищої межі. І все ж водночас моє тіло автоматично продовжувало займатися своїми власними справами.

Вона тікала від мене. Її обличчя ухилялося від мого.

– О Ти! Сп’янілий від грози подиху вітрів, що задихається в надрах гір! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Її душа виплакувала свою пісню з дивною інтенсивністю. Вмить я зрозумів, що це був шлях опору. Вона намагалася переконати себе, що вона – космічна сила, що вона – зовсім не жінка, що чоловік для неї немає жодного значення. Вона відчайдушно боролася зі мною, вислизаючи, як змія, з моїх обійм. Звичайно, це все було в таксі – але тоді я про це не знав і навіть зараз не дуже у цьому впевнений.

– Боже! – розлючено сказав я собі: – Якби я хотів знову понюхати цього Снігу. Я б показав їй!

У цю мить вона відштовхнула мене, наче пір’їнку. Раптом мені стало вже не так добре. Досить непередбачувано я дуже знесилився і, не без здивування, зауважив, що витрушую невеличку купку кокаїну з десятиграмової пляшечки, що була під рукою, у кишені моїх штанів, і вдихаю її у ніздрі з жадібною насолодою.

Навіть не питайте мене, як вона туди потрапила. Підозрюю, це якось зробила Ґретель Вебстер. Моя порожня пам’ять не мала на це відповіді. Це одна з тих цікавих речей, що робить кокаїн. Ніколи не знаєш, який сюрприз він тобі приготував.

Мені згадався один американський професор, який хвалився своєю першокласною пам’яттю, яка, правда, мала один-однісінький недолік – вона була ненадійною.

Також не можу вам сказати, чи це свіжа порція наркотику збільшила мої сили, чи Лу просто втомилася дражнити мене, але вже за власним бажанням вона звинулася у мої обійми, її руки й уста сильно притулилися до мого серця. І знову скажу трішки поетично – так воно сприймається – ритм виникає природно – усе одна велика гармонія. Сфальшувати тут неможливо. Голос Лу, здається, долинав з величезної віддалі, глибоким, низьким, понурим співом:

– О Ти! Тихий стогоне зомлілих дів, що заворожені риданнями Любові! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Це сталося – наші двигуни вперше почали працювати разом! Усі несправності щезли. Не залишилось нічого, крім потужного ритму двох моторів, що набирають обертів.

Знаєте, як це, коли ти летиш у літаку – і попереду бачиш лише цятку. Ти не можеш розрізнити, чи це наближається твій братчик Фріц, щоб розстріляти тебе, чи один зі своїх, чи літак союзників. Але ти можеш відрізнити ворога від бойового побратима за стукотом двигуна. Тож ти починаєш сприймати певний ритм як дружній – інший як ворожий.

Так-от, Лу і я летіли разом поза межами вічності, крилом до крила; її низький монотонний гул в унісон з моїм нестримним гуркотом.

Подібні речі стаються поза межами часу і простору. Зовсім неправильно було б сказати, що те, що сталося в таксі, насправді мало якийсь початок або кінець. Сталося так, що нашу увагу від одвічної істини, від цього освячення союзу наших душ, відвернув водій, який зупинив таксі й відчинив двері.

– Ось ми і приїхали, сер, – сказав він із глумливою усмішкою.

Сер Пітер Пендраґон і Лу Лейлгем повернулися до реальності. Пристойність перш за все!

Завдяки потрясінню пригода глибоко в’їлася в мою пам’ять. Я дуже чітко пам’ятаю, як розплатився з водієм, а далі наче корова язиком злизала. Як ми опинилися там, де ми опинилися? Хто дав чоловікові цю адресу і де ми взагалі?

Можу лише зробити припущення, що свідомо чи несвідомо це зробила Лу, оскільки вона, зовсім не ніяковіючи, дзвонила в якісь двері. Нам одразу відчинили. Темно-червоне світло просто лавиною вилилося на мене з просторої студії.

У повітря злетів чистий і високий голос Лу:

– О Ти! Багряний драконе полум’я, обплутаний, мов муха павутиною! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Почуття відрази пройняло мене, як бискавка. У дверях, в обіймах Лу, стояла висока чорна зловісна постать царя Лама.

– Я знала, що ви не будете проти, якщо ми заскочимо, незважаючи на пізній час, – якраз казала вона.

Куди простіше було просто мовчки погодитися і, можливо, додати якусь загальноприйняту фразу. Та замість цього він промовив наче з папського престолу:

«Четверо воріт ведуть в один палац; підлога палацу з чистого срібла і золота; там лазурит і яшма; та усі вишукані аромати; жасмин, троянда та символи смерті. Нехай заходить по черзі або відразу в усі четверо воріт; нехай ступає на підлогу палацу».

Я був украй розлючений. Для чого завжди поводитися, як нахаба чи клоун? Та мені нічого не залишалося, окрім як прийняти ситуацію і чемно увійти.

Він офіційно потис мені руку, хоча й сильніше, ніж це прийнято в Англії між добре вихованими незнайомцями. І при цьому він дивився мені просто в очі. Його жахливий непроникний погляд буквально пропалив наскрізну діру в моїй голові. Втім, слова зовсім не відповідали його діям.

– Як там казав поет? – зарозуміло сказав він.