Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 17
Перейти на сторінку:
хи­лив­ся поміж ла­ке­ями то на той, то на дру­гий бік.

- Аж ось і архірея ве­дуть! - хтось гук­нув з ку­пи, що кру­гом обс­ту­пи­ла Ма­ри­ну. Ку­па за­ре­го­та­ла­ся.


- Розступіться! Розс­тупіться! - гу­ка­ли ла­кеї, підво­дя­чи до ку­пи Фе­до­ра.


Народ роз­дав­ся. П'яно­го та зас­па­но­го Фе­до­ра підве­ли до доч­ки й пос­та­ви­ли про­ти неї.


- Подивися на свою кра­лю!.. Бач, як її на­ря­ди­ли! - злісно гу­ка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. "


- Марино-о! - тілько й зміг ви­мо­ви­ти Федір, за­хи­тав­ся і, як сніп, по­ва­лив­ся їй під но­ги.


- Бач, як батько кла­няється ни­зенько своїй чесній дочці,- базіка­ла при­каж­чи­ко­ва жінка. Другі всі мов­ча­ли та якось по­ну­ро ди­ви­лись…


Це зра­зу щось як свис­не, ляс­не!.. Ма­ри­на нес­тям­но скрик­ну­ла, схо­пи­ла­ся і, мов навісна, ки­ну­ла­ся з дво­ру. Ба­ри­нин ку­чер Самійло з гост­рим ба­то­гом гнав­ся за нею й че­сав по чім по­па­ло. Ма­ри­на в драній ряд­няній со­рочці, що кру­гом неї так і май­то­ла­ла­ся своїм дран­тям, мов вітер, мча­ла з дво­ру в по­ле. Лю­ди на­зирці її про­вод­жа­ли.


- Ач, як вивірчує!..- гу­ка­ла, за­ли­ва­ючись ре­го­том, при­каж­чи­ко­ва жінка.


Та на­род уже не ре­го­тав­ся. Дех­то з пов­ни­ми сліз очи­ма пог­ля­дав у по­ле, як Ма­ри­на, нес­тям­но ле­мен­ту­ючи, тіка­ла; другі бо­яз­ко ози­ра­ли­ся на­зад, де се­ред дво­ру ле­жав блідий, як смерть, Федір. Усім ста­ло якось мо­то­рош­но, страш­но-Як заг­нав Самійло Ма­ри­ну аж геть за мо­ги­ли, що вже її ста­ло не вид­ко, і вер­нув­ся у двір, то і Фе­до­ра приб­ра­ли з-пе­ред ба­ри­ни­них вікон. Йо­го по­нес­ли до то­го ж та­ки Самійла на ко­нюш­ню. Навіщо? Про­чу­ма­ти­ся? Пох­ме­ли­ти­ся? Ні, щоб прос­пав­ся… Ба­ри­ня на дру­гий день звеліла зад­ля батька інше похмілля го­ту­ва­ти. Самійло хва­лив­ся, що аж три кан­чу­ки зве­ле­но в сирівці на­мо­чи­ти. Та, вид­но, Федір, хоч і об­мер­лий був, а про те до­га­дав­ся. На ра­нок йо­го вже не бу­ло в ко­нюшні; шу­ка­ли по всьому дво­ру й сад­ку, та ніде не зна­хо­ди­ли. Ки­ну­лись у но­ву ха­ту - аж Федір ви­сить без­печ­но собі на трям­ку в сінях…


Одрадяни, по­чув­ши про те, на­че по­те­теріли. Та ка­ра над Ма­ри­ною, що при­ду­ма­ла їй ба­ри­ня, та наг­ла смерть Фе­до­ро­ва, мов стра­хо­ви­ще яке, сто­яли пе­ред їх очи­ма, а в серці, на са­мо­му дні збен­те­же­ної душі, во­ру­ши­лось гірке по­чу­ван­ня, що то з кож­ним мо­же та­ке ста­ти­ся, і ніщо в світі не обо­ро­нить їх від то­го…


Пригадали во­ни тоді, що дід Улас плес­кав, як во­ни за­ви­ду­ва­ли фе­до­ро­во­му по­ку­ман­ню… Не­да­ром він тоді ка­зав: "Тоді ска­жеш - гоп, як вис­ко­чиш!.." Не­да­ромі.. О, той дід із ню­хом!..


А тут ще після то­го че­рез два дні й Самійло повісив­ся в ко­нюшні. Лю­би­мий ба­ри­нин же­ре­бець про­пав. Ба­ри­ня кли­ка­ла до се­бе Самійла, до­пи­ту­ва­ла­ся, від чо­го? По­кой­ова Хвенька хва­ли­ла­ся, що ба­ри­ня ду­же гніва­ла­ся, на­ка­зу­ва­ла Самійлові, щоб він пам'ятав, що во­на йо­му же­реб­ця не за­бу­де. Самійло вий­шов од ба­рині ду­же пох­му­рий, а на дру­гий день узяв та й повісив­ся.


Самійлова смерть так ба­ри­ню чо­гось на­ля­ка­ла, що во­на з ля­ку тро­хи не вмер­ла. Цілих два тижні лікарі не од­хо­ди­ли од пос­телі не­ду­жої; гонці за гон­ця­ми раз по раз літа­ли вер­хи то в го­род, то в Од­ра­ду. Як тро­хи їй по­лег­ша­ло, бо­ля­щу пе­ре­вез­ли в го­род, а на зи­му во­на з си­ном поїха­ла за гра­ни­цю та вже більше й не вер­та­ла­ся звідти.


Не вер­тав­ся в Од­ра­ду й Олексій Іва­но­вич. Дім зве­ле­но бу­ло за­би­ти, прис­луж­ників роз­пус­ти­ти. Спустіло зовсім дво­ри­ще, у ньому тілько при­каж­чик зос­тав­ся, та й той хва­ливсь, що в дворі не­без­печ­но…


Люди го­моніли, що кож­ної ночі якась біла тінь ви­хо­ди­ла з Фе­до­ро­вої ха­ти й пря­му­ва­ла до пансько­го бу­дин­ку, під ба­ри­ни­ни­ми вікна­ми чо­гось жалісно ви­ла і все не­на­че ко­гось вик­ли­ка­ла. А в сад­ку десь наб­ра­ли­ся сичі та со­ви і в самій гу­ща­вині сум­но-сум­но пе­рек­ли­ка­ли­ся…


Де ж Ма­ри­на діла­ся?.. Ма­ри­на безслідно зник­ла, про­па­ла. Одні ка­за­ли, що, ма­буть, во­на се­бе в гли­бо­ко­му став­ку або в ко­ло­дязі по­хо­ва­ла; другі до­га­ду­ва­лись, чи не по­да­лась, бу­ва, на вільні сте­пи, бо де-не­будь би про­яви­ла­ся, а то ніхто нігде її не ба­чив, нічо­го про неї не чув, на­че її зем­ля прог­ли­ну­ла…


Одрадяни то­му не ди­ву­ва­ли­ся. Хіба ма­ло їм до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти вся­ко­го ди­ва на своїм віку? Спер­шу по­го­моніли тро­хи, а потім і за­бу­ли.


Одно тілько їх ди­ву­ва­ло: чо­го це дід Улас став та­кий бадьорий та жартівли­вий? То бу­ло ко­ли-не-ко­ли хіба за хлібом при­су­не в се­ло, та смут­ний, та сер­ди­тий: і то­го лає, і дру­го­го кос­тить. А то тро­хи не щод­ня плен­тається по се­лу. Підмо­го­ри­чив ба­бу-шеп­ту­ху аж тричі на тиж­день пек­ти йо­му бу­ханці.


- Надолужила мені лемішка з бринд­зою! Ос­то­чортіла й ка­ша з са­лом! - скар­жив­ся Улас.


- Буханця, діду, за­кортіло? - пи­та­лись лю­ди.


- Атож… Хоч злидні, та з пер­цем! Не хо­че киш­ка прос­то­го хліба - бу­хан­ця їй по­да­вай! - жар­ту­вав дід.


А це чут­но, що Улас зби­рається зи­му­ва­ти в сте­пу. Кло­по­четься за провіантом на всю зи­му, щоб дос­та­ви­ли йо­му не на ста­ре ста­но­ви­ще біля се­ла, а на літне - в степ, верс­тов за двад­цять або й то­го більше.


- Чого це так у сте­пу за­ма­ну­ло­ся зи­му­ва­ти? - пи­та при­каж­чик.


- Повітря там прос­торіше, для ота­ри здо­ровіше - тут, біля се­ла - ліси та яри, звір шко­дить; а там, як у бо­га за па­зу­хою! - од­ка­зує Улас.


- Та з те­бе ж, діду, там дуд­ка бу­де!- ре­го­чуть лю­ди.


- А як бу­де, то хтось заг­рає! - жар­тує Улас.


- А як же ти, діду, бу­деш сам зи­му­ва­ти?


- Чого сам?


- А з ким же?


- З са­ми­цею! - ре­го­че дід.


- Ото! Чи бач, чо­го за­бан­дю­ри­ло­ся ста­ро­му? - ка­жуть жінки.


- На старість во­но так завж­ди: си­ви­на в бо­ро­ду, а чорт у реб­ро!- од­но жар­тує Улас.


- Гляди, діду, щоб він тобі не про­ло­мив йо­го!


- Стара кістка й чор­тові не по­дасться! Ре­го­чуть лю­ди з смішних дідо­вих ви­га­док, і дід ре­го­че, та все зби­рається у степ зи­му­ва­ти. Наб­рав собі бо­рош­на, бу­ряків, ка­пус­ти, кар­топлі й скрив­ся з се­ла на всю зи­му.


На вес­ну він знов пе­ре­ко­чу­вав до се­ла, тілько вже не сам, а з помічни­цею. За йо­го ота­рою прип­ле­ла­ся якась чор­ня­ва ог­ряд­на мо­ло­ди­ця з не­ве­лич­кою дівчин­кою на ру­ках.


- Що це, діду, за мо­ло­ди­ця з то­бою? - пи­та­ють лю­ди.


- А вам що за діло?.. Мо­ло­ди­ця та й годі! - су­во­ро відка­зує дід.


- От ти й знай: ішов сам зи­му­ва­ти, а вер­нув­ся з са­ми­цею та ще й з са­ме­нят­ком! - по­ри­ва­ли­ся жар­ту­ва­ти жінки.


Дід мов­чав. Поміж людьми ж хо­ди­ла чут­ка, що мо­ло­ди­ця - йо­го не­бо­га, сест­ри­на доч­ка, з да­ле­ко­го се­ла, зветься Пріською; бу­ла за­му­жем, та чо­ловік умер,- ото дід і взяв її до се­бе за помічни­цю.


Вийшла

1 ... 7 8 9 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"