Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

Дивне по­чут­тя об­хо­пи­ло Ос­та­по­вi гру­ди: за­мiсть ра­дос­тi - сильне обу­рен­ня стре­пе­ну­ло йо­го iс­то­ту. В один мент вi­д­чув вiн усi крив­ди й зну­щан­ня, якi заз­нав у по­ки­ну­то­му краї, i, твер­до упи­ра­ючись но­га­ми в но­ву, не пан­щиз­ня­ну зем­лю, вiн за­тис ку­лак i пог­ро­зив на той бiк рiч­ки.

- Бодай ти за­па­ла­ся, трек­ля­та країно, з твоїми по­ряд­ка­ми!..- зак­ляв вiн на­го­лос.

Одночасово на то­му бе­ре­зi по­чу­ла­ся кiнська сту­па.

- Хто там?..- ки­нув у пiтьму кор­дон­ний ко­зак i, не до­че­кав­шись од­по­вi­дi, бах­нув на­ос­лiп iз руш­ни­цi.

- Ой! - скрик­нув Ос­тап, ухо­пив­шись за гру­ди, i за­хи­тав­ся.

- Нiчаво-о!.. Ко­ли не влу­чив, тi­кай со­бi з бо­гом! - доб­ро­душ­но про­мо­вив ко­зак i сту­пою по­дав­ся да­лi…

III

- Що то­бi? - прис­ко­чи­ла Со­ло­мiя до Ос­та­па i пiд­дер­жа­ла йо­го.

Вона вся по­хо­ло­ла i трем­тi­ла од жа­ху.

- Ой,- ти­хо стог­нав Ос­тап,- по­цi­лив ме­не отут, пiд сер­це. Со­ло­мiя не­мов не ро­зу­мi­ла то­го, що ста­ло­ся. Во­на тор­са­ла Ос­та­па за оде­жу, тяг­ла йо­го з со­бою i з жа­хом пов­то­ря­ла:

- Тiкаймо… тi­кай­мо… вiн iще стрi­ля­ти­ме, вiн уб'є те­бе…

Помiтивши, що Ос­тап не ру­шиться з мiс­ця, во­на вхо­пи­ла йо­го пiд ру­ку i сли­ве по­во­лок­ла за со­бою. Во­на вско­чи­ла у ко­ми­шi i бiг­ла пруд­ко, нас­кiльки поз­во­ляв се Ос­тап та гус­тий оче­рет. Тряс­кий грунт плав­нiв вги­нав­ся пiд нею, як на пру­жи­нах. Но­ги груз­ли ча­сом по ко­лi­но в цмо­ко­ви­нi, цуп­кий ко­миш ла­мав­ся, трi­щав та бив її по ли­цi, плу­тав­ся пiд но­га­ми, а во­на бiг­ла усе впе­ред, пой­ня­та жа­хом, нi­чо­го не по­мi­ча­ючи, ба­жа­ючи тiльки за­бiг­ти яко­мо­га да­лi, ук­ри­ти­ся вiд наг­лої смер­тi.

Остап нес­вi­до­мо пiд­да­вавсь їй. Вiн бiг за нею, хоч iз кож­ним вiд­ди­хом i ру­хом ко­ло­ло йо­го в гру­дях i на­па­да­ли ча­сом млос­тi, а з-пiд ру­ки, якою вiн за­ту­ляв ра­ну, стi­ка­ло щось теп­ле й мок­ре.

"Аби лиш пе­ре­бiг­ти отеє мiс­це… аби лиш пе­ре­бiг­ти, i все ми­неться… нi­чо­го ли­хо­го не бу­де…" - блу­ка­ли дум­ки в йо­го го­ло­вi, i вiн бiг, нап­ру­жу­ючи ос­тан­нi си­ли, аби не вiдс­та­ти вiд Со­ло­мiї.

Врештi вiн по­чув, що млiє.

- Стiй… не мо­жу…- шеп­нув вiн, опус­ка­ючись до­до­лу.

- Що то­бi? - оп­ри­том­нi­ла мо­ло­ди­ця, схи­лив­шись над ним.

- Кровi ба­га­то ви­тек­ло…- на­си­лу ви­мо­вив Ос­тап.

- Тебе зра­не­но? Де? - скрик­ну­ла Со­ло­мiя, опус­ка­ючись пе­ред ним на ко­лi­на та на­ма­га­ючись розг­ля­ну­ти ра­ну.

Але бу­ло тем­но, як у льоху. Не вид­но бу­ло на­вiть ко­ми­ша, що стир­чав гус­то, мов жи­то на ни­вi, круг них.

- Де те­бе зра­не­но?

- Отут, пiд сер­цем.

Соломiя про­ве­ла ру­кою по йо­го гру­дях i на­ма­ца­ла мок­ру й лип­ку со­роч­ку. Ос­тап скрик­нув од то­го до­ти­ку.

В го­ло­вi у Со­ло­мiї роз­вид­нi­лось. Жах її щез без слi­ду. Во­на зна­ла, що ро­би­ти.

Обережно роз­щiб­ну­ла йо­му со­роч­ку i одк­ри­ла гру­ди. Сьо­го бу­ло ма­ло. Во­на роз­дер­ла па­зу­ху, од­лi­пи­ла скри­вав­ле­ну со­роч­ку, по­тiм одш­ма­ту­ва­ла дов­гий пас зi своєї пiд­тич­ки i з по­мiч­чю Ос­та­па тiс­но зав'яза­ла йо­му ра­ну.

- Води!..- поп­ро­хав ра­не­ний.

Води! Се лег­ко бу­ло ска­за­ти! У сiй пiтьмi, у сiй чор­нiй не­вi­до­мiй пус­ти­нi, де до­во­лi бу­ло зро­би­ти кiлька сту­пе­нiв, щоб заб­лу­ди­тись, труд­но бу­ло шу­ка­ти во­ду. Сер­це Со­ло­мi­їне рва­ла та просьба Ос­та­но­ва, а го­ло­ва шу­ка­ла спо­со­бу. Ба! Ад­же во­ни на во­дi! Про се свiд­чить тря­со­ви­на, що вги­нається пiд но­га­ми. Со­ло­мiя спро­бу­ва­ла ви­ко­па­ти ру­кою ям­ку i справ­дi до­ко­па­лась до во­ди. Бу­ла се гус­та, гни­ла й тя­гу­ча рi­ди­на, з про­тив­ним за­па­хом шу­ва­ру. Со­ло­мiя за­черп­ну­ла її у при­гор­щi i по­да­ла Ос­та­по­вi. Той змо­чив ус­та, але пи­ти її не мiг. Со­ло­мiя змо­чи­ла йо­му чо­ло, ски­ну­ла з се­бе верх­ню оде­жу i пiд­мос­ти­ла йо­му пiд го­ло­ву. Про те, щоб пус­ка­тись у до­ро­гу в та­ку пiтьму в не­вi­до­мiй сто­ро­нi, не бу­ло й гад­ки.

Треба бу­ло до­че­ка­ти­ся свi­ту.

Остап ле­жав на оче­ре­тi й по­чу­вавсь ос­лаб­ле­ним. У гру­дях у нього хри­пi­ло, i бу­ло бо­ля­че ди­ха­ти. Не то сон, не то за­бут­тя склеп­ля­ло по­вi­ки.

- Ти тут, Со­ло­мiє? - пи­тав вiн i дрi­мав да­лi.

- Тут, тут… осьде…

Серце ни­ло в Со­ло­мiї од жа­лю й три­во­ги, їй лег­ше бу­ло б, ко­ли б ку­ля пот­ра­пи­ла в неї.

Та ще ко­ли б во­на хоч мог­ла ба­чи­ти йо­го ра­ну, йо­го об­ли­ч­чя - їй, здається, не так би важ­ко бу­ло. А то ся пiтьма, сей чор­ний, кля­тий мо­рок. Вiн ото­чав її з усiх сто­рiн, слав­ся пе­ред очи­ма, ви­сiв над го­ло­вою, за­пов­зав пiд шку­ру, ви­пов­няв її всю та гнi­тив сер­це… На­да­рем­не вит­рi­ща­ла во­на очi - во­на не мог­ла на­вiть од­рiз­ни­ти пальцiв на влас­нiй ру­цi. Вiн жив, той мо­рок, ру­шав­ся, ди­хав, шеп­тав щось ти­сяч­ни­ми ус­та­ми, без­пе­рес­тан­но, упер­то, з пос­вис­том, як ста­ра ба­ба. Со­ло­мiя си­дi­ла пе­рест­ра­ше­на та прис­лу­ху­ва­ла­ся, про що шеп­че мо­рок.

- Шу… шу… шу…- по­чи­нав вiн iз­да­ле­ка,- шу… шу… шу…- од­зи­ва­лось тут ко­ло неї,- шу… шу… шу…- ше­по­тi­ло все ра­зом - а по­що бу­ло кляс­ти… шу­шу… а те­пер ум­ре… по­ба­чиш - ум­ре… шу… шу… шу…

Соломiї ста­ва­ло мо­то­рош­но. "Бре­шеш, бре­шеш…- хо­тi­ла во­на ки­ну­ти в ли­це зло­му мо­ро­ко­вi,- вiн мiй… вiн бу­де жи­ти… йо­го не ду­же по­ра­не­но… ад­же вiн скiльки про­бiг…"

Але мо­рок упер­то шу­мiв свое: "Вiн ум­ре… шу… шу…"

I не­мов в од­по­вiдь йо­му важ­ко ди­хав Ос­тап, ти­хо пос­тог­ну­ючи крiзь сон.

Соломiя за­ту­ли­ла ву­ха й зап­лю­щи­ла очi. Ся пiтьма, бiльш знай­ома, бiльш свiй­ська, не так му­чи­ла її. За­те во­на по­чу­ла вог­кий хо­лод, що прой­мав її наск­рiзь. Та во­на не хо­тi­ла ви­й­ма­ти з-пiд го­ло­ви в Ос­та­па своєї оде­жи­ни i тiльки скор­чи­лась, щоб хоч тро­хи зог­рi­тись, Во­на не чу­ла вже зло­вi­що­го шеп­тан­ня мо­ро­ку i од­да­лась на­дi­ям на кра­ще. Вiн ви­гоїться, вiн жи­ти­ме… во­на не дасть йо­му за­ги­ну­ти… От ко­ли б лиш свi­та­ло уже… ко­ли б свi­та­ло…

Утома взя­ла своє: Со­ло­мiя нав­си­дяч­ки зад­рi­ма­ла.

Коли во­на про­ки­ну­лась, сi­ре свiт­ло па­да­ло з хмар­но­го не­ба. Ту­ман iще плу­тав­ся у ко­ми­шах i по­во­лi здiй­мав­ся до­го­ри. Плав­нi не­мов ку­ри­лись.

Остап ле­жав тут же з розп­лю­ще­ни­ми очи­ма; йо­го мо­ло­де об­лич­чя не­мов прив'яло, на ус­та впа­ла сма­га.

- Ну, як то­бi? - при­па­ла до нього Со­ло­мiя.

- Та нi­чо­го… тiльки ди­ха­ти важ­ко… зга­га ме­не па­лить… во­ди…

Треба бу­ло щось ра­ди­ти.

- Ти мо­жеш йти?

- Не знаю… зве­ди ме­не…

За по­мiч­чю Со­ло­мiїною Ос­тап звiв­ся. Вiн за­тис­кав зу­би та крi­пив­ся, щоб не стог­на­ти,- так йо­го бо­лi­ло з кож­ним ру­хом десь пiд ло­пат­кою. Со­ло­мiя пiдт­ри­му­ва­ла йо­го, i так во­ни звiльна йшли по­мiж ви­со­ки­ми стi­на­ми жов­то­го ко­ми­шу.

Недовго їм до­ве­лось шу­ка­ти во­ди. Не­за­ба­ром заб­ли­ща­ло крiзь ко­миш спо­кiй­не дзер­ка­ло озер­ця. Со­ло­мiя на­поїла Ос­та­па, ог­ля­ну­ла i об­ми­ла йо­го ра­ну. Во­на прик­ла­ла до ра­ни