Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

Почали ра­ди­тись, як їм виб­ра­ти­ся з плав­нiв, ку­ди йти. Ос­тап мiр­ку­вав.

- Де сон­це? - пос­пи­тав вiн.

Соломiя гля­ну­ла на не­бо. По­мiж оче­ре­тя­ною ку­нею, що ти­хо гой­да­лась уго­рi, вид­нiв­ся кла­поть сi­рих олив'яних хмар. З-за ви­со­ко­го та гус­то­го, як щiт­ка, ко­ми­шу не мож­на бу­ло нi­чо­го ро­зiб­ра­ти.

- Звiдки вi­тер? - до­пи­ту­вав­ся Ос­тап. Але й те не­лег­ко бу­ло змiр­ку­ва­ти. В плав­нях бу­ло ти­хо, як у лi­сi, лиш го­рою ше­лес­тi­ла ку­ня, раз в той бiк схи­ля­ючись, раз в iн­ший.

Остаповi зда­ва­ло­ся, що во­ни му­сять дер­жа­ти­ся пра­вої ру­ки; Со­ло­мiя ж, нав­па­ки, до­во­ди­ла, що їм слiд йти влi­во­руч, про­ти вiт­ру, бо, здається, нап­ра­во гнеться ко­миш. Со­ло­мiїне-пе­ре­чен­ня дра­ту­ва­ло ра­не­но­го, i во­на му­си­ла зго­ди­ти­ся з ним. Во­ни ру­ши­ли в до­ро­гу. До­ро­га бу­ла труд­на. На­вiть здо­ро­во­му важ­ко бу­ло плу­та­ти­ся в гус­тих ко­ми­шах, за­рос­лих па­ву­ти­цею, пе­рес­ка­ку­ва­ти з ку­пи­ни на ку­пи­ну, щоб не по­пас­ти в баг­нис­ту бе­зод­ню. Час­то до­во­ди­лось об­хо­ди­ти єри­ки й озер­ця, де Ос­тап ос­вi­жавсь хо­лод­ною во­дою та змо­чу­вав роз­па­ле­не га­ряч­кою чо­ло. Со­ло­мiя сли­ве нес­ла Ос­та­па, а про­те їм до­во­ди­лось час­то зу­пи­ня­ти­ся, бо сла­бий утом­лю­вав­ся i пот­ре­бу­вав спо­чин­ку… Та во­ни знов во­лiк­лись, оди­но­кi, за­губ­ле­нi се­ред без­бе­реж­но­го мо­ря оче­ре­ту, що ма­яв над ни­ми пух­на­ти­ми ки­ти­ця­ми та на­во­див сум од­но­ма­нiт­ним ше­лес­тiн­ням. Во­ни йшли так дов­го, не вi­да­ючи по­ри дня, бо над ни­ми все ви­сiв кла­поть оли­в'я­ної хма­ри, а круг них усе їжив­ся ви­со­чен­ний, цуп­кий, жов­тий ко­миш, не­мов су­нув­ся ра­зом iз ни­ми, як за­ча­ро­ва­ний. Ча­сом їм зда­ва­ло­ся, що по­мiж оче­ре­том щось шмиг­ну­ло, не­мов пес або вовк, iн­ко­ли во­ни з огид­жен­ням об­ми­на­ли сон­них, мля­вих од хо­ло­ду га­дюк, що ку­па­ми ле­жа­ли на ку­пи­нах або лi­ни­во пе­ре­су­ва­ли­ся по­мiж оче­ре­том.

Раз їм по­чув­ся зго­ри шум, од­мiн­ний од шу­му плав­нiв, i во­ни до­мiр­ку­ва­лись, що то про­ле­тi­ло над ни­ми ста­до якихсь пта­хiв, мо­же, ди­ких гу­сей. Зда­ва­лось, плав­ням не­ма кiн­ця-краю; навк­ру­ги бу­ло усе те са­ме та й те са­ме, не­мов во­ни сто­яли на мiс­цi.

Справа по­чи­на­ла бу­ти по­га­ною. Ос­тап зне­мiг­ся i зов­сiм ро­з­хо­рiв­ся: йо­го па­ли­ла га­ряч­ка. Со­ло­мiя пок­ла­ла йо­го край озер­ця i за­ду­ма­лась. Ад­же во­ни мог­ли про­пас­ти отут, без людської по­мо­чi, без хар­чiв, по­су­ва­ючись так по­во­лi! Го­лод уже й так ссав пiд грудьми. Вид­но, во­ни заб­лу­ди­лись i те­пер плу­та­ються у плав­нях - i хто зна, як дов­го ще ii­i­ожуть блу­ка­ти у сiй глу­ши­нi. Чи не кра­ще б ли­ши­ти тут Ос­та­па - во­на ж йо­му од­на­ко­во нi­чим не год­на за­по­мог­ти- - та са­мiй мет­ну­тись й по­шу­ка­ти ви­хо­ду? Так бу­ло б пев­нi­ше й ско­рi­ше.

- Примости ме­не ко­ло озер­ця, аби я мiг во­ду дiс­та­ти, а са­ма йди, розг­лянь… ­згод­жу­вав­ся Ос­тап.

- Ти, пев­но, зго­лод­нiв, їсти хо­чеш?

- Нi, не хо­четься… тiльки пи­ти. Со­ло­мiя наг­ну­ла ко­миш i зро­би­ла хво­ро­му ло­же. Не зво­дя­чись, вiн мiг за­черп­ну­ти при­горш­нею во­ди.

- Отак доб­ре бу­де…

Соломiя озир­ну­лась i ста­ла мiр­ку­ва­ти…

Вона пi­де про­ти вiт­ру… здається, уп­ра­во бiльш гнеться ку­ня… Во­на нi­чо­го не ка­за­ти­ме Ос­та­по­вi, бо вiн поч­не спе­ре­ча­ти­ся, дра­ту­ва­ти­ся.

- Не су­муй же тут без ме­не, я швид­ко по­вер­ну­ся,- обер­ну­лась во­на до нього i зник­ла в ко­ми­шах.

Вона йшла i ста­ра­ла­ся на­га­да­ти со­бi плав­нi, як ба­чи­ла їх зго­ри, до пе­реп­ра­ви.

Управо - го­рi­ло… так, уп­ра­во го­рi­ло, i ту­ди гнав вi­тер во­гонь; у лi­ву ру­ку вид­нi­лись го­ри й вер­би. Зна­чить, тре­ба йти ту­ди, про­ти вiт­ру. Во­на стри­ба­ла з ку­пи­ни на ку­пи­ну сли­ве бадьора. З кож­ним сту­пе­нем на­дiя рос­ла у її сер­цi, хоч кар­ти­на не мi­ня­ла­ся. Ча­сом їй до­во­ди­лось про­ди­ра­ти­ся че­рез та­ку гу­щи­ну, що во­на лед­ве про­ла­зи­ла по­мiж жов­ти­ми стi­на­ми. Пос­ковз­нув­шись, Со­ло­мiя вско­чи­ла ви­ще ко­лiн у хо­лод­ну тва­ню­ку.

Пiд но­га­ми бу­ла бе­зод­ня, та, на щас­тя, во­на вхо­пи­ла­ся за кущ оче­ре­ту i ви­лiз­ла. Во­на роз­зу­ла­ся, по­ви­ли­ва­ла з чо­бiт во­ду i пiш­ла да­лi. Крiзь ко­ми­шi бли­ща­ли по­де­ку­ди озер­ця. Во­дя­ний мак ви­гiд­но спо­чи­вав на них круг­лим лис­том, ви­су­вав iз во­ди зе­ле­нi зба­ноч­ки. Со­ло­мiя зу­пи­ня­лась на мить, щоб по­ди­ви­тись iз­да­ле­ку, як ди­кий гу­сак ста­ран­но ук­ла­дав пiр'ячко на го­ло­вi са­мич­ки, а во­на млi­ла, плям­ка­ла дзьобом i розп­рав­ля­ла кри­ла. Га­дю­ка ча­сом пе­реп­ли­ва­ла єрик хви­ляс­ти­ми ру­ха­ми, здiй­ма­ла го­ло­ву, по­ваб­но хи­та­ла нею з бо­ку на бiк, як знач­на да­ма, i роз­див­ля­лась навк­ру­ги круг­ли­ми очи­ма. По сих неп­ро­лаз­них пу­щах, пев­но, нi­ко­ли не сту­па­ла людська но­га. Тут бу­ло без­лiч таєм­них за­кут­кiв, скрiзь стрi­ча­лись бер­ло­ги ди­ких звi­рiв, вис­ла­нi ку­нею та су­хим мо­хом. На ста­рих оче­ре­ти­нах гой­да­лись по­ки­ну­тi гнiз­да, по ру­дих, аж чер­во­них, ос­лиз­лих од ту­ма­ну ку­пи­нах ва­ля­лись пiр'я й га­дю­чi ли­но­ви­ща. Ву­жiв бу­ло так ба­га­то, що Со­ло­мiя ско­ро пе­рес­та­ла звер­та­ти на них ува­гу. Ча­сом оче­ре­тя­ний по­ча­ток, за­чеп­ле­ний Со­ло­мiєю, ло­пав­ся i об­си­пав її бi­лим пу­хом, мов снi­гом. Со­ло­мiя йшла, як на днi мо­ря, а вго­рi, над її го­ло­вою, шу­мi­ла ку­ня, не­мов ко­ти­ла ку­дись ру­дi й ка­ла­мут­нi хви­лi. Со­ло­мiя мiр­ку­ва­ла, що ко­ли бра­ти у лi­ву ру­ку, плав­нi му­сять швид­ко скiн­чи­ти­ся, бо в той бiк во­ни прос­тя­га­лись не­да­ле­ко. Аби йти про­ти вiт­ру. Рап­том Со­ло­мiя зу­пи­ни­лась i ма­ло не зом­лi­ла од страш­ної дум­ки. Їй прий­шло до го­ло­ви, що во­на мо­же не знай­ти Ос­та­па, бо нi­чим не зна­чи­ла своєї до­ро­ги. Тре­ба бу­ло ла­ма­ти ко­миш або­що. Тре­ба за­раз вер­та­ти­ся, по­ки во­на не­да­ле­ко одiй­шла й не за­бу­ла до­ро­ги. Сер­це її нес­по­кiй­но ка­ла­та­ло, ко­ли во­на бiг­ла на­зад, од­шу­ку­ючи свої слi­ди. Во­на не ма­ла ча­су на обе­реж­нiсть - ко­миш бив її по ли­цi i на­вiть ска­лi­чив но­гу. Та то бу­ли дрiб­ни­цi. Ко­ли б швид­ше знай­ти Ос­та­па, во­на то­дi знов по­дасться на роз­вiд­ки, тiльки не бу­де та­кою дур­ною, не за­бу­де зна­чи­ти до­ро­гу. Спо­чат­ку все йшло доб­ре, во­на зна­хо­ди­ла свої слi­ди i по них вер­та­лась. Та ско­ро слi­ди щез­ли. Со­ло­мiї зда­ло­ся, що во­на ду­же од­хи­ли­лась улi­во­руч. Во­на взя­ла тро­хи у пра­ву ру­ку i нес­по­дi­ва­но нас­ко­чи­ла на чи­ма­ле дов­гас­те озер­це. Тут во­на не бу­ла, се во­на твер­до пам'ята­ла. Во­на му­си­ла вер­ну­тись тро­хи на­зад, щоб обiй­ти пе­реш­ко­ду. Те­пер Со­ло­мiя ва­га­лась, в яко­му нап­рям­ку йти. Най­кра­ще ке­ру­ва­тись вiт­ром: тре­ба, щоб вiн те­пер дув у спи­ну, i йти за вiт­ром. Со­ло­мiя гля­ну­ла вго­ру. Ку­ня гой­да­лась то в той, то в iн­ший бiк. Рi­ши­ти бу­ло труд­но. Од­нак Со­ло­мiї зда­ло­ся, що їй тре­ба йти прос­то пе­ред се­бе. Во­на пiш­ла. Прой­шов­ши зо двоє го­нiв, Со­ло­мiя за­пев­ни­ла­ся, що йшла про­ти вiт­ру. Нев­же вер­та­тись на­зад? Во­на зу­пи­ни­ла­ся. Оче­ви­дяч­ки, во­на збiг­ла­ся з до­ро­ги, заб­лу­ди­ла­ся. Що ро­би­ти? Но­ги в неї трем­тi­ли од труд­ної ход­нi, в го­ло­вi бро­ди­ли без­лад­нi ду­м­ки й мiр­ку­ван­ня. "Що ро­би­ти?" - не­мов пи­тав у ко­ми­шiв її блу­ка­ючий пог­ляд. Ко­ми­шi ото­ча­ли її во­ро­жою юр­мою i шеп­та­лись. Со­ло­мiя по­ду­ма­ла,