Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

- Остапе-е!.. Ос­та-апе-е!..

Голос її про­гу­чав глу­хо, стi­на во­ро­жо­го оче­ре­ту не пус­ти­ла йо­го да­ле­ко, заб­ра­ла в се­бе, ковт­ну­ла.

Соломiя ще раз гук­ну­ла - те ж са­ме.

Серце в Со­ло­мiї упа­ло, ру­ки звис­ли безв­лад­но. Та не­на­до­в­го. Но­вий прип­лив енер­гiї, ша­ле­на вiд­ва­га пой­ня­ли її во­лю, i во­на ки­ну­лась упе­ред, роз­хи­ля­ючи й ла­ма­ючи оче­рет зi слi­пою зав­зя­тiс­тю зра­не­но­го оле­ня. Од ча­су до ча­су во­на кли­ка­ла Ос­та­па. Од­по­вi­дi не бу­ло. Во­на по­ча­ла кри­ча­ти на всю мiць лег­ких, у на­дiї, що ко­ли не Ос­тап, то хтось iн­ший по­чує її. Не мог­ло ж бу­ти, щоб во­на так да­ле­ко вiд­би­ла­ся од бе­ре­га, де про­хо­ди­ли ча­сом лю­ди. Шум ко­ми­шу пе­ре­ма­гав її. На­ля­ка­нi чу­жим го­ло­сом пта­хи з три­вож­ним пис­ком кру­ти­лись над го­ло­вою Со­ло­мiї. Ко­миш шу­мiв. Вiн їжив­ся пе­ред нею, тiс­нив iз бо­кiв, нас­ти­гав iз­за­ду, ло­вив ко­рiн­ням за но­ги, ко­лов i рi­зав шорст­ким лис­том. Жов­тий, глад­кий, ви­со­кий - вiн глу­зу­вав iз неї, по­ма­ху­ючи над її го­ло­вою ру­дим чу­бом. Со­ло­мiя чу­ла до нього зне­на­висть, як до жи­вої iс­то­ти. Вiн дра­ту­вав її. Ко­ли б у неї був серп або нiж, во­на рi­за­ла б йо­го до­ти, по­ки б вiн не по­лiг увесь або во­на са­ма не впа­ла тру­пом. Со­ло­мiя на­ки­ну­лась на нього i по­ча­ла тро­щи­ти iз злос­тi, з оз­вi­рiн­ням, як сво­го во­ро­га.

Вона рва­ла йо­го, ла­ма­ла, кру­ти­ла i би­ла но­га­ми, а вiн зги­нав­ся, упи­рав­ся, зчiп­лю­вав­ся вго­рi ки­ти­ця­ми, ра­нив їй ру­ки i тiльки ко­рiн­ням трем­тiв, не­мов од скри­то­го ре­го­ту.

Соломiя зне­си­ли­лась i впа­ла, їй ста­ло душ­но. Пiт крап­ля­ми стi­кав по ви­ду, гру­ди важ­ко ди­ха­ли, i очi бли­ща­ли, як у звi­ра, що по­павсь у ла­бе­ти. Зна­чить, не­ма ви­хо­ду; во­на му­сить тут по­ги­ба­ти, а Ос­тап че­рез неї - десь у дру­го­му кiн­цi. Со­ло­мiї не так жал­ко бу­ло се­бе, як Ос­та­па; во­на уяв­ля­ла со­бi, як вiн те­пер ле­жить хво­рий i са­мот­нiй у пу­щi i виг­ля­да її з оче­ре­тiв, їй жаль ста­ло мо­ло­до­го змар­но­ва­но­го жит­тя - i во­на зап­ла­ка­ла.

Тим ча­сом ко­рот­кий осiн­нiй день гас, iз плав­нiв вста­ва­ла нiч. Спо­чат­ку мо­рок по­лiз iз-по­мiж оче­ре­тiв, а за ним дих­ну­ли озер­ця й ку­пи­ни бi­лим ту­ма­ном.

Ставало вог­ко й хо­лод­но. По­но­чi нi­чо­го бу­ло ру­ша­тись. Со­ло­мiя си­дi­ла, об­няв­ши го­ло­ву ру­ка­ми, i ду­ма­ла. Ні, во­на не хо­че ги­ну­ти отут! Як тiльки на свiт зай­меться i мож­на бу­де йти, во­на пi­де прос­то, прос­то i бу­де йти, аж по­ки дiй­де до краю. Во­на знай­де там лю­дей, од­дасть їм усi свої гро­шi, що ви­сять за­ши­тi в тор­бин­цi на шиї, i з ни­ми об­шу­кає плав­нi та знай­де Ос­та­па. Ко­ли б лиш пе­реж­да­ти нiч…

Чим бiльш тем­нi­ло, тим вi­тер, зда­ва­лось, дуж­чав, при­на­й­мнi оче­рет шу­мiв так, що заг­лу­шав на­вiть дум­ки. Нi­чо­го не бу­ло чу­ти, тiльки без­пе­рес­тан­не, од­но­ма­нiт­не, вiч­не шу-шу-шу… шу-шу-шу… Прав­да, ча­сом во­на по­мi­ча­ла, що ни­зом, по­мiж ко­ми­ша­ми, щось прос­ка­ку­ва­ло, а шам­кий су­хий лист оче­ре­ту то­дi трi­щав. Пта­хи бу­ли нес­по­кiй­нi, ме­ту­ши­ли­ся, би­лись кри­ла­ми по­мiж оче­ре­том i здiй­ма­ли га­лас, мов пе­ред бу­рею.

Соломiя си­дi­ла так, аж по­ки не зас­ну­ла. Во­на не зна­ла, як i ко­ли се ста­ло­ся,- вто­ма i шум ко­ми­шу прис­па­ли її.

Вона не мог­ла б ска­за­ти, про­ки­нув­шись, чи бу­ло пiз­но, чи ра­но. Над ко­ми­ша­ми ще ниж­че, нiж вчо­ра, спуска­лось олив'яне не­бо. Все тi­ло у Со­ло­мiї бо­лi­ло, як по­би­те. Важ­кi по­вi­ки ми­мо­хiть спус­ка­лись на очi, го­ло­ва бу­ла нес­вi­жа. Од­нак Со­ло­мiя не мог­ла га­ятись i хви­ли­ни. Во­на пiш­ла про­с­то пе­ред се­бе, так як сто­яла, i зва­жи­лась йти, до­ки ста­не сна­ги й си­ли. Во­на бiг­ла, хоч но­ги в неї бу­ли сла­бi­шi, нiж учо­ра, а по­вiт­ря бу­ло якесь гус­те i труд­но бу­ло ди­ха­ти ним. Оп­рiч то­го, Со­ло­мiї до­ку­чав го­лод. Уже дру­гу до­бу во­на нi­чо­го не їла, пiд сер­цем її млоїло, в жи­во­тi корчп­ло. На хо­ду Со­ло­мiя вис­ми­ку­ва­ла стеб­ло або ко­рiнь во­до­рос­ла i жу­ва­ла про­тив­ну, з бо­лот­ним за­па­хом рос­ли­ну. Чим да­лi во­на йшла, тим бiльше ди­ву­ва­лась, що сьогод­нi по­па­да­лось їй так ба­га­то жи­вих iс­тот. Три­чi во­на по­мi­ти­ла крiзь ко­ми­шi сi­рий вов­чий хре­бет, раз ли­си­ця май­ну­ла ко­ло неї хвос­том, а то зда­ле­ку чу­ло­ся не­мов ка­ба­ня­че рох­кан­ня. Ву­жi й га­дю­ки наб­ра­ли­ся сьогод­нi особ­ли­вої рух­ли­вос­тi, бо все повз­ли й повз­ли в то­му нап­рям­ку, як йшла Со­ло­мiя, i їй тре­ба бу­ло особ­ли­во ува­жа­ти, щоб не нас­ту­пи­ти на сли­зь­ке й хо­лод­не га­дю­че тi­ло. Пта­хи круж­ля­ли над плав­ня­ми цi­ли­ми хма­ра­ми i так ве­ре­ща­ли, що заг­лу­ша­ли на­вiть шум плав­нiв. Со­ло­мiя все йшла. Во­на зiб­ра­ла всю енер­гiю, всю си­лу во­лi, всю мiць тi­ла i йшла упер­то i зав­зя­то з вi­рою, що її ши­ро­кi й ви­со­кi гру­ди зла­ма­ють усi пе­реш­ко­ди. Од­нак краю плав­ням не бу­ло. Ко­ми­шi, озер­ця, єри­ки… I знов ко­ми­шi, i знов во­да, i знов той са­мий звук роз­мi­ре­но­го, од­но­тон­но­го при­бою морської хви­лi. Над­ве­чiр їй по­чув­ся дим, i во­на зра­дi­ла - зна­чить, близько лю­ди. Та чим да­лi во­на йшла i чим бiльше смер­ка­лось, тим бiльше дим ста­вав по­мi­т­ним. Пта­хи сильнi­ше не­по­коїлись. В по­вiт­рi ста­ло теп­лi­ше. Те теп­ло йшло зза­ду i з бо­кiв, не­мов од пе­чi. Со­ло­мiї ро­би­лось душ­но, її ду­же ди­ву­ва­ли i на­вiть не­по­коїли тi змi­ни в плав­нях. Що се та­ке ро­биться навк­ру­ги?

Обернувшись на­зад i гля­нув­ши на не­бо, во­на по­ба­чи­ла чер­во­нi, як грань, хма­ри - i зра­зу ста­ли зро­зу­мi­ли­ми їй i той дим, що во­на чу­ла, i теп­ло, i нес­по­кiй пта­хiв, i тi­кан­ня звi­рiв. Плав­нi го­рi­ли, вог­ня­нi го­ри нас­ту­па­ли на них, нес­ли усьому смерть. Але во­гонь iще десь да­ле­ко. Ко­ли швид­ше по­бiг­ти - мож­на ще втек­ти. Тiльки так душ­но, так важ­ко… на­че хто же­неться зза­ду i ди­хає, на­ля­гає на пле­чi. Со­ло­мi­їне ву­хо ло­вить уже да­ле­кий лус­кiт су­хо­го ко­ми­шу, не­ви­ра­з­не гу­дiн­ня, на­че звiр-ве­лет тро­щить щось, жва­кає i важ­ко со­лить. Се ж ви­ди­ма смерть здо­га­няє її! Тут не­ма вже ря­тун­ку. Нiх­то й нi­що не по­мо­же. Нес­ка­зан­ний жах об­няв Со­ло­мiю. З кри­ком "Ох, бо­же мiй!.. ох, бо­же!.." во­на шарп­ну­лась iз ос­тан­нiх сил i на­ос­лiп ки­ну­лась в оче­ре­ти, слiд­ком за га­дю­ка­ми, звi­ри­ною й усiм жи­вим, що, ря­ту­ючись од на­г­лої смер­тi, мча­ло в пе­рест­ра­ху пе­ред нас­ту­па­ючи­ми бу­ру­на­ми вог­ня­но­го мо­ря…

А во­но йшло. Во­но ко­ти­лось за ни­ми нев­пин­ни­ми, не­пе­ре­мож­ни­ми, ве­се­ли­ми хви­ля­ми, зо­ло­том роз­си­па­лось по плав­нях, жер­ло оче­рет, ви­пи­ва­ло во­ду, пiд­па­лю­ва­ло не­бо…

***

По вiд­хо­дi Со­ло­мiї Ос­тап по­чув се­бе од­рi­за­ним од свi­ту, од лю­дей. Га­ряч­ка па­ли­ла йо­го все­ре­ди­нi, вiн щох­ви­ли­ни мо­чив ру­ку в во­дi та охо­лод­жу­вав чо­ло, очi, го­ло­ву. Йо­му до­ку­чи­ло ди­ви­тись на жов­тi стi­ни ко­ми­шу - i вiн зап­лю­щив очi. Вiн ду­мав.