Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

Остапа? От ко­ли б во­ни прий­шли й по­ди­ви­лись на сво­го вну­ка, пiдст­ре­ле­но­го, зне­си­ле­но­го, по­ки­ну­то­го в ко­ми­шах на обiд вов­кам та во­ро­нам.

Йому все щось верз­ло­ся, i в ма­яч­нi вiн кли­кав дi­ду­ся. Дi­дусь при­хо­див. Ти­хо й не­по­мiт­но ви­ла­зив вiн iз ко­ми­шiв i ста­вав над Ос­та­пом, згор­нув­ши ру­ки.

- Тебе зра­не­но, син­ку, чи не з ля­ха­ми бив­ся?

- Нi, дi­ду­сю, то ме­не мос­каль встре­лив, як я кор­дон пе­ре­хо­див.

- А де ж твої брат­чи­ки, сi­чо­ви­ки ду­най­ськi, що ти сам ле­жиш по­мiж оче­ре­том?

- Е, дi­ду­сю, ви ду­маєте, що ще й до­сi там Сiч є? Нi, не­ма, дi­ду­сю, вже Сi­чi… Бу­ла, та за­гу­ла… Ви­вiв Глад­кий, мо­же чу­ли, то­ва­рист­во на озiвськi сте­пи, по­ки­нув тур­ка…

- Що ж ти ро­би­ти­меш, син­ку, на чу­жiй сто­ро­нi?

- Як жи­вий бу­ду, зем­лю ора­ти­му, ри­бальством жи­ти­му… все ж кра­ще на во­лi, нiж пiд па­ном… Там iще ли­ши­лись на­шi лю­ди, дi­ду­сю… пiд тур­ком…

Остап вiв бе­сi­ду з дi­ду­сем - i дi­дусь по­тi­шав йо­го, да­вав ра­ди, роз­ка­зу­вав про ко­лишнє й про те, що дiється у се­лi те­пер. Як тiльки Ос­тап розп­лю­щу­вав очi, дi­дусь хо­вавсь у ко­ми­шi, але до­во­лi бу­ло зап­лю­щи­ти їх, як дi­дусь знов з'я­в­лявсь i слу­хав при­го­ди Ос­та­по­вi або опо­вi­дав про се­бе.

Надвечiр Ос­тап по­чав тур­бу­ва­ти­ся: де дi­ла­ся Со­ло­мiя, що її не­ма до­сi? Чом во­на не при­хо­дить? Ад­же во­на знає, що йо­му труд­но й по­во­рух­ну­ти­ся, що вiн не го­ден сам ви­до­бу­ти­ся з сих нет­рiв.

А мо­же, во­на йо­го по­ки­ну­ла?.. "Со­ло­мiє… Со­ло­мiє…" - сто­г­нав хво­рий, та сто­гiн йо­го заг­лу­шав­ся шу­мом плав­нiв.

Вночi ста­ло йо­му гiр­ше. Про­пас­ни­ця тi­па­ла ним, га­ряч­ка па­ли­ла вог­нем, а в гру­дях так ко­ло­ло, що вiн на пре­ве­ли­ку си­лу дiс­та­вав со­бi во­ду. Вiн хо­тiв каш­ля­ти i не мiг од бо­лю. А Со­ло­мiя не при­хо­ди­ла. Ос­тап не спав, а лиш ча­сом, на кi­ль­ка хви­лин, за­па­дав у не­тя­му. Нiч тяг­лась дов­го, без­ко­неч­но, як смерть… А Со­ло­мiї не бу­ло… Де ж во­на, що з нею? - Ос­тап ну­див­ся.

Удосвiта Ос­тап по­чув, що ко­ло нього жи­ва iс­то­та.

- Ти, Со­ло­мiє? - пос­пи­тав вiн i одк­рив очi. "Чи во­на жар­тує, що пе­ре­ки­ну­лась со­ба­кою?" - по­ду­мав вiн i тро­хи оп­ри­том­нiв.

Проти нього сто­яв не пес, а вовк. Ве­ли­кий, сi­рий, за­бов­та­ний, з га­ря­чи­ми й го­лод­ни­ми очи­ма. Вiн нас­то­ро­шив ву­ха й прос­тяг до Ос­та­па мор­ду, мiр­ку­ючи, чи без­печ­но йо­му на­па­да­ти, чи нi. Ос­тап ле­жав без­бо­рон­ний i ди­вивсь на во­в­ка. Вiн доб­ре ба­чив тро­хи кри­вий, гли­бо­кий i зас­ли­не­ний рот вов­ка, зак­рут­ки шерс­тi на йо­го гру­дях й мiц­нi за­мо­че­нi ла­би.

Звiр сто­яв не­ру­хо­мо, вреш­тi пе­рес­та­вив од­ну ла­бу, да­лi дру­гу i трош­ки при­су­нув­ся до Ос­та­па.

Остап за­черп­нув при­горш­нею во­ди i бриз­нув на вов­ка. Бриз­ки до­ле­тi­ли до йо­го мор­ди, кiлька з них впа­ло на неї. Вовк вис­ка­лив зу­би i осiв на зад­нi ла­би, але не од­хо­див.

Остап знов пок­ро­пив йо­го во­дою. Вовк клац­нув зу­ба­ми i блим­нув очи­ма. Вiн був нев­до­во­ле­ний. По­си­дiв­ши тро­хи й не зво­дя­чи очей з Ос­та­па, вiн рап­том ви­тяг шию, по­дав­ся на­пе­ред i так жа­лiб­но за­вив, що Ос­та­по­вi аж мо­роз пi­шов по­за шкi­ру. Вив вiн дов­го, на кiлька нот, iз ве­ли­ким сма­ком, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Вреш­тi за­мовк, по­си­дiв тро­хи i наб­ли­зив­ся до Ос­та­па. Єди­ним оруж­жям Ос­та­па бу­ла во­да, i вiн од ча­су до ча­су об­ли­вав нею вов­ка, не до­пус­ка­ючи до се­бе. Вовк вреш­тi ску­чив. Вiн кiлька раз сер­ди­то, з за­пек­лiс­тю клац­нув на Ос­та­па зу­ба­ми, крут­нувсь i щез у ко­ми­шах.

По сих од­вi­ди­нах Ос­тап по­чав ду­ма­ти про смерть. Прий­шла по­ра вми­ра­ти.

Чи жи­во­го, чи мерт­во­го, а та­ки з'їсть вовк або сто­чать хро­ба­ки у сих нет­рях. Чи не од­на­ко­во?

Остаповi зга­давсь Ко­ти­го­ро­шок. "Хi­ба я бо­юсь смер­тi? - чув вiн йо­го ца­пи­ний го­лос.Зро­ду-звi­ку… Пош­ли, гос­по­ди, хоч за­раз. Раз уми­ра­ти - не двi­чi… Умер - i край, бiльш не вста­неш…"

Остап теж не бо­яв­ся смер­тi. Йо­му тiльки хо­тi­лось пе­ред смер­тю по­ба­чи­ти Со­ло­мiю. Дi­ду­ся вiн ба­чив, той при­хо­див до нього, а Со­ло­мiї як не­ма, так не­ма… Десь заб­лу­ди­лась у плав­нях або вов­ки роз­дер­ли її. I Ос­та­по­вi ста­ло жал­ко Со­ло­мiї, страх як жал­ко. Во­на та­ка доб­ра, так ко­ха­ла йо­го, во­на пiш­ла за ним у да­ле­ку до­ро­гу, не по­жа­лу­ва­ла кiс своїх зад­ля нього; во­на дог­ля­да­ла йо­го, як рiд­на ма­ти, бу­ла вiр­на, як то­ва­риш. I са­ме те­пер, ко­ли во­ни здо­бу­ли со­бi во­лю i ма­ли в щас­тi й ра­дос­тi по­ча­ти но­ве жит­тя, при­хо­дить пбги­бель i, як ще­нят у рiч­цi, то­пить їх обох… То­пить… то­пить… то­пить…- спi­ва­ють йо­му вiд­хiд­ну ко­ми­шi з пра­во­го бо­ку.- По­ги­бель… ги­бель… ги­бель…- пiд­хоп­лює лi­ве кри­ло.

Остап ле­жав дов­го, без кiн­ця. Осiн­нiй день су­неться по­во­лi, сi­ре не­бо цi­дить блi­де свiт­ло.

Остаповi нуд­но. Вiн має та­ке вра­жен­ня, на­че че­кає пе­ре­во­зу… Ось-ось має пе­реп­ра­ви­ти­ся… ось-ось пе­реп­ра­вить­ся… i не мо­же, щось не пус­кає… "Ти­хо будьте, лю­ди, не ха­пай­те­ся…" - шеп­че дiд Ов­сiй, i па­ла­ють на не­бi вог­нi. Вог­нi па­ла­ють, роз­рос­та­ються, од них йде теп­ло i зог­рi­ває Ос­та­па, роз­па­лює йо­му кров. Га­ря­ча її хви­ля б'є до сер­ця, в го­ло­вi про­яс­нюється. Вiн не хо­че вми­ра­ти. Вiн хо­че жи­ти. Свiт та­кий крас­ний… Ос­тап iще мо­ло­дий, вiн не жив iще, не заз­нав усього… Йо­му ще хо­четься гля­ну­ти на сон­це, по­ба­чи­ти свiт бо­жий, лю­дей, об­ня­ти Со­ло­мiю… Вiн iще жи­вий, вiн не ле­жа­ти­ме тут ко­ло­дою, не жда­ти­ме, аж прий­де смерть… Ос­тап зсу­вається зi сво­го ло­жа i пов­зе. Йо­му бо­ля­че. Ну, та нi­чо­го, тер­пи, ко­за­че… Вiн бу­де пла­зу­ва­ти, чiп­ля­ти­меться не тiльки ру­ка­ми й но­га­ми, а й зу­ба­ми на­вiть, а та­ки ви­лi­зе з сих мо­ча­рiв, i Ос­тап пов­зе. Йо­му труд­но, кож­ну ку­пи­ну до­во­диться бра­ти з бою, в гру­дях ко­ле й спи­рає дух, но­ги важ­кi, як ко­лод­ки. Вiн спо­чи­ває, ом­лi­вав ча­сом, про­ки­дається i знов пов­зе на днi ко­ми­ше­во­го мо­ря. До сер­ця б'є га­ря­ча хви­ля; ди­ка, не­пе­ре­мож­на зга­га жит­тя па­лить усе­ре­ди­нi, спов­няє усю йо­го iс­то­ту… Рап­том вiн чує над со­бою: - Ос­та­пе! Ос­та­пе! Се ти? Жи­вий? Вiн знає, чий то го­лос: то вiр­на йо­го жiн­ка, то Со­ло­мiя зли­ну­ла з не­ба, щоб узя­ти йо­го до се­бе.

- То я, то я, сер­це моє…- об­зи­вається вiн до неї i чує, як во­на зво­дить йо­го, бе­ре на ру­ки, як ма­лу ди­ти­ну, i во­ни ле­тять обоє у ви­со­кос­тi, ген-ген до зо­ря­но­го не­ба… Йо­му так ра­дiс­но, так доб­ре­.

IV

Край би­то­го шля­ху, яким се­ля­ни над­ду­най­ських сiл їз­дять у Га­лац, за­хо­вав­ся