Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дорогою ціною, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

273
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дорогою ціною" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 18
Перейти на сторінку:
се­ред куп­ки верб та по­мiж оче­ре­та­ми ци­ганський ви­се­лок. Вiн скла­дав­ся всього-навсього з трьох ха­ток, влас­ти­во, кур­ни­кiв, ни­зеньких, кри­вих, злiп­ле­них iз гли­ни, як лас­тiв­ча­нi гнiз­да.

У двох iз них, оче­вид­но, нiх­то не жив, бо вiк­на бу­ли по­ви­ди­ра­нi, ко­ми­ше­вi стрi­хи об­си­па­лись i кiн­цi лат стир­ча­ли з них, як реб­ра кiс­тя­ка. Тiльки в од­нiй лiп­лян­цi свi­ти­лись два вi­кон­ця i вив­ся ди­мок iз вер­бо­во­го ди­ма­ря.


Там жи­ла оди­но­ка у ви­сiл­ку ци­ганська сiм'я. Най­бiльше мiс­ця в хат­цi зай­ма­ла пiч iз ве­ли­ким, ма­ло не до зем­лi ко­ми­ном. При­пi­чок був так низько, що во­гонь го­рiв сли­ве на зем­лi. Си­ва розт­рi­па­на ци­ган­ка грi­ла ко­ло вог­ню свої лах­ма­ни, пiдк­ла­да­ла в огонь оче­рет i ку­ри­ла з ко­рот­кої люльки. На ла­вi, в ви­гiд­нiй i мальовни­чiй по­зi, роз­ки­нув­ся мо­ло­дий ци­ган. Йо­го чор­нi ку­че­рi ви­ла­зи­ли крiзь по­дер­тий бриль, а блис­ку­чi очi й ве­се­ле, подзьоба­не вiс­пою бо­ро­да­те об­лич­чя ос­мi­ха­лось до мо­ло­ди­цi, що, зiг­ну­та, сил­ку­ва­ла­ся стяг­ти з но­ги сво­го чо­ло­вi­ка чо­бiт, її струн­ка фi­гу­ра зiг­ну­лась од нап­ря­ги, як ту­гий лук, а фан­тас­тич­ний си­нiй плащ i чер­во­на спiд­ни­ця не мог­ли скри­ти мiц­них форм мо­ло­до­го тi­ла.


На по­ро­зi сто­яв ста­рий ви­со­кий ци­ган, не­мов роз­ду­му­вав, чи увiй­ти до ха­ти. Вреш­тi вiн пе­рес­ту­пив по­рiг, пi­дiй­шов до пе­чi i при­су­нув­ся "до вог­ню, так що йо­го су­во­ре об­го­ле­не об­лич­чя заб­ли­ща­ло мiд­дю. То­дi обiз­вав­ся до мо­ло­д­шо­го:


- Ти заг­нав. Ра­ду, шка­пи­ну? Щоб ча­сом не заб­ре­ла в плав­нi та не зго­рi­ла.


Раду зби­равсь од­по­вiс­ти, ко­ли в той мент щось сильно стук­ну­ло в вiк­но.


Усi здриг­ну­ли­ся. Мо­ло­да ци­ган­ка вис­ко­чи­ла з ха­ти.


Скоро пiс­ля то­го знад­во­ру по­чув­ся її рiз­кий гор­ло­вий го­лос:


- Раду, аор­де!


Раду лi­ни­во звiв­ся з ла­ви i вий­шов над­вiр; за ним по­дав­ся ста­рий.


Пiд вiк­ном, у бла­га­ючiй по­зi, сто­яла пе­ред ци­ган­кою якась страш­на жiн­ка, блi­да, прос­то­во­ло­са, в по­дер­тiй за­бо­ло­че­нiй оде­жi, i на­ма­га­ла­ся щось ви­мо­ви­ти. її вус­та во­ру­ши­ли­ся, та го­лос не до­бу­вав­ся. Се її му­чи­ло, i во­на го­во­ри­ла очи­ма - чер­во­ни­ми, на­ля­ка­ни­ми, страш­ни­ми. Вреш­тi їй уда­лось прох­ри­пi­ти:


- Люди… доб­рi… ря­туй­те… ря­туй­те!.. Ос­тап ле­жить там, не­да­ле­ко… хо­дiм… ря­туй­те!.. Ци­га­ни нi­чо­го не ро­зу­мi­ли.


- Содеш ду­ша? пи­тав ста­рий ци­ган. Со­ло­мiя, од­на­че, не слу­ха­ла йо­го - во­на звер­та­лась до Ра­ду, ха­па­ла за плащ ци­ган­ку, бла­га­ла ста­ро­го. Во­на стог­на­ла i тяг­ла їх за со­бою.


Цигани не ха­па­ли­ся. Во­ни ра­ди­ли­ся, спе­ре­ча­ли­ся, кри­ча­ли. Вреш­тi зва­жи­лись - Со­ло­мiя се по­мi­ти­ла. Во­на ухо­пи­ла за ру­ку ци­ган­ку, на­че бо­яла­ся втра­ти­ти її, i по­бiг­ла в той бiк, де го­рi­ли плав­нi. Ци­га­ни лед­ве всти­га­ли за нею. Пе­рей­шов­ши до­ро­гу, во­на по­да­ла­ся вздовж плав­нiв.


- Кай жа? три­вож­но кри­чав Ра­ду на Со­ло­мiю. Але во­на не од­по­вi­да­ла та все бiг­ла на­пе­ред. Вреш­тi зу­пи­ни­лась, наг­ну­лась до зем­лi i про­мо­ви­ла:


- Остапе!..


Одповiдi не бу­ло.


Цигани теж наг­ну­ли­ся при­див­ля­ючись. Ле­жав який­сь чо­ло­вiк. Ста­рий ци­ган вик­ре­сав вог­ню, за­па­лив оче­ре­ти­ну i наб­ли­зив її до Ос­та­по­во­го об­лич­чя. Очi в Ос­та­па бу­ли зап­лю­ще­нi, а на бi­ло­му ви­ду ви­раз­но за­чор­нi­ли мо­ло­дi ву­са й гус­тi бро­ви.


- Саншукар… шеп­ну­ла мо­ло­да ци­ган­ка, на­ги­на­ючись над Ос­та­пом.


Ся пох­ва­ла, ви­ди­мо, розд­ра­ту­ва­ла Ра­ду, бо вiн грим­нув на жiн­ку гор­ло­вим, ди­ким го­ло­сом i одт­ру­тив од Ос­та­па.


- Люди доб­рi,- бла­га­ла Со­ло­мiя, сто­ячи на ко­лi­нах,- зми­луй­тесь, прий­мiть нас до ха­ти… Ви ж ба­чи­те - про­па­да­є­мо… Чо­ло­вi­ка мо­го пост­ре­ле­но, вiн лед­ве жи­вий, ма­ло не за­ги­ну­ли ми в плав­нях… Я вам од­дя­чу, я вам од­роб­лю… Вi­зьмiть усе, що маю… все… та не ки­дай­те нас… Ось на­те…


З си­ми сло­ва­ми Со­ло­мiя зiр­ва­ла з шиї тор­бин­ку i ви­си­па­ла з неї на ру­ку ста­ро­му ци­га­но­вi кiлька срiб­них мо­нет.


Старий поб­ряз­кав гро­ши­ма на до­ло­нi, пiд­ки­нув їх i схо­вав у ки­ше­ню.


- Мiшто!.. сказав вiн ко­рот­ко. По на­ра­дi з мо­ло­дим во­ни взя­ли Ос­та­па - один пiд пах­ви, дру­гий за но­ги - i ти­хо по­су­ну­лись до ха­ти.


Стара ци­ган­ка вiд­жи­ла, ко­ли при­не­се­но ра­не­но­го, її стра­ш­не, жов­те, вiдьомське об­лич­чя зра­зу ста­ло доб­рi­шим, а си­вi пас­ма кiс, що ви­би­ва­лись iз-пiд чор­ної хус­тин­ки, спо­кiй­но ля­га­ли на Ос­та­по­вi гру­ди, мов на гру­ди си­на, ко­ли во­на об­ми­ва­ла та пе­рев'язу­ва­ла йо­му ра­ну. На­поєний не­за­ба­ром зiл­лям, iз пе­рев'яза­ною ра­ною, зог­рi­тий теп­лом, Ос­тап розп­лю­щив очi. Се так вра­ду­ва­ло ста­ру ци­ган­ку, що во­на за­белько­та­ла щось жва­во, сильно за­ча­дi­ла з лю­льки i ра­дiс­но пот­рi­па­ла Со­ло­мiю по пле­чах.


Стара ци­ган­ка взя­ла Ос­та­па пiд свою опi­ку. Во­на хо­ди­ла ко­ло нього, ва­ри­ла йо­му зiл­ля, об­див­ля­лась ра­ну, поїла ко­зя­чим мо­ло­ком, особ­ли­во ко­ли Гi­ца та Ра­ду ви­хо­ди­ли з до­му.


Молода Ма­рi­уца при муж­чи­нах не звер­та­ла ува­ги на Ос­та­па, ба на­вiть по­ка­зу­ва­ла, що її сер­дить уся ся iс­то­рiя: во­на час­то вик­ри­ку­ва­ла щось ли­хе рiз­ким, як у во­ро­ни, го­ло­сом i бли­ма­ла неп­ри­вiт­ним оком у ку­ток, де ле­жав ра­не­ний, та Со­ло­мiя по­мi­ча­ла, що все се ро­биться бiльш для Ра­ду, бо, сер­дя­чись, ци­ган­ка по­зи­ра­ла ско­са на чо­ло­вi­ка, ви­ди­мо цi­кав­ля­чись, яке се вра­жен­ня ро­бить на нього.


Проте до­во­лi бу­ло муж­чи­нам вий­ти за по­рiг, як Ма­рi­уца обер­та­лась у доб­ру, сер­деч­ну жiн­ку i по­ма­га­ла Со­ло­мiї та ста­рiй ма­те­рi хо­ди­ти ко­ло Ос­та­па. Во­на ук­ри­ва­ла йо­го най­теп­лi­шим iз своїх лах­ма­нiв, од­гор­та­ла во­лос­ся з чо­ла, од­га­ня­ла осiн­нiх мух i все се ро­би­ла так охо­че, з та­ки­ми жва­ви­ми та гар­ни­ми ру­ха­ми, що зда­ва­ла­ся гнуч­кою рос­ли­ною на вiт­рi. Зир­ка­ючи своїми чор­ни­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма то на Ос­та­па, то на Со­ло­мiю, во­на пи­та­ла в Со­ло­мiї:


- Мануш? Ма­нуш?


I ко­ли Со­ло­мiя, не ро­зу­мi­ючи, чо­го та хо­че, ки­ва­ла на­угад го­ло­вою, во­на до­пи­ту­ва­лась:


- Сарбу шос?


Часом че­рез Ос­та­па ци­ган­ки спiз­ня­ли­ся з манд­рiв­кою на жеб­ри. Що­ран­ку во­ни зап­ря­га­ли у свою дво­ко­лес­ну гар­бу ма­леньку, ху­ду й об­лiз­лу шка­пи­ну, за­би­ра­ли з со­бою по­ло­т­ня­нi сак­ви i за­ла­зи­ли у зби­ту зi ста­рих до­щок де­рев'яну скри­ню, що слу­жи­ла за­мiсть ва­са­га у гар­бi. Скри­ня бу­ла та­ка ви­со­ка, що ста­ра ци­ган­ка цiл­ком зни­ка­ла у нiй, і тiльки її страш­на го­ло­ва з бi­ли­ми пат­ла­ми та чер­во­ною люлькою в зу­бах виг­ля­да­ла звiд­ти. Ма­рi­уца ста­ва­ла у скри­нi на ко­лi­на i сми­ка­ла за вiж­ки. Ма­ла, об­лiз­ла шка­пи­на сум­но схи­ля­ла го­ло­ву i не ру­ша­ла­ся з мiс­ця. Ма­рi­уца цмо­ка­ла, би­ла її вiж­ка­ми, обер­та­ла ба­тiг то од­ним, то дру­гим кiн­цем, пiд­бадьорю­ва­ла гор­ло­ви­ми зву­ка­ми. Шка­пи­на нi з мiс­ця. То­дi ста­ра ци­ган­ка ви­пус­ка­ла з су­хих гру­дей ди­кий, не­люд­сь­кий крик, пi­дiй­ма­ла до­го­ри ку­лак iз ди­му­чою люлькою, тря­с­ла їм i кля­ла так страш­но i зав­зя­то, що ко­ми­шi схи­ля­лись нав­ко­ло од стра­ху i со­ро­му. Ко­ли трап­ля­лись муж­чи­ни, во­ни по­ма­га­ли жiн­кам кри­ком i ру­ка­ми. Се­ред нес­ка­за­н­но­го гвал­ту шка­пи­на вреш­тi на­ду­му­ва­лась, ви­тя­га­ла хре­бет, ви­пи­на­ла реб­ра i, лед­ве пе­рес­ту­па­ючи трем­тя­чи­ми но­га­ми, тяг­ла чуд­ний вi­зок по кур­нiй до­ро­зi.


Вони їзди­ли по се­лах, жеб­ра­ли, зби­ра­ли де яєчко, де жме­ню му­ки або ку­ку­руд­зи, ви­ко­пу­ва­ли зi

1 ... 11 12 13 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорогою ціною, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорогою ціною, Коцюбинський"