Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

Гiца з Ра­ду пiд­ве­чiр про­ки­да­ли­ся - во­ни ма­ли звич­ку спа­ти удень i ще­за­ти на нiч,- i в за­дим­ле­нiй хат­цi ста­ва­ло ве­се­ло й га­мiр­но. На при­пiч­ку па­лав во­гонь, жiн­ки ва­ри­ли якесь ва­ри­во i, як со­ро­ки, спов­ня­ли ха­ту гор­ло­ви­ми ви­гу­ка­ми, опо­вi­да­ли свої при­го­ди. За ве­че­рею з'явля­лась го­рiл­ка, ви­но, всi пи­ли, кри­ча­ли, ви­ма­ху­ва­ли ру­ка­ми, гну­лись, як ко­ми­ши­на, бли­ма­ли чор­ни­ми очи­ма та пiд­си­не­ни­ми бiл­ка­ми, свi­ти­ли розх­рис­та­ни­ми чор­ни­ми грудьми. Ча­сом за­хо­ди­ли на ве­че­рю су­сiд­нi ци­га­ни, пох­му­рi й не­пев­нi фi­гу­ри, i теж пи­ли, кри­ча­ли, сту­ка­ли ку­ла­ка­ми у стiл.

Чорнi тi­нi од чор­них ци­ган хи­та­лись по стi­нах, у ха­тi зда­ва­лось люд­но, як на ба­за­рi.

Остап не мiг спа­ти од то­го га­ла­су: вiн ле­жав iз розп­лю­ще­ни­ми очи­ма, в га­ряч­цi, i уяв­ляв, що по­пав у пек­ло.

Весела кум­па­нiя зак­ли­ка­ла Со­ло­мiю, час­ту­ва­ла ви­ном, та Со­ло­мiя, не ро­зу­мi­ючи ци­ганської мо­ви, ухи­ля­лась од зап­ро­син - вреш­тi їй бу­ло не до то­го.

К но­чi все те сти­ха­ло. Гi­ца, Ра­ду i гос­тi ви­би­ра­лись ку­дись у до­ро­гу, а ци­ган­ки за­ла­зи­ли на пiч. Дру­го­го дня бу­ло те ж са­ме.

Лишаючись у ха­тi са­ма, по­ки жiн­ки їзди­ли по жеб­рах, а муж­чи­ни хроп­ли пiд стi­на­ми на ла­вах або ще­за­ли ку­дись, Со­ло­мiя ста­ви­ла бi­ля Ос­та­па хо­лод­ну во­ду i бра­лась до ро­бо­ти. Во­на пiд­ма­зу­ва­ла чор­нi, за­дим­ле­нi стi­ни хат­чи­ни, що на­га­ду­ва­ли ди­ку пе­че­ру, ме­ла до­лiв­ку, сти­ра­ла пил iз Гi­ци­ної скрип­ки, ми­ла стiл i на­вiть за­не­ха­янi шиб­ки, крiзь якi вид­ко бу­ло мо­ре ру­до­го ко­ми­шу та бi­лу, блу­ка­ючу ко­ло ха­ти ко­зу.

Соломiя усе ста­ра­ла­ся од­дя­чи­ти ци­га­нам за ря­ту­нок i за­хист; од­нак те, що во­на ро­би­ла, не вдо­вольня­ло ста­ро­го ци­га­на - во­на се по­мi­ча­ла з йо­го ли­хих пог­ля­дiв, iз йо­го бу­р­чан­ня. Та що ма­ла чи­ни­ти? Пi­ти най­ня­тись у го­род або в се­ло, ли­ши­ти хво­ро­го на са­мо­тi, без по­мо­чi, во­на не мог­ла, бо Ос­тап раз у раз її пот­ре­бу­вав. На­вiть ко­ли во­на че­пу­ри­ла ха­ту, вiн час­то кли­кав її сла­бим го­ло­сом:

- Соломiє!..

- Чого, Ос­та­пе? - ки­да­ла во­на ро­бо­ту.

- Сядь ко­ло ме­не…

Вона сi­да­ла на ла­вi, а вiн мовч­ки ди­вив­ся на неї чер­во­ни­ми з га­ряч­ки очи­ма або плiв нi­се­нiт­ни­цi.

Однак Со­ло­мiя не тра­ти­ла на­дiї i на­вiть не ду­же жу­ри­лась. Мо­ло­дiсть бра­ла своє. Ко­ли во­ни не за­ги­ну­ли в плав­нях, ко­ли не про­па­ли до­сi, то вже те­пер не за­ги­нуть,- аби Ос­тап швид­ше ви­гоївся.

I Ос­тап поп­рав­ляв­ся. Га­ряч­ка зго­дом спа­ла, ра­на швид­ко за­тя­гу­ва­лась, си­ли пiд­жи­ва­ли. За два тиж­нi вiн уже зво­ди­в­ся з ла­ви, до­во­дi­кав­ся до вiк­на i сумно по­во­див очи­ма по хви­лi ру­дих, аж чер­во­них ко­ми­шiв.

Соломiя те­пер мог­ла за­ли­ша­ти Ос­та­па на день са­мо­го. Во­на ра­ди­лась iз ним: чи не пi­ти їй ра­зом iз ци­ган­ка­ми по се­лах, мо­же, хто най­ме на по­ден­не. А то стрi­нуться де свої лю­ди, на­пу­тять, по­мо­жуть, не те що чу­жi.

- Що ж, iди,- зго­див­ся Ос­тап,- мо­же, й ме­нi що на­пи­таєш, як очу­няю…

Другої дни­ни, як тiльки ци­ган­ки ви­ру­ши­ли на жеб­ри, Со­ло­мiя пiш­ла ус­лiд за їх гар­бою. Тi по­мi­ти­ли її i зди­ву­ва­лись.

- Кай жа? - крик­ну­ла Ма­рi­уца, обер­та­ючись.

Соломiя мах­ну­ла тiльки ру­кою, по­ка­зу­ючи, що во­на пi­де ту­ди, ку­ди й во­ни. Ци­ган­ки по­гер­га­ли тро­хи та й зас­по­ко­ї­лись.

Соломiя йшла повз плав­нi. Збо­ку, удень, во­ни ви­да­ва­лись не страш­ни­ми i на­вiть гар­ни­ми: цуп­кi й ви­со­кi оче­ре­ти­ни бли­ща­ли на сон­цi, як зо­ло­тi; ку­ня сте­ли­лась за вiт­ром та при­вiт­но шу­мi­ла, як лан стиг­лої ви­со­кої пше­ни­цi. Хоч по­го­да бу­ла со­няч­на й су­ха, та дув хо­лод­ний осiн­нiй вi­тер i та­ки доб­ре про­ду­вав крiзь ли­ху Со­ло­мiїну оде­жу. "Зи­ма ось-ось по­тис­не,- ду­ма­ла во­на,- а нi я, нi Ос­тап не маємо чим за­гор­ну­тись - тре­ба за­роб­ля­ти…"

Соломiї по­щас­ти­ло. Ци­ган­ки, пев­но, до­мiр­ку­ва­ли­ся, чо­го во­на пiш­ла за ни­ми, бо в пер­шо­му ж та­ки се­лi во­ни од­ве­ли її до за­мож­но­го бол­га­ри­на, який най­няв Со­ло­мiю пе­ре­ми­ва­ти вов­ну. З то­го дня Со­ло­мiя при­но­си­ла з со­бою тро­хи гро­шей та ку­пу­ва­ла Ос­та­по­вi кра­щу стра­ву.

Однак ста­рий Гi­ца ро­зiб­рав, де ра­ки зи­му­ють. По­мi­тив­ши, що Со­ло­мiя при­но­сить гро­шi, вiн якось прис­ту­пив до неї, прос­тяг ру­ку, зак­ру­тив грiз­но банька­ми i крик­нув:

- Давай гро­шi! Чи я дур­но те­бе го­ду­ва­ти­му?.. Со­ло­мiя не ро­зу­мi­ла мо­ви, та до­га­да­лась, чо­го вiн хо­че.

Однак Гi­ца для бiльшої яс­нос­тi вий­няв iз ки­ше­нi мо­не­ту, пок­лав її на до­ло­ню i, ти­ка­ючи в неї чор­ним пальцем дру­гої ру­ки, упер­то й сер­ди­то про­ва­див своє:

- Пара! Па­ра!..

Соломiя од­да­ла йо­му, що ма­ла.

Надалi так бу­ло з кож­ним її за­ро­бiт­ком: вiн ще­зав у гли­бо­кiй Гi­ци­нiй ки­ше­нi.

З кож­ним днем жит­тя в ци­ганськiй хат­цi ро­би­лось тяж­чим та тяж­чим.

Раз ста­ла­ся та­ка при­го­да. Ос­та­по­вi зсу­ну­лась пов'язка з ра­ни, i вiн нi­як не мiг да­ти со­бi ра­ди з нею, йо­му нi­як не вда­ва­ло­ся зав'яза­ти її. Ма­рi­уца на той час бу­ла в ха­тi. Во­на по­мi­ти­ла се i по­мог­ла Ос­та­по­вi зав'яза­ти хуст­ку. Са­ме в той мент, як Ма­рi­уца схи­ли­лась над Ос­та­пом, Ра­ду ввiй­шов до ха­ти. Ци­ган зра­зу збi­лiв, а йо­го бо­ро­да й во­лос­ся з чор­них ста­ли си­нi­ми.

- Абрде!

Вiн грим­нув на жiн­ку злим, зду­ше­ним, хрип­лим го­ло­сом. Ру­ки са­мо­хiть стис­ну­лись у ку­ла­ки.

Марiуца, не ха­па­ючись, зав'яза­ла хуст­ку i ста­ла пе­ред Ра­ду прос­та, ви­со­ка, ви­тяг­не­на, як стру­на, iз спо­кiй­ним, але грiз­ним об­лич­чям, її очi, не зми­га­ючи, ди­ви­лись в йо­го очi, не­мов го­во­ри­ли: "За­че­пи". З хви­ли­ну во­ни сто­яли так од­но про­ти од­но­го, як ста­туї. Ра­ду ожив пер­ший: вiн пiд­няв ру­ку i важ­ко спус­тив на її пле­че. По­тiм ру­ка роз­ту­ли­лась i шарп­ну­ла за ко­си. Ма­рi­уца зiг­ну­лась, на­че вкло­ни­лась Ра­ду, та за­раз пiдс­ко­чи­ла i всi­ма де­сятьма па­зу­ра­ми по­ве­ла по йо­го блi­до­му ви­ду. Вiн рик­нув iз бо­лю й при­тяг її до се­бе, об­няв. Во­на за­би­лась й зак­ру­ти­лась в йо­го обiй­мах, як в'юн, а її си­нiй плащ три­мав­ся на од­но­му пле­чi, як пе­ре­би­те кри­ло. Бiй­ка роз­па­лю­ва­ла їх. Во­ни на­лi­та­ли од­но на од­но­го, би­лись грудьми, як роз'юше­нi пiв­нi, ку­са­лись i дря­па­лись, як ко­ти, ри­ча­ли зi злос­тi i те­ре­би­ли од­но од­но­го так зав­зя­то, що во­лос­ся в них наїжи­лось i стир­ча­ло, як ва­та з їх дi­ря­вих лах­ма­нiв. Вреш­тi во­ни розс­ко­чи­лись iз чу­до­во-блис­ку­чи­ми очи­ма, зi схвильова­ни­ми грудьми, з ди­ха­ючи­ми вог­нем нiзд­ря­ми на блi­дих гор­дих об­лич­чях…

Остап трем­тiв iз до­са­ди, що не має сил по­би­ти ци­га­на.

"Я б то­бi утер ма­ку,- ду­мав вiн,- ко­ли б мос­каль не ви­то­чив iз ме­не кро­вi".

Кровi тої ви­тек­ло чи­ма­ло, бо здо­ров'я по­верта­ло до Ос­та­па по­во­лi, си­ли при­бу­ва­ли по крап­ли­нi, а бi­лi ус­та дов­го