Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Награно!..

— Ой тату,— гукнула до нього Віра,— ви тільки нам заважаєте!

Карпо хотів показати перед гостями особливу хвацькість у танці, але у нього ноги заплутались, і він упав, потягнувши за собою й Віру. Швидко схопившись, став допомагати підвестися своїй дамі, усердно перед нею пробачаючись:

— Пардон-с, мадам, пардон-с! Чобіт посковзнувся... Ти не забилась?

— Не забилась, тільки смішно мені...

— Турвальс! — крикнув Карпо і знову пригорнув її до себе. У Прохора була мить, коли очі його затемнились від люті.

Та стримав себе й знову почав стежити за Карпом.

Як він його ненавидів саме в цю хвилину, коли Карпо, нагнувшись до Вірнпого вуха, щось їй шепотів, а попа, безсоромна, тільки шарілася ще дужче та дурнувато всміхалася!

"Що він говорить їй? Ну що? Що?" — аж кипів Прохор, пориваючись припинити танець, але ж не смів цього зробити, бо весь час відчував на собі батьків насторожений і чатуючий погляд.

Той погляд стримував його, мов міцні ланцюги. Рішуче й швидко Прохор налив собі повну склянку самогону і єдиним духом випив до дна.

— Ти що це жлуктиш його, паче воду? Краще б пішов потанцював.

— Нехай уже Карпо вихилясує з нею. а ви милуйтеся ними, коли вам подобається.

— Ти що це? Ти з ким так розмовляєш? — гримнув батько. Та Прохор цього разу не злякався і не одвів своїх очей, сповнених люті, гніву й болю.

Хіба знає батько, що зараз на душі у нього, Прохора. І нехай поки що не знає. Хіба про таке скажеш комусь? Хіба скажеш батькові, що невістка, оця розчервоніла Жигаївна, прийшла в дім до них не дівчиною? Він приховав це від батьків, але не простив їй зради з Карпом. І ось тепер, коли бачить їх обох, бачить, як сп'янілий шурин нахабно притискає Віру і вона не відстороняється, а охоче тиснеться сама до свого колишнього коханця, хіба може він, Прохор, це все помічаючи, мовчати? Душа горить від того, туманіє голова.

— Одійдіть, тату, від мене. Чуєте? І краще не займайте зараз. І ні слова мені не говоріть...

Аркадій Павлович пильно глянув на сина, хотів щось сказати, та в цю хвилину підійшов сват Жигай, взяв під руку, потягнув до вікна, бо щось секретне хоче розказати.

— Ой втомилась я, піду трошки охолону.— І Віра вийшла до спальні.

Танцював Матюша з Марією... Про щось розмовляли між собою свахи. Вони давні товаришки і завжди, як зійдуться,— не наговоряться.

Витираючи піт з розчервонілого обличчя, слідом за Вірою шмигнув до спальні й Карпо.

Наче жару кинули Прохорові в груди. Підвівся високий, широкоплечий і лютий. У спальні перед іконою божої матері тьмяно горіла синенька лампадка.

Несподівано й рвучко розчинивши двері, Прохор спинився, не вірячи тому, що зараз побачив сам на власні очі.

Біля вікна Карпо Нехльода припав жадібним поцілунком до Віриних губів, і обоє вони в ту хвилину забули не тільки про будь-яку небезпеку, а, мабуть, і про все на світі. Вразили Віри-ні білі руки, що застигли на Карпових плечах.

Не пам'ятаючи себе, нестримний, ошалілий, він схопив саме ці руки, одірвав їх від Карпа. На мить помітив переляк і розгубленість в її очах. Все клекотіло в ньому. Блідий Прохор кілька секунд примруженими очима дивився в ненависне обличчя шурина, а потім мовчки, без єдиного слова, з усієї сили ударив свого супротивника.

Дико й тривожно скрикнувши, Віра вибігла до гостей:

— Б'ються! Вони б'ються там... Рятуйте!

З спальні долітав грюкіт, жалібний дзенькіт розбитої шибки й важке сопіння двох здорових, розлючених бійкою людей.

На підлозі валялася перекинута тумбочка, зірвана скатертина, потріскане люстерко, потоптані фотографії.

У Прохора була розідрана щока, а в Карпа набрякла й лисніла під оком криваво-сиза гуля. Обоє вони качались по підлозі, дужі, п'яні, злі. Гості кинулися їх розбороняти.

Прохор, вириваючись з цупких рук, кричав:

— Знай, життя тобі в цій хаті не буде! Все одно рішу тебе!

— Заспокойся, сину,— умовляла перелякана мати.— Чого тобі заводитися з ним? Іди, ради бога, від гріха... Не займай Карпа.

— Чи ви показилися обоє? — кричав старий Жигай.— Де це видано, щоб свій на свого в бійку кидалися?

— А ви мовчіть... Ви б за дочкою своєю краще дивилися!

— Що ж мені за нею дивитися? Вона твоя жінка, то ти й дивись.

Біля лутки дверей стояла бліда Віра, боячись глянути чоловікові в очі. Таким ще вона його не бачила зроду. їй було соромно й страшно перед родичами. Що, коли Прохор у такому гніві не стримається і розкаже всім про те, що в хвилину каяття розповіла вона йому сама? Як далі жити тоді в одній сім'ї? Як дивитися в очі свекрові та свекрусі? Адже вони досі нічого про те не знають.

"Невже скаже? А сказати може, може зганьбити, і вже ніколи тепер, мабуть, не простить він мені цього поцілунку".

Вона перемогла в собі страх і сором, підвела голову, глянула на чоловіка, але краще б не бачила його очей. В них світилася така зневага й презирство до неї, що Віра, відчувши те все, винувато опустила голову.

Він не вдарив її. Тільки зупинився біля неї, і вона почула голос його, сповнений погрози: "Я тобі цього ніколи не прощу!" — і вийшов з хати.

А Карпо, обтрушуючи з свого костюма глину, говорив:

— Та хіба ж пожартувати не можна? Культури йому бракує. Ой як бракує! — говорив він, обмацуючи руками лисніючу під оком гулю.

У хату несподівано ввійшов Демид Плахотка. Він спинився біля порога, м'яв у руках шапку.

— До Аркадія Павловича секретні діла маю.— А сам жадібним поглядом зиркав па стіл, де стояло питво й закуска.

Йому піднесли склянку самогону і шмат пирога з картоплею.

Випив, закусив.

— Так що справа дуже важлива, Аркадію Павловичу. Дарма не прийшов би вас турбувати.

— Ну говори вже, говори. Тут секрети ні до чого. Тут всі люди свої.

Плахотка вкинув картопляні крихти собі до рота, ще раз метнув оком на стіл і несподівано для всіх сказав новину:

— Так що хотять млин у вас одібрати, Аркадію Павловичу. Розгонистий сміх хазяїна сповнив кімнату:

— У мене? Млин? Ну й дивак же ти! Я думав, щось путяще скажеш. Та хто ж тобі міг отаке наговорити? Розвеселив ти мене, Демиде. Дам тобі за це ще чарку.— І Шумейко сам налив з сулії пекучого перваку й підніс Плахотці, забувши дати закуски.— Ну, розказуй же все толком, хто це до мого млина руки простягає?

— Та хто ж, вони... Рубан, і Кіндрат Олійниченко, і Остап Головатий... і Данило Шульга.

Сміх урвався. Хазяїн посадив Плахотку до столу:

— Потім іще дам тобі випити, а зараз розповідай, все розповідай, що знаєш.

І Плахотка розповів про таємні збори і про лист. Обличчя Шумейка зблідло. Це не хатня собі сварка сина з зятем. Тут діла складніші, бо не тільки до млина добираються, а до самісінького серця... Спокійним не будеш.

За таку вість дав Шумейко на три пляшки перваку, ще й крупчатки на паску пообіцяв.

— Ти ж дивися там, слухай і про все мені розказуй, а я вже віддячу тобі.

— Премного довольний щедротами вашими,— вклоняючись, говорив Плахотка, розуміючи, що сьогодні вже йому з хазяйського стола чарки більше не перепаде. І коли він, кланяючись, вийшов за двері, першою глянула в обличчя чоловікові Ганна Федорівна, глянула й сахнулася, бо зроду ще не бачила свого чоловіка таким.

Стояв він посеред хати блідий, рука стискалася в кулак і помітно дрижала.

— Так он як?.. У мене працює механіком і під мене ж підкопується? Розчавлю!

Уже не до гульні було гостям, і вони почали розходитись.

— А ти, Матюшо, зостанься. Потрібний мені будеш,— сказав Аркадій Павлович і запросив родича до окремої кімнати.

Про що вони там радились, того піхто не знав, навіть дружина. А в цей час по слобідських вулицях ходив Прохор. Свіже повітря трохи отвережувало, але голова була важка. Як ніколи раніше, йому захотілося побачити Зіньку, та даремно ходив він біля її хати, позирав у темні шибки вікон, не відважуючись у них постукати.

Повернувся додому пізно. Всі вже спали, але не спала Віра. Вона боялась, що п'яний чоловік почне зараз же неприємну розмову, а ще більше страшилася його важких кулаків, його очей, його жалючих докорів і лапки.

Та Прохор ні слова їй не сказав, ліг поряд, одвернувся до стіни й швидко заснув.

Прокинувшись уранці, він скаржився на біль у голові, на нудоту. Віра угідливо доглядала чоловіка, але боялась стрічатися з ним очима.

— Що ти мені у кварту ллєш? Давай, так питиму...— І, взявши з її рук глечик, він з жадібністю пив холодний, в міру кислий яблучний квас.

День і ніч возили до млина зрубані дерева, що їх спочатку намічалось виділити для громади.

Поки що можна саньми користатися, а незабаром розтане сніг, вкриються багнюками дороги, не один тиждень чекай, поки просохне, тому так поспішав Аркадій Павлович з перевозкою, дбаючи про те, щоб візники не тільки працювали вдень, а навіть і вночі.

Біля воріт парового млина тьмяно горів ліхтарик. Прохор приймав і провадив облік колодам. Тут же походжав батько і думав про щось своє, неспокійне.

— Це сьогодні виїжджають мої недруги? — запитав у Прохора, а той, глянувши на батька, не зрозумів, чого він хоче.

— Які недруги? Про що ви говорите?

Аркадій Павлович, заглиблений у свої думки, нічого не став пояснювати синові, продовжуючи міркувати вголос:

— Нехай їдуть, нехай стараються... Бач, кортить їм з моїх рук паровий млин вирвати. Дурні! Не знають, що коли мої руки за щось вчепилися — не одірвеш їх! Одрубати їх можна... Ось ти, Прохоре, дарма з Карпом затіяв бійку. Карно хоч і партієць, та наш цілком... Глянь, везуть скільки лісу, а хто це зробив? Карпо постарався. З ним ладити треба. То дурниця, що твою жінку іноді сп'яну поцілує: не помре вона від того й не злиняє. Треба вміти жити, сину. Надто гарячих життя спалює швидко.

Розмова урвалася, бо з вулиці до воріт підвернуло кілька навантажених колодами саней з підсанками.

— Багато ще там лишається? — запитав Аркадій Павлович, розчиняючи ворота.

— Ще вистачить! Через річку тільки страшнувато перевозити, бо вже під берегами вода з ярів заливає кригу.

— А ви поспішайте, бо не до зими — до весни йдеться. Поламається крига, тоді навпростець не проїдеш.

— Упораємось, хазяїне, аби нам добра плата та добрий був могорич.

— І плата буде, і могорич буде,— пообіцяв Шумейко, оглядаючи довгі й стрункі дубки.— Аж шкода їх на дрова переводити. Та нічого не вдієш. Складайте біля циркулярки. Запиши там, Прохоре, хто привіз, скільки привіз.

А в цей час шляхом до невеликої станції їхали, розмістившись на санях-розвальнях, посланці: Данило Шульга, Кіндрат Олійииченко та Остап Головатий.