Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Разом з ними, заховавши руки в широких рукавах батьківського піджака, сидів Олійни-ченків синок Васько — хлопчина років чотирнадцяти. Він до світанку перебуде на станції, а як розвидниться зовсім — вирушить додому.

Ідуть посланці мовчки, кожний думаючи про своє. А над ними розляглося небо, широке, тихе, всіяне зорями, і ті зорі виблискують у калюжах води, що вже не замерзають навіть уночі.

Попереду маячать вогні невеликої станції. Проїхали слободяни один місток, їдуть далі. Обабіч дороги чорніють сади, біліють у садах чепурні хати, дбайливо обмазані господинями. Де-не-де у дворі височать над криницями непорушні журавлі...

Незабаром буде другий місток через невелику безіменну річку, береги якої густо заросли вербами, осокорами та лозняком. А там уже й до станції недалеко.

Тихо та безлюдно навкруги.

Скотилася в небі зірка, потім іще одна, лишивши по собі нетривкий фосфоричний слід.

Цокають кінські копита, дзюркотить десь поблизу струмок. Все більшими й виразнішими стають верби та осокори біля другого містка. Чомусь тривожно насторожив вуха кінь, і Кіндрат Олійниченко злегка стьобнув його батогом:

— Чого полохаєшся? Кущів не бачив зроду?

Кінь помчав бистріше. Ось уже й річка. Видно, як вийшла з берегів вода, розливаючись по низині, а в тій воді, мов у дзеркалі, відбивалися рясні іскристі зірки.

Кінь раптом рвонувся назад, та вже чиїсь сміливі й сильні руки схопили його за обротьку.

— Ану злазьте з саней! — почувся владний, навмисне змінений голос.

При тьмяному світлі зірок все ж було добре видно маски, що їх наділи ці невідомі озброєні люди.

Наскок був таким несподіваним, що посланці в першу хвилину розгубились. Ніхто з них не підвівся з саней, і той же голос, роздратовано наказав удруге:

— Хіба не чули, що вам сказано? Чи, може, силоміць вас підіймати?

— А навіщо ж нам вставати з саней? — озвався першим Данило Шульга.— Ми не злочинці, нікого не грабуємо, їдемо у своїх справах...

— Тягніть з саней! — І дужі руки схопили й поставили біля містка всіх трьох.

— Роздягайтеся, живо! — командував ватажок, і знову Шульга почав сперечатися, а його підтримали й друзі:

— За віщо ж нас грабуєте? Ми не багачі якісь... Вам віддай одежину, а де ж іншу взяти?

— І грошей нема... Хіба не бачите, що ми не багаті люди, не спекулянти?

— Відпустіть нас, хлопці. Ну чим ви поживитесь, що вам дадуть за нашу одежину? Так, якісь там копійки?! Відпустіть! — благав Головатий. Та ні вмовляння, ні просьби на грабіжників не впливали.

— Роздягайте їх силоміць! Час не жде!

У Шульги першого забрали гроші і ту заяву, що її везли до міста. Роздягли потім і інших, бо чоловік у собачій масці був лютий і невблаганний. Він одразу попередив:

— Будете чинити опір — пустимо в розход!

Поки роздягали посланців, Васько, зіщулившись, сидів на санях, дивився на це все повними жаху очима. Але після перших хвилин страху він трохи опам'ятався. Біля нього лежав батіг і лежали віжки. Сам не усвідомлюючи собі, що він робить, Васько з усього розмаху вдарив коня батогом. Від несподіванки кінь сполохано шарпнувся вперед, звалив грабіжника і помчав вихором до найближчого хутора.

Услід прогриміло кілька пострілів.

— Доганяй! Держи!.. Уб'ю! — чувся той же голос, та хлопчина, охоплений страхом, з усіх сил стьобав коня батогом, не чуючи вже позаду ні лайки, ні погроз, ні лякаючого тупотіння чобіт.

Не всі грабіжники побігли доганяти підводу. Двоє високих, дебелих, озброєних залишилося біля містка.

Посланці стояли роздягнуті, беззахисні, готові до всяких несподіванок.

— Кудись нас вести будете? — запитав Шульга, позираючи на два обрізи, направлені просто в його груди.

— Ну за віщо ви нас скривдили, роздягли? Чи ми спалили когось, чи хату обібрали, чи злочин який вчинили?

— Відпустили б ви нас, хлопці!

— Хіба у вас душі нема? Хіба у вас батьків нема? Чи ви справді лихі люди?

— Тікайте, поки наш ватажок не повернувся,— сказав один з хлопців, змінюючи свій голос на хрипкий, щоб його не впізнали.— Тікайте, а ми в повітря стрельнемо.

— А чи не одурите нас, хлопці? — перепитав Шульга.

— Не одуримо.

І посланці побігли від містка. Тишу ночі прорізало кілька пострілів, і все потім стихло. Під містком шуміла вода.

...Васько не пам'ятає, як прибіг сполоханий кінь до перших хат невеличкого хутора. З усієї сили хлопець натягнув віжки, і гарячий кінь нарешті зупинився.

— Рятуйте! Ой рятуйте, бо вони ж мого тата заб'ють! — кричав хлопчина, вбігши на невідоме йому подвір'я.

Він бачив, що в шибках світилося і в хаті сиділи у мирній розмові люди. Помітив також, як його крик сполошив тих людей. Вони припали до шибок, а потім хазяїн першим схопив шапку, вибіг з хати.

— Ой дядечку, рятуйте! Вони мого тата, всіх трьох заб'ють... Ой швидше, гукайте людей... Коли нас багато буде, вони побояться...

— Та що трапилось? Чий ти, хлопче?

— Я Олійниченків... На станцію ми їхали до поїзда... Один місток минули, а біля другого вискочили з лозяних кущів бандити... Ой рятуйте, дядечку!

Хлоп'ячий крик почули люди й з інших хат і поспішали на крик, щоб дізнатися, в чому справа.

— Чули ми постріли,— сказав один,— та хіба ж думалося, що там отаке лихо.

— Рятуйте! — благав Васько, і рясні сльози стікали по його щоках, а очі благально дивилися на людей, чекаючи від них допомоги й порятунку.

— Так що ж, люди добрі... Трапилась біда. Треба громадою...

— Як же нам, неозброєним, іти проти озброєних? — сказав хтось вагаючись, і Васько, почувши це, ще гіркіше заплакав. Його жалібний плач зворушив материнські серця. Не стримались жінки, загомоніли:

— Та хіба в нас не знайдеться зброї? Є ж на хуторі мисливці. А коли гуртом підемо, побояться вони народу. Треба людей з біди виручати. Може, й справді ще їх врятуємо.

Хто сів на сани, а хто йшов пішки, озброївшись як міг.

У того в руках вила, а в того за поясом сокира, а були й такі, що взяли в руки замашні кілки. Йшли люди тихо, сторожко.

Ось уже темніють удалині верби та осокори, смугою про-стяглися над річкою лози. Виблискує за ними вода, чорніє міст. А навкруги — ні душі. Спинили коня, зійшли иа місток.

— Ось тут вони причаїлись,— розповідав Васько.— Бо тільки ми оцей місток переїхали, а вони раптом з кущів... Один схопив коня за обротьку, а ті з обрізами оточили сани: "Вставайте! — кричать.— Скидайте одяг!"

— А де ж вони, ті люди, що їх роздягнуто?

— Хіба я знаю. Може, повбивано їх.— І Васько знову гірко заплакав.

— Давайте оглянемо річку.

Щось чорніло на воді. Підійшли ближче, придивились, а то якась одежина зачепилася на корязі. Дістали.

— Дядьків кожушок... Дядько Шульга в ньому їхав до станції.

— Еге,— сказав якийсь чоловік.— То це, я так думаю, були не справжні грабіжники. Якщо вони таку одежину в воду кинули, то тут, треба гадати,'якісь інші в них плани.— І чоловік той звернувся до Васька:

— А ти, хлопче, не знаєш, куди й чого вирушав твій батько з дому?

— Не знаю... Мені тато сказали: "їдьмо з памп, Васько, ніч перебудеш на станції, а вранці додому повернешся".

— Бачу я — тут діло темпе...— продовжував чоловік.— Треба в міліцію заявити. Вони нехай шукають винних, а ми повертаймося назад, бо зараз у цьому полі, мабуть, і собаки приблудної не зустрінеш.

На його думку пристали й інші.

— А ти, малья, поїдеш додому, чи, може, в мене до ранку перебудеш?

Васько завагався.

Справді, в полі — ні душі. Тільки світять у небі зорі, великі, променисті, та виблискують калюжі, та шумить під містком вода.

Йому страшнувато було їхати одному по такій безлюдній дорозі, але було й соромно ночувати в якихось людей, наче він, Васько, такий уже боягуз, що ніяк не може вночі повернутися додому. Отож, набравшись духу, сказав:

— Чому ж? Я можу й сам... Дорога мені знайома...

— Ну, їдь з богом! — сказав хтось у гурті.— Ти ще малий. Ніхто тебе не зачепить. їдь спокійно.

Люди вже ладні були розійтися, коли це з боку хутора з'явилася самотня постать.

Всі затихли. Всі стежили за нею. Може, це йде якась жінка з хутора до свого чоловіка, щоб швидше дізнатися про подію біля містка?

— Добрий вечір! — привіталась невідома, коли підійшла ближче до людей.— Скажіть, будь ласка, чи потраплю я до слободи?

Для всіх ясно: дівчина нетутешня. В руках у неї невеликий чемоданчик, а сама в темному пальтечку, в чоботях. На голові біліє тепла хустина.

— Ну, ось тобі й пасажир,— озвався хтось з гурту чоловіків.— Удвох вам буде веселіше їхати. А ти, дівчино, здалеку?

— З Харкова... З окружкому комсомолу...

— І оце в таку піч ідеш одна, не боїшся?

— А чого ж мені боятися! Поїзд приходить вночі. На станції до ранку сидіти нудно, а слобода, чула я, недалеко.

— Недалеко, то правда, та ось тут біля цього містка недавно людей пограбовано.

— У мене немає чого грабувати,— відповіла дівчина і підійшла до Васька.— Ти, хлопче, слобідський?

— Слобідський,— охоче відповів Васько, радіючи такій нагоді.— Удвох справді веселіше їхати. Сідайте.

— А ти знаєш, де живе механік Рубан?

— Чом не знати, коли ми з ним майже сусіди. До самої хати підвезу. А як вас звати? — запитав Васько, підмощуючи для неї сіно, щоб їй м'якше було сидіти.

— Ольгою зовуть... Ольга Ярош,— відповіла комсомолка, зручніше вмощуючись у санях.

Попрощалася з людьми. Васько смикнув віжки, і кінські копита затупотіли по мосту. Люди ще постояли з хвилину, а потім рушили від річки і незабаром наче потонули в темряві ночі.

Васько розповів пасажирці, що з ним трапилось, а тоді спитав:

— А ви, Ольго, надовго до нас у слободу чи так тільки... подивитись?

— Може, й надовго... Може, лишуся у слободі працювати.

— Це добре, коли б лишилися...

— А чому добре?

— Ви хороша,— сказав щиросердо Васько і, смикнувши віжки, ударив батогом коня. Попереду вже виднілася слобода, в якій де-не-де блимали вогники.

Васькові дуже хотілося приїхати швидше додому, щоб дізнатися про батька, та він не смів сказати про це дівчині, не доставивши її куди слід.

Думки про батька гасили навіть бажання поговорити з Ольгою. А вона, дізнавшись про історію біля містка, розуміла, що хлопцеві зараз не до розмов, і намагалася ні про що його не розпитувати.

Ось уже з'явилися й хати, садки, паркани, криниці з навісами, а подекуди з дерев'яними журавлями. Ольга жадібно оглядала ці хати, наче хотіла по них розгадати людей, які тут живуть.