Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Однак ремінці було порвано, і таксистиха, вмостивши сідницю на стільця, пила печаль і виточувала сум. "Піду в сторожихи", — думала вона з тією приреченістю, від якої в неї завмирала і зіщулювалася печінка, а оскільки тої жертвенності не міг і не хотів уже бачити таксист, вона заплакала. Сльози її були великі, як помаранчі, що їх вона нестерпно любила, і які часом возив їй із Києва таксист (тепер уже ніколи не покуштує того райського плоду); її очі були, як озера перед грозою, коли по хвилях сердито гасає вітер; її ніс був, як гора, за яку спускається увечері сонце, сиплячи на світ сумовитим промінням. Вона зливалася зі склом, куди безперервно дивилася, начебто запаковано її в акваріум чи океанаріум, звідси її погляд тік на околицю; до неї, крізь білу заметіль пробиралась облущена й вибілена постать, схудла й печальна, — те, що називала вона Сторожихою, до неї бігли, мов безтілесні собаки, десятки таксі, за кермом котрих вгадувалось обличчя, що було в цьому світі одне. Всі оті таксисти на одне обличчя тримали перед собою (однією рукою, другою цупко трималися за кермо) лічильники, й ті лічильники (значно побільшені від звичайного) цокотіли, як годинники. Таксисти на одне обличчя їхали і їхали, дивлячись на неї риб’ячими, безбарвними очима, і вона ставала у цьому дні рибою, яку викинено на берег і яка хапає безтямно повітря. Таксисти сигналили, і це було як похоронний марш; летів пух, засипаючи і таксистів, і ті лічильники, а таксистиха чекала, коли добереться до неї та облущена й вибілена постать. Бо тут, перед цими обличчями й лічильниками, серед цього безнастанного сигналення — велична й чорна мелодія траурного маршу — таксистиха губила по краплині свій гонор: Сторожиха все наближалася й наближалася до неї.

Але вона до неї так і не наблизилася, бо хоч відстань між ними зменшувалася, треба було не один мільйон років, щоб подолати її. Адже на устах у таксистихи ще лежала погордлива всмішка, і вона, заплющивши очі й дослухаючись до траурного маршу, який все ще сигналили їй оті безтілесні таксі з таксистами на одне обличчя, вирішила остаточно й безповоротно: "Піду пиво продавати!"

Знала, що в ту пивницю, де продаватиме пиво, обов’язково завітає колись таксист — великий любитель пива, і тоді траурний марш заграє йому вона. В цьому таксистиха була переконана, так само, як був переконаний і Йонта, що завтра наступить такий самий день, як і сьогодні.

20

У суботу, тобто перед тим, як прийняти в себе Марію з її Смердом, Валька посилила свою ревізорську діяльність і пильність удвічі. Через це Йонта з Вовою прийшли у певно визначене місце на певну годину і застали там розпашілу Вальку, яка обмахувалася капустяним листком (зазначимо, був тільки початок червня). Йонта подивився на дружину і на клунки, що стояли біля неї, подивився на її розпашіле обличчя і на марнотратно використаного листка капусти — Валька, здавалося, потовстішала ще більше, і ще більше споважніла

"Крепка бабка!" — подумав Йонта, і йому захотілося легесенько ущипнути її. Але довкола сновигали люди, Вова вже всівся на одного з клунків, і Йонта подумки оцінив те, що приволочила сюди Валька. Кінчик правої Йонтиної брови поліз угору, в нього засвербіло під коліньми і на мить перехотілося влаштовувати той завтрішній бенкет, але Валька стояла біля клунків така рішуча й поважна, що він не зважився виявляти легкодухість.

Врешті спробував опиратися:

— Може, Валя, — сказав він, зовсім не турбуючись про розтривожену душу таксистихи, — таксі наймьом?

Але Валька жила сьогодні у вищому світі, тож позирнула на Йонту, як на найостаннішого; Йонта сполошився, його чоловічий авторитет, який, здавалося, стояв так твердо, захитався. Він виплюнув недокурок, напустив на себе ще більше статечності й раптом гаркнув на Вальку: чого, мовляв, вона там стала, коли, мовляв, діло не стоїть; вони, мовляв, уже півгодини стовбичать тут, як йолопи, людські очі на себе збираючи, а вона десь тиняється. Валька порожевіла від задоволення, бо Йонта — все-таки Йонта! — схопила в обидві руки клунки й запосміхалася йому назустріч. Йонта схопив клунки й собі, аж йому захитався світ, прикрикнув на Вову, щоб той узяв собі клуночки (як помітив читач, клунків було шість, і, на жаль, лишиться секретом те, як зуміла доперти їх сама Валька на місце зустрічі), і потяг з Чуднівської з такою спритністю, що Валька бігла за ним, висолопивши язика, так само біг, висолопивши язика, і Вова. Вони ледве не наскочили на Марію, яка штурмувала свого Смерда у верболози, але Марія виявилася проворніша. Вона кинула Смерда на траву (це вже було біля річки), а сама впала поруч, майстерно заголивши стегна і накривши обличчя руками, — загоряла! Але в Йонти мигали в очах зірочки, тож він не помітив напівоголених Маріїних стегон; Вальці теж заливало очі потом, і вона також не завважила ні швагра, який солодко спав коло річки, ні сестри, яка робила вигляд, що загоряє (метода загоряння без купальника). Вова помітив і Смерда, і тітку, але не надав тому значення, треба було здоганяти батьків — був Вова ще недосвічений. Тимчасом вони доходили до каменя, назустріч ішла з порожнім відром ряба Надька, вона привіталася якнайсолодше; на камені сиділи Галька з дитиною, Магаданша і дочка Трасицької; таксистиха подивилася на Йонту з родиною зневажливо, вона саме згадувала, як чоловік возив її в село і як вона там пишалася. Таксистишина дочка, нині Семенюкова, вилила їм під ноги відро помий, але вчасно заохала і почала вибачатись.

Йонті ж здавалося, що він не людина, а кінь — вже сердився на Вальку, що не взяла таксі. Через надмірне напруження система його мислення трохи ускладнилася й набула певної образності: він — кінь до воза, віз — Валька, а візниця — Вова. Валька думала майже те саме, тільки трохи видозмінено: вони — коні, а віз і візниця — Вова, була Валька, як бачить читач, м’якша натурою, Йонта однак пер свої клунки, не зупиняючись, висів у повітрі, як лебідь із відомої байки, яку знав навіть він; Валька була щукою з тої самої байки, а Вова… Вова просто сидить на возі, повному клунків, і віз, як бачить навіть недовірливий читач, їде. Іде, аж курить, аж змовкли на камені Галька і дочка Трасицької, аж забула згадувати солодке минуле таксистиха: вона знову дивилася на Йонту крізь сльозову пелену — їй увижалися щасливі й добрі дні.

— До чогось готовляться, — сказала Галька, загойдуючи дитину, а дочка Трасицької почала шукати очима, чи не видно де її Олєжика.

21

Вальці довелося добряче попрацювати і цього вечора, і вночі, й наступного ранку. Вона підсмажила 181 котлету, загорнула в капустяні листки 205 голубців, зробила м’ясний рулет вагою 9 кг, 24 миски салату і 80 мисок холодцю. Окрім того, Валька вшаткувала і стушила 40 головок капусти, зварила п’ять відер картоплі, порізала з допомогою машини 5 кг ковбаси (твердокопченої) і чотири головки голландського сиру. Вона звеліла Йонті відкрити 30 коробок шпротів і сайри та й поставила до столу дві мисочки кав’яру. Але з кав’яром вийшло не все гаразд, хоч це не дуже розстроїло Йонту і Вальку: його таємно зжер Вова — вони поспіли тоді, коли він вилизував мисочки.

— Кіт тобі не поміг? — спитав Йонта, але Вова заперечив досить виразно:

— Нє, я сам!

Валька спекла 15 качок з рисом і втушкувала 28 курей. До столу подали ще 18 банок консервованих самою Валькою огірків та помідорів (трилітрових), Йонта притяг дві пляшки коньяку (з остереження перед Вовою їх поки що сховали) і 51 пляшку горілки виробництва Ружинського винзаводу з пишною, здається, французькою, назвою "Мерішор" — останній крик горілчаної моди. Крім того, Йонта купив 100 пляшок пива і 12 ситра, з яких шість випив Вова ще до накриття столу. Валька спекла 21 торт і зварила п’ять відер компоту. Крім того, вона зготувала желе з вишневого соку зі сметанним кожушком — желе зайняло 11 мисок. Йонта хотів купити ще й вина, але Валька сказала, що вино погано діє "на жолудок", і Йонта докупив тільки ситра, цього разу вже 20 пляшок. Вова тимчасом устиг вкласти, перш ніж сісти до столу, печену качку — його відігнали від неї, коли залишилася сама тільки перепалена шийка і до блиску обгризені та обсмоктані кістки. Крім того, Валька не дорахувалася 11 котлет і 15 голубців. Але вони з Йонтою тільки всміхнулися, гріха великого тут не було; Йонта ж при цьому розповів, як у його часи він украв у матері грудочку цукру, і як його за це побили солдатським паском.

— Тепер усе пливе саме до рота — сказав Йонта задоволено і сів у фотелі, щоб подивитися футбол.

Валька в цей час напекла пиріжків (з повидлом, сиром, рисом з м’ясом, з консервованими вишнями й зі свіжої, хай і дорогої ще полуниці) і поставила їх біля Вовиного пуфика ціле решето. Тож Вова сидів на пуфику, дивився футбол і час від часу простягав руку до решета. Рука на якусь мить застигала над решетом, тримаючи пиріжка, а тоді з разючою швидкістю кидала його до рота: зуби зжовували його миттю. Тоді Вова ковтав, так само не відриваючи очей від телевізора, по тілові його проходила солодка спазма

Одне слово, Валька постаралася на славу. Йонта дивився на неї м’яко й тепло, вона навіть схудла від цієї роботи, а Йонта, пообгризавши перед цим кістки від холодцю, всівся, як ми казали, до свого фотеля і мав право задоволено гикнути. Він сидів перед телевізором (це було ще в суботу, бо й холодець варився в суботу) і солодко примружував очі. Футбол уже закінчився, телевізор щось показував і розказував, а Йонта думав про ті ж кістки з-під холодцю — давня його солодка пристрасть, особливо коли траплялася мозкова кістка: наставивши губи трубочкою, він із сюркотом висмоктував шпиг. Тоді заїдав липкими хрящиками і обсмоктував цукрові кістки. Коли кістки були м’які, він їх розжовував і ретельно висмоктував, а Валька, дивлячись під таку хвилю на Йонту, була задоволена.

— Після тебе собакам робити нічого, — казала вона тепло, і Йонта ошкірювався, натягуючи на зубах лискучі від жиру й липкі від желатину губи. Потім він сідав до телевізора, і з солодким задоволенням смоктав "Біломорканал" — біля нього смачно трощив пиріжки Вова.

Валька підійшла до них, вже упоравшись. Вона прилипла до свого стільця і втупилась у телевізор.