Читати книгу - "Наприкінці листопада, Янссон Туве"

Яке невиховане дитя! Навіщо мене засмучуєш?

Мюмля ошелешено витріщилася на нього, навіть причісуватися перестала.

– Ти мені подобаєшся, – сказала вона. – Я не хотіла тебе засмучувати.

– Гаразд, – подобрів Дядько-панько. – Але припини переконувати мене в тому, як усе має бути насправді. Дозволь мені дивитися на світ по-своєму!

– Спробую, – погодилася Мюмля.

Дядько-панько був дуже схвильований. Він потупцяв до палатки й ще здалеку загорлав:

– Гей ти, там, всередині! Струмок це, чи ріка, чи, може, річечка? Водиться тут риба чи ні? Чому тепер усе не так, як було раніше? І коли ти нарешті вилізеш зі свого намету та хоч чимось поцікавишся?

– Зараз вилізу, – буркітливо відповів Нюхмумрик. Він напружено прислухався, але Дядько-панько більше не озвався.

"Доведеться вийти до них, – подумав Нюхмумрик. – Так не годиться. І навіщо я повернувся? Що мені до них? Вони ж нічогісінько не тямлять у музиці!" Нюхмумрик перекотився на спину, знову перевернувся на живіт, зарився носом у спальний мішок, та що б він не робив, вони настирливо напихалися до його намету, він постійно відчував їхню присутність, бачив перед собою неспокійні очиці Гемуля, заплакану Чепурулю на ліжку, мовчазного мудрика, який ніколи не підводив голови, розгубленого Дядька-панька… Вони були всюди, міцно застрягли в його голові, до того ж, у наметі тхнуло Гемулем. "Треба вийти до них, – переконував себе Нюхмумрик. – Ліпше вже бути з ними, ніж увесь час думати про них. Як вони не схожі на родину Мумі-тролів…" Раптом, цілком несподівано, він відчув пекучу тугу за тією родиною. Вони також були обтяжливими, плуталися під ногами і без кінця заводили балачки, але не заважали його самотності. "Куди ж вони поділися? – дивувався Нюхмумрик. – Як так сталося, що, проводячи з ними довгі літні місяці, я ніколи не зауважував, що вони давали мені можливість побути на самоті?"

12

Мудрик Лавка читав дуже поволі й старанно: "Жодними словами не можна описати період розгубленості, який настав, коли припинилося надходження електричних розрядів. Ми маємо усі підстави припускати, що отой нумуліт, унікальний феномен, якого ми без всякого сумніву й надалі зараховуємо до групи протозоа, дещо затримався у своєму розвитку і зазнав поступового укорочення. Бідолашне створіння втратило здатність до фосфоресценції і змушене було вести затворницьке життя в розколинах та глибоких норах, які служили йому тимчасовим прихистком від навколишнього світу".

– Так воно і є, – прошепотів Лавка. – Тепер будь-хто може його скривдити, бо ж він уже не має електричного захисту… Бідолаха дедалі більше зіщулюється і не знає, як собі зарадити…

Мудрик Лавка згорнувся клубочком на купі старих неводів і почав снувати свою власну розповідь. Він фантазував, що бідне створіннячко придибало в долину, де мешкав такий собі мудрик, який умів здіймати електричні бурі. Долину осявали фіолетові й білі блискавиці. Спершу вони спалахували вдалині, потім підходили чимраз ближче…

Ані однісінька рибка не заплила до верші Дядька-панька. Він заснув на містку з капелюхом, що зсунувся йому на носа. Поруч на килимку з-під печі лежала Мюмля й дивилася на брунатну стрімку течію.

Біля поштової скриньки сидів, малюючи на шматку фанери великі літери, Гемуль. Він виводив темно– червоною фарбою: "Долина Мумі-тролів".

– Для кого ти це пишеш? – поцікавилася Мюмля. – Якщо вже сюди хтось прийде, то й так знатиме, куди прийшов!

– Це не для чужих, – пояснив Гемуль, – а для нас…

– Навіщо?

– Не знаю, – щиро здивувався Гемуль. Він замислено домалював останню літеру і мовив: – Може, для того, щоб точно знати, де ми мешкаємо… У назві є щось особливе, якщо розумієш, про що я кажу.

– Ні, не розумію, – відповіла Мюмля.

Гемуль, вийнявши з кишені великого цвяха, заходився прибивати фанерну дощечку до поруччя містка. Тим часом прокинувся Дядько-панько й пробурмотів спросоння:

– Врятуйте пращура…

З намету кулею вистрибнув Нюхмумрик з низько натягненим на чоло капелюхом і закричав:

– Що ти робиш? Припини негайно!

Ніхто ніколи не бачив, щоб Нюхмумрик втрачав самовладання. Це усіх налякало. Гемуль, Мюмля й Дядько-панько стояли, розгублено потупивши очі. Ніхто не дивився на Нюхмумрика. Гемуль поквапливо витягнув з фанери цвяха.

– Не смій гніватися! – докірливо вигукнув Нюхмумрик Гемулеві. – Сам добре знаєш, чому!

Кожен гемуль повинен знати, що нюхмумрики ненавидять усілякі таблички, усе, що нагадувало би про обгороджені замкнуті приватні території, куди заборонено доступ стороннім. Хто хоч трішечки цікавився життям нюхмумриків, той знає, що лише одна річ на світі – таблички із заборонами – може розлютити їх. Ось Нюхмумрик і розлютився. Він верещав і поводився зовсім негідно, а таку поведінку важко пробачити, хай би там що робилося у світі!

Гемуль спустив фанерну дощечку на воду. Літери швидко потьмяніли, розплилися. Течія підхопила табличку й понесла у море.

– Бачиш, – сказав Гемуль, – попливла собі. Може, вона була не такою важливою, як я собі гадав.

Голос Гемуля змінився, хай ледь помітно, але в ньому вже не було тієї поваги, що раніше, зате з'явилося більше панібратства, і Гемуль вважав, що має на це право.

Нюхмумрик промовчав, навіть не ворухнувся. Раптом він кинувся до поштової скриньки біля містка, підняв покришку, зазирнув, потім підбіг до великого клена і запхав руку в дупло.

Дядько-панько підхопився на ноги:

– Чекаєш листа? – загукав він.

Та Нюхмумрик був уже біля дровітні, перевернув пеньок, на якому рубали дрова, увійшов досередини й почав шукати щось за маленькою поличкою біля вікна над столярним верстатом.

– Окуляри шукаєш? – не відступався від нього Дядько-панько.

– Не заважай мені шукати! – відрізав Нюхмумрик і пішов далі.

– Правду кажеш! – скрикнув Дядько-панько, ледь встигаючи за Нюхмумриком. – Маєш цілковиту рацію! Колись я цілими днями шукав речі, слова, імена і дуже сердився, коли інші намагалися мені в цьому допомагати, – він міцно вчепився у плащ Нюхмумрика, щоб той, бува, не втік. – Знаєш, чим вони мене діймали? Запитаннями на кшталт: "Де ти це востаннє бачив? Спробуй пригадати! Де це трапилося? Коли це трапилося?" Ха-ха! А тепер доста! Я забуваю і гублю все, що мені заманеться! Хочу тобі сказати…

– Дядьку-паньку, – урвав його Нюхмумрик. – Риба восени тримається ближче до берега. Посеред ріки риби не впіймаєш!

– Посеред струмка, – радісно виправив його Дядько-панько. – Це було перше розумне слово, почуте мною за весь день.

І він зразу відчепився від Нюхмумрика.

Нюхмумрик продовжив свої пошуки. Він шукав листа від Мумі-троля, прощального листа. Не міг його друг забути написати листа, бо мумі-тролі ніколи не забувають попрощатися. Однак усі їхні спільні схованки були порожніми.

Лише Мумі-троль знав, як слід писати листи нюх– мумрикам. Коротко і стисло. Без жодних обіцянок, туги та інших проявів смутку. А наприкінці щось смішне й веселе.

Нюхмумрик увійшов до будинку, піднявся на другий поверх, відкрутив велику дерев'яну кульку на поруччі сходів, але в тому сховку теж було порожньо.

– Порожньо! – сказала за його спиною Чепуруля. – Якщо ти нишпориш за їхніми коштовностями, то тут їх немає. Вони в одежній шафі, а шафа замкнена.

Чепуруля сиділа на порозі своєї кімнатки, загорнувши ноги у ковдру й затуливши личко лисячим боа.

– Вони ніколи нічого не замикають, – заперечив Нюхмумрик.

– Як холодно! – пожалілася Чепуруля. – Чому ви мене не любите? Чому ти не можеш знайти для мене якесь заняття?

– Піди у кухню, – пробурмотів Нюхмумрик. – Там тепліше…

Чепуруля промовчала. Ледь чутна громовиця прокотилася вдалині, десь дуже далеко.

– Вони ніколи нічого не замикають, – повторив Нюхмумрик.

Він підійшов до одежної шафи, відчинив дверцята. У шафі теж було порожньо. Але з запиленої пітьми потягнуло страхітливим чужим духом – солодкуватим, млосним запахом гнилизни. Усередині не було нічого, окрім поїденої міллю рукавички для кавника та м'якого кожуха сірої пилюки.

Чепуруля нахилилася й вжахнулася. Що це за крихітні, майже непомітні сліди у пилюці? Хтось жив у шафі, а тепер утік. Хтось, схожий на отих повзиків, що водяться під камінням: якщо перевернути камінь, вони ховаються під зотлілими рештками рослин. А тепер – Чепуруля не мала жодного сумніву – ці загадкові повзики втекли! Виповзли, шелестячи лапками, шурхотячи панцирями, ворушачи щупальцями, звиваючись на білих м'яких животиках… Чепуруля верескнула:

– Мудрику!

Мудрик Лавка вийшов зі своєї комори, зім'ятий, розгублений. Він витріщився на Чепурулю, ніби не впізнавав її. Мудрик роздув ніздрі, принюхуючись: дуже гостро пахло електричними розрядами.

– Вони виповзли! – ледь не голосила Чепуруля. – Вони мешкали в шафі, а тепер втекли!

Дверцята шафи відхилилися, і Чепуруля помітила якийсь порух, що ніс у собі загрозу. Як вона закричала! Але виявилося, що то зблиснуло дзеркало на внутрішньому боці дверцят, а в самій. шафі нікого не було.

Мудрик Лавка підійшов ближче, затуливши рота лапками, його очі округлилися й потемніли, немов ніч. Запах електрики щораз посилювався.

– Я це випустив, – прошепотів він. – Воно було тут, а я випустив…

– Кого ти випустив? – злякалася Чепуруля.

Мудрик лише похитав головою.

– Я й сам не знаю.

– Але ж ти мусив їх бачити, – наполягала Чепуруля. Подумай добре! Якими вони були на вигляд?

Але мудрик не відповів, ускочив до своєї комори й замкнувся зсередини. Його серце ледь не вистрибувало з грудей, по спині бігали мурахи. То це таки правда – звірятко прийшло аж сюди! Воно було в Долині Му– мі-тролів! Мудрик Лавка розгорнув книжку і так швидко, як тільки був здатний, почав читати по складах: "Ми маємо підстави припускати, що його організм поступово зуміє пристосуватися до нових умов життя, а необхідність пристосування створить такі передумови, за яких стане можливим виживання цього виду. Ця форма існування, про яку ми наважуємося стверджувати лише гіпотетично, продовжувала загадково розвиватися деякий невизна– чений час, і не виключено, що згодом вона вступить у таку фазу розвитку, яку прийнято вважати за нормальну.."

– Нічого не розумію! – прошепотів мудрик. – Вони лише ведуть порожні балачки… І якщо не поквапляться, усе загине!

Мудрик Лавка ліг грудьми на книжку, зануривши лапки у розкуйовджену чуприну, і повів свою розповідь.