Читати книгу - "Попелюшка з Франківщини, Марія Євтушенко"

Мирослав

   Дощ ллє як із відра. А я спостерігаю за потоками води на лобовому склі. Я ввімкнув пічку, і це не дає вікнам запотіти. Хоч і не холодно, але друзі змокли до нитки, доки авто штовхали. Один я сухий сиджу. Минає зовсім небагато часу, коли Ігор вигукує:

   — Хтось їде! — і вказує вперед.

   І справді, крізь пелену дощу я помічаю рух попереду. Трактор. Це точно трактор! Але виходити не поспішаю. Я звик до того, що за свої гроші можу дозволити собі розслабитися, а персоналу, що обслуговує, виконувати свою роботу. Все-таки я плачу за неї. Але ось механічний монстр наближається, зупиняється навпроти. І все. Нічого не відбувається. Щось не поспішає нас ніхто з болота витягувати. Я хмурюся. Не хочеться виходити назовні під зливу. Але коли я вже вирішую зробити це, заразом розізлившись на неквапливого роботягу, двері кабінки трактора відчиняються і звідти до нас виходить… 

   — Дівчина! — здивовано видихає Макар із заднього сидіння.

   Я навіть сказав би, дівчинка. Блондинка, дуже дрібна. Стоїть під зливою у войовничій позі, склавши руки на грудях. А на плечі її я помічаю змотаний буксирувальний трос. Тож помилки бути не може. Але який розумник надіслав нам на допомогу дитину?

   Стає соромно. За те, що, може, там чоловіків немає здорових, тому малеча примчала нас рятувати. За те, що вона стоїть там мокра, а я сиджу в салоні зовсім сухий і чекаю. За те, що ми, як придурки, застрягли тут і завдали незручностей іншим людям, яким це й нахрін не здалося. Ось вона б, певен, вважала за краще у таку погоду сидіти біля вікна з чашкою ароматного чаю, а не тягатися лісом, визволяючи трьох дядьків, що потрапили в біду.

   — Сидіть тут, — кидаю, побачивши, що обидва мої друзі схопилися за ручки й готуються випурхнути до незнайомки.

   Саме час і мені намокнути. Штовхаю двері та виходжу. У перші ж секунди шкодую про ухвалене рішення, але притискаю у собі цей порив. Он мала, вся мокра і не морщиться навіть. Такий собі термінатор у спідниці, враховуючи позу та вираз обличчя. І це викликає несподівану усмішку. А після цього я зісковзую поглядом вниз. Вона не у спідниці. А у білій футболці та коротеньких лляних шортиках. Одяг до нитки промок і білизна просвічується. Що ж, її можна назвати досить милою, якби вона не була брудною з голови до ніг. Це що? Земля? І що то за запах? Від неї?

   Чую, як за спиною грюкають дверцята авто, і відчуваю наближення друзів. То ж у якому вони шоці, що вийшли на дощ? Який, до речі, став уже не таким густим. Блондинка оцінює їх поглядом. Від чого мені стає некомфортно. Потім, не сказавши ні слова, вона кріпить трос у буксирувальні вуха. І все це під пильними поглядами трьох хлопців. Потім все те саме робить зі своїм трактором і залізає в кабіну. Переглядаюсь із друзями. А дівчисько не промах. І поки я стою й офігіваю від щойно побаченого, з боку трактора долинає дівочий голосок:

   — Щоб у вас бульки з носів повискакували! — перекрикує шум дощу наша рятівниця. — Довго ще стоятимете? Поїхали вже! У мене там поросята під дощем голодні.

   Не змовляючись, ми втрьох сідаємо у салон мого монстра. Заводжу двигун. Він відповідає знайомим гарчанням. І я навіть встигаю забути, що весь промок. Спекотно. Тепер мені спекотно. А в душі здіймається азарт. Його природу пояснити не можу. Але це почуття для мене нове. І мені подобається.

   — От і твоя селючка, — хрюкає в кулак Ігор.

   — Ні-і… — тягну я.

   — Так! — ірже з заднього сидіння Матвій.

   — Та вона ж дитина! — опираюся я.

   Насправді я це говорю в першу чергу, щоб дати собі кілька хвилин на роздуми. Друзі заливаються сміхом. Напевно, думають, що поставили мені нездійсненне завдання. Однак я не зміг би втримати на плаву свій бізнес, якби не вмів швидко приймати вигідні для себе рішення. У дівчинки немає фізичних каліцтв, для усунення яких треба було б вкласти чималі гроші. Решту можна виправити. Тож все тіп-топ.

   — Повнолітня точно! – авторитетно заявляє Матвій.

   — Даєш задню? — примружується Ігор.

   Бере на слабо. Я завжди піддаюся, коли це вигідно. Як зараз, наприклад.

   — Ні, — хитаю головою і театрально зітхаю, — з такими корешами й вороги не потрібні.

   — Ти теж найкращий у світі друг! — ірже Матвій.

   — Якщо їй вісімнадцять, — я киваю, погоджуючись, — тоді по руках.

   — Це буде весело! — сміється Ігор.

   А Матвій потирає одну об одну долоні, як мультяшний лиходій.

   Нашу жартівливу суперечку перериває легкий поштовх. Я тисну на педаль газу. Час вибиратися з ями. У всіх сенсах.