Читати книгу - "Син маминої подруги, Марісса Вольф"

Марія

Я у ванній вже хвилин десять, все намагаюся вгамувати свої почуття, вмиваючись холодною водою. Але ніфіга не допомагає! В трусиках, де була рука Миколи, й досі горить. І ось як тепер повернутися за стіл?

Тааак, вдих - видих. Зберися, жінко.

Миколини слова застали мене сьогодні абсолютно зненацька. Мало того, що тільки після запаморочливого сексу він поцікавився моїм особистим життям, так ще й переїхати запропонував. Сильно, мабуть, в підвалі головою тріснувся, коли з «будиночку» падав. Що йому відповісти, взагалі не уявляю. Я з одного боку і хотіла б бути ближче до цього з ідеальним тілом, а з іншого - мені якось переїжджати не особливо хочеться. У мене тут все з роботою налагоджено, а там ще як піде. Та й він міг за 10 років змінитися. Я його, звичайно, знаю як свої п'ять пальців, але, кажуть, люди змінюються. А вже люди, у яких є успішний бізнес, так напевно.

 Знаю-знаю, будь-яка інша б на моєму місці від такої пропозиції з глузду з'їхала і вчепилася б у Миколу мертвою хваткою. Але я - не будь-яка інша.

Тим більше, що мама з тіткою Люсею з інституту дружать, у нас з Миколою братів-сестер немає, тому ми виховувалися ніби в одній сім'ї. То я ​​у них після школи час проводила, то Микола у нас. Нам вчителя навіть один для одного домашки передавали, хоча ми вчилися в різних класах.

Коротше, поставив він мені загадку ще якусь.

Вмиваючись ще разок наостанок для вірності я нарешті вийшла з ванної. За столом гуляння ще тривало. І навіщо було нас так квапити? Додому вони хотіли або дізнатися, де ми гуляємо?

Я як раз встигла до чергового тосту. Мені налили і, поки я сідала за стіл, оголосили тост: «За чудове майбутнє наших дітей!» Я мало не закашлялась, зате Микола розплився в широченній усмішці.

Ага, тобто він думає, що майбутнє у нас буде разом? Це ми ще подивимось!

Ніколи не любила йому в чомусь поступатися. А вже якщо батьки мені його в приклад ставили, значить мені треба як хочеш, але довести, що я теж можу.

Через три години мої батьки почали все-таки збиратися додому. Микола поривався нас проводити, але попросила його залишитися. Досить вже на сьогодні з мене збентеженого настрою перед батьками. Завтра зустрінемося. Добраніч.

А всю ніч мені снилися дуже непристойні сни.

- Ну як спалося, - з усмішкою запитав Микола, наминаючи мамині булочки у нас на кухні.

Він зайшов до нас у гості вранці. І, на щастя, мій тато сьогодні залишився вдома. Інакше ми б ще багато чого наробили. Так, розумію, що мене до нього фізично просто як магнітом тягне і нічого з собою вдіяти не можу. Але як буде потім, коли цей фізичний потяг пройде?

- Добре. Дивно. Але добре.

Він мене відмінно зрозумів.

- Мені також. Спасибі, що поцікавилася. - пожартував. - Що вирішила щодо пропозиції?

- Я ще не думала, - посміхнулася я і пояснила. - Мені було ніколи. Сни, бачте.

- А що тут думати? Збирайся і поїхали.

- Добре. Давай спробуємо.

- Машко, ти зараз серйозно??? - Микола не знав, чи вірити моїм словам, чи я так дивно жартую.

- А ти як думаєш?

- Сподіваюся, що серйозно. Але знаючи тебе, я не впевнений на 100%.

- Миколо, це ж не п'ятий клас. Звичайно, серйозно. Але у мене є кілька умов.

- Говори. Я вже заздалегідь на все згоден.

- Ох, не був би ти так в цьому впевнений, - на моїх губах заграла лукава посмішка. - Значить, по-перше, я живу окремо. Іншими словами - сама знімаю квартиру. По-друге, я проходжу в твоїй фірмі співбесіду. Справжнісіньку співбесіду. Ти ніяк не будеш задіяний. І по-третє, для всіх в твоїй фірмі ми не знайомі.

- Офігєть. А чи не забагато всього?

- В самий раз.

- Я не знаю що й сказати. Цікаві у тебе, звичайно, умови. А без них ніяк не можна обійтися? Переїдь до мене в квартиру і просто виходь на роботу.

- Ага, і трахайся на твоєму робочому столі. Як же. Давай поживемо так, як я пропоную, придивимося один до одного. А може ми так змінилися, що розбіжимося через пару тижнів.

- Гаразд. Згоден. Але допомогти тобі хоч чимось можна?

- Так. Контактами ріелтора, якщо є. І з поїзда зустріти можна буде. Тільки без водія, звичайно.

- Хто їх зрозуміє, цих жінок. Що у них в голові, - пробурчав Микола, встаючи з-за столу. - Пішли пройдемося.

- Пішли. Тільки не так, як вчора, - засміялася я.

- Я взагалі-то в школу збирався зайти. Сто років там не був. Класуху хочу побачити. Тетяна Андріївна у нас класна була. Та, кому я розповідаю.

Весь день ми з Миколою провели, проходячи по пам'ятних місцях нашого дитинства. А ввечері йому потрібно було їхати.