Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Звісно, він буде невразливий до таких спокус! І використовуватиме цей чудесний інструмент для того, щоб більше дізнатися про світ четвертого тисячоліття й за хвилини набути нових навичок, які інакше довелося б здобувати роками. Утім, він міг би коли-не-коли використовувати нейрошолом просто для розваги…

Він вийшов до краю лісу й тепер дивився через широку річку. Він увійшов до неї без вагань і зовсім не відчув тривоги, коли вода піднялася вище голови. Було трохи дивно, що він і далі міг нормально дихати, але його більше вразило те, що він і надалі прекрасно все бачив у середовищі, в якому просте людське око не могло сфокусуватися. Він міг би полічити всі лусочки на дивовижній форелі, що пропливла повз нього, вочевидь, не маючи гадки про дивного чужака…

А тоді русалка… Йому завжди хотілося побачити їх, але він вважав їх скоріше морськими створіннями. Вочевидь, вони іноді запливали вгору течією, як лососі, для продовження роду? Вона зникла раніше, ніж він устиг її розпитати, щоб підтвердити або спростувати цю революційну теорію.

Річка закінчувалася напівпрозорою стіною. Він про­йшов крізь неї і ступив на поверхню пустелі, під палюче сонце. Жар неприємно припікав, але він усе одно міг дивитися прямо в люте полуденне полум’я. Він навіть з неприродною ясністю бачив коло одного краю архіпелаг сонячних плям. І — оце точно було неможливо — він також бачив примарну розкіш корони, абсолютно невидної, крім повних затемнень, що простяглася в обидва боки від сонця лебединими крилами.

Тоді все потемнішало, повернулася та сама музика, а з нею — благословенна прохолода знайомого номера. Він розплющив очі (чи були вони заплющені?) й побачив, що нетерпляча публіка чекає на його реакцію.

— Дивовижно, — майже побожно видихнув він. — Дещо з цього здавалося… гм, справжнішим за справжнє!

Тоді його почала поривати інженерська цікавість, що й без того ніколи глибоко не ховалася.

— Навіть таке коротке демо мало вміщувати неймовірний обсяг інформації. Як вона зберігається?

— У цих пластинках — таких самих, які використовує ваша аудіовізуальна система, тільки куди місткіших.

Нейромайстер простягнув Пулові маленький квадратик, вочевидь, скляний і вкритий з одного боку сріблом. Він був майже такого ж розміру, як ком­п’ютерні дискети його юності, але удвічі товщий. Пул кілька разів перевернув його, намагаючись видивитися щось у прозорому предметі, і побачив лише веселкові виблиски.

Він усвідомив, що тримав у руках кінцевий продукт понад тисячі років розвитку електрооптичної техно­логії, як і інших технологій, що в його еру ще не народилися. Його не дивувало, що на вигляд квадратик сильно скидався на пристрій, який він колись знав. Для більшості звичайних предметів повсякденного життя існували зручні форми й розміри — для ножів, виделок, ручних інструментів, меблів… і знімної ком­п’ютерної пам’яті.

— Яка в нього місткість? — спитав він. — У мої часи ми з такими розмірами підійшли до терабайтів. Я впевнений, що ви впоралися набагато краще.

— Не так, як можна уявити — звісно, існують межі, встановлені самою будовою матерії. До речі, терабайт — це скільки? Боюся, що я забув.

— Яка ганьба! Кіло, мега, гіга, тера… це десять у дванадцятому степені байтів. Далі петабайт — десять у п’ятнадцятому, далі я не заходив.

— Десь тут починаємося ми. Цього досить, щоб записати все, що може відчути людина за повне життя.

То була приголомшлива концепція, але не така несподівана. Кілограм желе всередині людського черепа був не набагато більший за пластинку, що Пул тримав у руці, і він не міг бути ефективнішим засобом збереження інформації, адже мав ще стільки інших функцій.

— І це ще не все, — продовжував нейромайстер. — Трохи стиснувши дані, можна записати сюди не тільки спогади, а й саму особу.

— І знову відтворити їх?

— Аякже. Для нанозбирачів це доволі проста робота.

«Так я й гадав, — подумав собі Пул, — але ніколи не вірив у це».

У його сторіччі здавалося дивовижним мати весь життєвий доробок великого митця на одному маленькому диску. А тепер такий самий за розміром предмет міг нести на собі й самого митця.

Розділ 7. Дебрифінг

— Мені дуже приємно дізнатися, — сказав Пул, — що минуло стільки століть, а Смітсонівський музей і досі існує.

— Ви, певно, не впізнали б його, — сказав відвідувач, який представився доктором Алістером Кімом, директором напряму астронавтики. — Особливо тому, що він тепер розкиданий по всій Сонячній системі: головні колекції поза Землею зібрані на Марсі й Місяці, а ще безліч експонатів, що належать нам за законом, і досі прямують до зірок. Колись ми наздоженемо їх і повернемо додому. Ми особливо не можемо дочекатися повернення до наших рук «Піонера-10» — першого створеного людиною об’єкта, що покинув Сонячну систему.

— Гадаю, що і я був на межі цього досягнення, коли мене помітили.

— На щастя для вас — і для нас. Ви можете пролити світло на стільки всього, що ми й не знаємо.

— По правді, я в цьому сумніваюся, але зроблю все, що зможу. Я не пам’ятаю нічогісінько після того, як на мене налетіла некерована капсула. Хоч мені й важко в це повірити, мені сказали, що в цьому був винен Еал.

— Це правда, але історія доволі заплутана. Усе, що ми змогли встановити, міститься на цьому записі — тут десь двадцять годин, але ви, певно, зможете промотати більшу частину.

— Звісно, ви знаєте, що Дейв Боумен вийшов у капсулі № 2, щоб вас урятувати, але потім опинився заблокованим зовні корабля, бо Еал відмовився відчиняти двері шлюзу.

— Заради Бога, чому?

Доктор Кім трохи скривився. Це не вперше Пул помітив таку реакцію.

(«Треба стежити за язиком, — подумав він. — Слово «Бог» у цій культурі, здається, стало непристойним — треба розпитати про це Індру».)

— В інструкціях Еала виявилася значна помилка програмування — йому був наданий контроль за певними аспектами місії, про які не знали ви з Боуменом, це все є в записі…

— Хай там як, він також вимкнув системи підтримки життя трьох гібернавтів, — першого екіпажа, — і Боуменові довелося випустити за борт і їхні тіла.

(«То ми з Дейвом були другим екіпажем — цього я теж не знав…»)

— Що з ними сталося? — спитав Пул. — Їх не можна було врятувати, як мене?

— Боюся, що ні. Звісно, ми розглядали це. Боумен випустив їх через кілька годин після того, як відібрав контроль в Еала, тож їхні орбіти трохи відрізнялися від вашої. Якраз на стільки, що вони згоріли на Юпітері, а ви проскочили повз нього й дістали гравітаційне прискорення, яке ще через кілька тисяч років занесло б вас до Туманності Оріона…

— Керуючи всім вручну — справді неймовірна робота! — Боумен спромігся вивести «Діскавері» на орбіту навколо Юпітера.