Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Однак спогади швидко оберталися на ілюзії, як в одній із неймовірних казок моєї старої няньки. Я розмірковував, чи батьки колись знайдуть мене. Чи знали вони, що ніколи не варто пити чи усміхатися при лихооких людях, які можуть перерахувати їхні зуби? Я пригадував широку спокійну батькову усмішку і починав непокоїтися: тато демонстрував так багато зубів, що, якщо їх перерахує лихе око, він, безумовно, негайно помре.

Одного ранку я прокинувся в холодній хаті. Вогонь у грубці згас, а Марта досі сиділа посеред кімнати, підібравши численні спідниці й зануривши ноги в повне відро води.

Я спробував озватися до неї, але вона не відповідала. Я торкнувся її холодної закоцюблої руки, але вузлуваті пальці не рухалися. Руки звисали з билець стільця, як мокра білизна з мотузки в безвітряний день. Коли я підняв її голову, на мене витріщилися водянисті очі. Раніше я бачив такі очі лише одного разу — коли річка викинула на берег тіло мертвої риби.

Я вирішив, що Марта чекає, коли зміниться шкіра, і її, як змію, зараз не можна турбувати. Не знаючи, що робити, я вирішив не втрачати терпіння.

Була пізня осінь. Вітер ламав крихкі гілочки. Він відривав останнє поморщене листя і кидав його в небо. Кури, настовбурчивши пір’я, влаштувалися на сідалі, час від часу з огидою сонно й пригнічено розплющуючи очі. Було холодно, а я не вмів запалити вогонь. Попри всі мої спроби порозмовляти з Мартою, витягнути з неї відповідь не вдавалося. Вона нерухомо сиділа там, втупившись поглядом у щось, чого я не бачив.

Не знаючи, чим зайнятися, я знову ліг спати, упевнений, що, коли прокинуся, Марта знову сновигатиме кухнею, мугикаючи під ніс свої скорботні псалми. Проте коли я прокинувся ввечері, вона продовжувала відмочувати ноги. Я зголоднів і боявся темряви.

Я вирішив запалити гасову лампу. Взявся шукати ретельно заховані Мартою сірники. Обережно зняв лампу з полиці, але вона вислизнула з рук і трохи гасу пролилося на підлогу.

Сірники не хотіли запалюватися. Нарешті один зайнявся, але зламався і впав на підлогу, в гасову калюжку. Спершу вогонь сором’язливо зупинився там, випустивши хмарку синього диму. А потім нахабно стрибнув на середину кімнати.

Темрява відступила, і я добре бачив Марту. Вона не подавала знаку, що помічає те, що відбувалося. Здавалося, вона не зважає на полум’я, яке тепер дісталося до стіни й почало облизувати ніжки плетеного крісла.

Холод відступив. Вогонь майже дістався до відра, в якому Марта відмочувала свої ноги. Вона мусила відчути тепло, але навіть не поворухнулася. Я захоплювався її стійкістю. Просидівши так цілу ніч і цілий день, вона досі не ворушилася.

У кімнаті зробилося страшенно гаряче. Язики полум’я дряпалися вгору стінами, наче чіпкі ліани. Вони розвівалися й потріскували, як сухе лушпиння під ногами, особливо біля вікна, куди вдалося просочитися слабенькому протягові. Я стояв на порозі, приготувавшись дременути, але чекав, поки поворухнеться Марта. Утім вона заціпеніла, наче не помічаючи нічого навкруги. Вогонь, як лагідний пес, почав облизувати її висячі руки. Полум’я залишало на шкірі багряні позначки і лізло вище, до сплутаного волосся.

Вогники спалахнули, мов на ялинці, а потім вибухнули справжньою пожежею, обернувшись кашкетом на Мартиній голові. Марта перетворилася на смолоскип. Вогонь ніжно оточив її з усіх боків, а вода у відрі сичала, коли клапті пошарпаного кожуха з кролячого хутра падали всередину. Крізь вогонь я бачив її поморщену обвислу шкіру й білі цяточки на кістлявих руках.

Я востаннє гукнув її і вибіг надвір. Кури шалено квохтали й били крильми у прибудованому до хати курнику. Зазвичай спокійна корова мукала і билася головою в двері корівника. Я вирішив не чекати Мартиного дозволу й взявся власноруч звільняти курей. Вони істерично кинулися навтьоки й намагалися злетіти в повітря, розпачливо змахуючи крильми. Корові вдалося зламати двері. Вона відійшла від вогню на безпечну відстань і, обравши зручну для спостережень місцину, меланхолійно ремиґала свою жуйку.

Тоді нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крізь вікна й щілини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховісно димів. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало її байдужою? Може, чари й заклинання вберігали стару від вогню, коли все навколо оберталося попелом?

Вона досі не вийшла. Жар робився нестерпним. Мені довелося відійти до дальнього краю подвір’я. Вогонь уже перекинувся на курник і корівник. Чимало наляканих пожежею щурів шалено тікали з подвір’я. Із темної крайки поля на вогонь дивилися жовті котячі очі, в яких відбивалися язики полум’я.

Марта так і не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стіна, засипавши обвуглені нутрощі хати, я почав сумніватися, що колись побачу стареньку знову.

Мені здалося, наче разом із хмарами диму до неба полетів дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тікати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’ї, скинула свою стару жорстку шкіру і полетіла геть від землі на вогняній мітлі, наче відьма в історії, яку оповідала мені мама?

Я продовжував витріщатися на виставу іскор і полум’я, аж раптом чоловічі голоси та собачий гавкіт висмикнули мене з фантазій. Наближалися фермери. Марта завжди застерігала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як сліпе кошеня, або зарубають сокирою.

Щойно у відблисках світла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я біг, наче божевільний, наштовхуючись на непомітні пні та колючі кущі. Урешті-решт я покотився до балки. Я чув віддалені голоси людей і гуркіт стін, що падали, а потім заснув.

Прокинувся я на світанку, мало не замерзнувши до смерті. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завіса туману. Я виліз на вершечок пагорба. Цівки диму й поодинокі язики вогню підіймалися над купою випаленого дерева й попелу на місці, де раніше стояла Мартина хатина.

Навколо було тихо. Я вірив що зараз зустріну в балці своїх батьків. Я вірив, що навіть далеко від мене вони мусили дізнатися про те, що зі мною сталося. Хіба ж я не був їхньою дитиною? Хіба батьки потрібні не для того, щоб бути поруч зі своєю дитиною в часи небезпек?

Я погукав їх, раптом вони вже були близько. Але ніхто не відповів.

Я був стомлений, змерзлий і голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моїх батьків досі не було.

Я затремтів, і мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив піти до села.

Кульгаючи вкритими синцями