Читати книгу - "Читець, Бернхард Шлінк"

Спогади, що яскраво висвітлюють у пам’яті перші зустрічі з Ганною й точно відтворюють кожну подробицю, сконденсували в одну картину тижні, які проминули між нашою розмовою і кінцем навчального року. Одна з причин такого злиття і згущення — регулярність, з якою ми зустрічалися і з якою минали наші зустрічі. Друга причина — доти мої дні ніколи не були такі наповнені, моє життя ще ніколи не було таке швидке та інтенсивне. Згадуючи, як я працював у ті тижні, мені здається, ніби я сів за свій стіл і не підводився доти, аж доки не надолужив усе пропущене під час жовтяниці, вивчив усі іноземні слова, прочитав усі тексти, довів усі математичні теореми й визначив усі хімічні зв’язки. А про Веймарську республіку й третій райх я читав ще під час хвороби. Так само й наші зустрічі злились у спогадах в одну довгу зустріч. Після тієї розмови ми завжди бачились пополудні: коли в неї була вечерня зміна — з третьої години до половини п’ятої, в інші дні — о-пів на шосту. О сьомій у нас удома сідали вечеряти, й Ганна спершу наполягала, щоб я не запізнювався. Але згодом нам уже не вистачало півгодини, і я вигадував усілякі причини, щоб пропустити вечерю.

А справжньою причиною було читання. Наступного дня після нашої розмови Ганна поцікавилась, що я вивчаю в школі. Я розповів про Гомерів епос, Цицеронові промови, Гемінґвеєве оповідання про старого й його боротьбу з рибиною серед моря. Вона хотіла почути, як звучать грецька й латинська мови, я прочитав їй уривок з «Одіссеї» і промову проти Катиліни.

— А німецьку ти вчиш?

— Тобто?

— Ти вивчаєш тільки іноземні мови чи, може, ще й рідну мову?

— Ми читаємо тексти. Поки я хворів, клас прочитав «Емілію Ґалотті» та «Підступність і кохання», а потім треба було написати твір про ці п’єси. Отож я мав прочитати їх обидві і читав тоді, коли виконував решту завдань. А що читав їх пізно і був утомлений, другого дня вже й не пам’ятав, про що вони, тож доводилося читати ще раз.

— Прочитай їх мені!

— Сама почитай, я принесу тобі.

— Хлопче, в тебе такий гарний голос, я краще тебе послухаю, ніж читатиму.

— Ет, я не вмію читати вголос.

Та коли наступного дня я прийшов і хотів поцілувати її, вона вивільнилась:

— Спершу ти повинен мені почитати.

Вона не жартувала. Я був змушений півгодини почитати їй «Емілію Ґалотті», перше ніж вона поставила мене під душ і взяла в ліжко. Тепер я радів навіть душеві. Адже жадання, з яким я приходив, минало, поки я читав. Читання п’єси, і то так, щоб можна було бодай трохи впізнати різних дійових осіб та увиразнити їхні образи, вимагає певного зосередження. Під душем жадання поверталося знову. Читання, душ, кохання і мить, коли можна трішечки полежати разом, — такими став ритуал наших зустрічей.

Ганна напрочуд уміла слухати. Її сміх, зневажливе форкання, обурені або схвальні вигуки не лишали жодного сумніву, що вона напружено стежить за дією і вважає і Емілію, й Луїзу за дурних дівчисьок. Нетерплячка, з якою вона інколи просила мене читати далі, була породжена сподіванням, що глупота нарешті вичерпається: «Таж такого не може бути». Інколи мені й самому кортіло читати далі. Коли дні стали довші, я довше й читав, щоб у сутінках полежати з нею в ліжку. Вона засинала на мені, замовкала пилка на подвір’ї, співав дрозд, а з усіх барв на кухні лишалися тільки світлі й темні відтінки сірої, я був цілком щасливий.

10

Першого дня великодніх вакацій я встав о четвертій ранку. В Ганни була ранкова зміна.

О чверть на п’яту вона поїде велосипедом у трамвайне депо, а о пів на п’яту виїде трамваєм на Шветцинґен. По дорозі туди, казала вона мені, трамвай майже завжди порожній. А от назад уже повний.

Я зайшов на другій зупинці. Другий вагон був пустий, а в першому біля водія стояла Ганна. Я повагався, сідати мені в перший, чи в другий вагон, і вирішив сісти в другий. Він обіцяв усамітненість, обійми, поцілунок. Але Ганна не йшла. Напевне ж, вона бачила, що я стояв на зупинці й сів у трамвай. Адже тільки тому він зупинився. Та вона й далі стояла біля водія, розмовляла і жартувала з ним. Я бачив те все.

Трамвай минав зупинку за зупинкою. Ніде нікого. Вулиці безлюдні. Сонце ще не зійшло, й під прояснілим небом усе видавалося блідим у блідавому світлі: будинки, припарковані авто, свіжа зелень дерев, квітучі кущі, газгольдер і гори вдалині. Трамвай їхав повільно, графік руху, напевне, був розрахований і на зупинки, тож доводилося зменшувати швидкість. Я був замкнений у трамваї, що насилу тягнувся містом. Спершу дивився у вікно, потім став на передньому майданчику і спробував пильно подивитися на Ганну: вона плечима мала відчути мій погляд. Перегодом вона справді обернулась і ковзнула по мені очима. Потім знову розмовляла з водієм. Поїздка тривала далі. Після Епельгайма колія бігла вже не по вулиці, а поряд із нею, піднявшись на щебеневий насип. Трамвай помчав швидше, колеса розмірено стукотіли, ніби на справжній залізниці. Я знав, що ця лінія проминає ще кілька поселень і нарешті доходить до Шветцинґена. А я почувався відкинутим, вигнаним із нормального світу, де живуть, працюють і кохаються люди. Я був немов приречений до безкінечно марної поїздки в порожньому вагоні.

Аж тут я побачив зупинку — павільйончик серед голого поля. Я смикнув за мотузку, якою кондуктор давав знак водієві, мовляв, треба спинитися або можна їхати далі. Трамвай зупинився. Ані Ганна, ані водій, почувши мій дзвінок, не озирнулися на мене. Коли я виходив, мені здалося, ніби вони глузливо дивляться в мій бік. Але певності я не мав. Трамвай поїхав, а я дивився йому вслід, аж поки він зник спершу в улоговині, а потім за пагорбом. Я стояв між насипом і вулицею, навколо стелилися лани, сади, а трохи далі — садове господарство й теплиці. Повітря було свіже, чувся пташиний щебет. Бліде небо над горами вже зарожевілося.

Ця поїздка в трамваї видавалась мені страшним сновиддям. Якби я не пам’ятав так яскраво її епілог, то, мабуть, відчув би спокусу таки справді вважати її за кошмар. Зупинка, пташиний щебет, сонце,