Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жинь забракло слів.
Чаґхань нахилився вперед.
— Це твій тягар. Тож навчись себе контролювати й почни їх захищати.
— А якщо це неможливо? — запитала вона.
Він дивився на неї білими очима, не кліпаючи.
— Чесно? Тоді вбий себе.
Жинь навіть не уявляла, що на це можна відповісти.
— Якщо ти вважаєш, що не можеш його перемогти, то помри, — сказав Чаґхань. — Бо він роз’їсть тебе. Перетворить твоє тіло на посудину і спалить не лише цивільних, не лише Унеґеня, а всіх навколо тебе, все, що ти в житті любила або ким переймалася.
Щойно Жинь відновила фізичну координацію, щоб спуститися сходами не хитаючись, вона знайшла решту Цике в їдальні.
— Що це? — Жамса виплюнув щось на стіл. — Пташиний послід?
— Ягоди годжі, — сказав Бадзі. — Вони не смакують тобі з вівсянкою?
— На них же пліснява.
— Пліснява тут на всьому.
— Але я думав, що ми поповнюємо припаси, — заскиглив Жамса.
— За які гроші? — запитав Суні.
— Ми ж Цике! — вигукнув Жамса. — Ми могли щось украсти!
— Ну, не все так…
Бадзі замовк на півслові, побачивши Жинь у дверях. Жамса й Суні простежили за його поглядом. І нічого не сказали.
Жинь дивилася на них і не могла дібрати слів. Вона думала, що знала, що скаже їм. А тепер хотілося тільки плакати.
— Зійди і сяй, — нарешті озвався Жамса. Він штовхнув стілець, щоб вона сіла. — Їсти хочеш? Вигляд у тебе кепський.
Жинь кліпнула. Слова вирвалися з її вуст сиплим шепотом:
— Я лише хотіла сказати…
— Не треба, — промовив Бадзі.
— Але я лише…
— Не треба, — повторив Бадзі. — Я знаю, це важко. Зрештою ти впораєшся. Алтань упорався.
Суні кивнув у мовчазній згоді.
Жинь ще дужче схотілося заплакати.
— Сідай, — люб’язно запропонував Жамса. — З’їж щось.
Жинь поплелася в куток і спробувала незграбно наповнити собі миску. Вівсянка хлюпнула з ложки на палубу. Жинь підійшла до столу, але підлога під ногами досі хиталася. Важко дихаючи, Жинь упала на стілець.
Ніхто цього не прокоментував.
Жинь визирнула крізь ілюмінатор. Вони з неймовірною швидкістю мчали неспокійними водами. Землі ніде видно не було. Хвилі перекочувалися під дощатим настилом. Жинь відчула, як її починає млоїти.
— Ми хоча б дістали Яна Юаньфу? — запитала вона після паузи.
Бадзі кивнув:
— Суні зняв його в метушні. Тріснув головою об стіну й кинув тіло в океан, поки його охоронці займалися Дадзі й намагалися загребти нас. Гадаю, врешті диверсійна тактика спрацювала. Ми хотіли розповісти тобі, але ти була, гм, недієздатна.
— Ти була мовби несповна розуму, — додав Жамса. — Хихотіла, качаючись на підлозі.
— Зрозуміло, — промовила Жинь. — І тепер ми повертаємося в Анькхілуунь?
— Якомога швидше. За нами женеться вся Імперська варта, але сумніваюся, що вони підуть на територію Моаґ.
— Логічно, — пробурмотіла Жинь, копирсаючись ложкою у вівсянці.
Жамса говорив правду щодо плісняви. Зеленкувато-чорні вкраплення були такі великі, що майже вся страва здавалася неїстівною. У Жинь закрутило в шлунку, і вона відштовхнула миску.
Решта сиділи за столом, метушилися, кліпали й перезиралися, намагаючись не дивитися їй у вічі.
— Я чула, що Енькі з Унеґенем пішли, — сказала вона.
На це присутні відреагували порожніми поглядами і знизуванням плечей.
Жинь глибоко вдихнула:
— Тож я гадаю… Я хотіла сказати, що…
Бадзі перебив її, не давши договорити:
— Ми нікуди не підемо.
— Але ви…
— Не люблю, коли мені брешуть. І ненавиджу, коли мене продають. Дадзі заслужила відплату. Я розглядаю все це під таким кутом, маленька спірлійко. Тобі не варто непокоїтися, що я дезертирую.
Жинь глянула на присутніх за столом.
— А що ж решта?
— Алтань заслуговував кращої долі, — просто сказав Суні, немовби цього достатньо.
— А тобі не обов’язково залишатися тут. — Жинь повернулася до Жамси. Юного, невинного, крихітного, чудового й небезпечного Жамси. Вона хотіла переконатися, що він лишиться з нею, але знала, що просити про це егоїстично. — Я мала на увазі, що тобі не варто.
Жамса пошкріб по денці миски. Розмова немовби була йому зовсім не цікава.
— Як на мене, якщо я подамся деінде, то там буде нудно.
— Але ж ти лише дитина.
— Та пішла ти. — Він покопирсався в роті маленьким пальчиком, витягуючи щось застрягле за кутніми зубами. — Зрозумій, що ми вбивці. Якщо все життя займатися якоюсь справою, то зупинитися дуже важко.
— До того ж наш єдиний варіант — в’язниця у Баґхрі, — сказав Бадзі.
— Ненавиджу Баґхру.
Жинь згадала, що ніхто в Цике не мав гарних стосунків з нікарськими органами правопорядку. Як і з цивілізованим суспільством.
Аратша був родом із невеличкого селища в провінції Змії, у якому селяни поклонялися місцевому річковому богу, що мав захищати їх від повеней. Аратша, новачок у культі річкового бога, став першим шаманом за багато поколінь, якому вдалося здійснити те, про що заявляли його предки. У процесі він випадково потопив двох дівчаток. Ті ж таки селяни, які славили його облудних учителів, засудили Аратшу до смерті, але Туйр, колишній командир Цике, завербував його до Нічного замку.
Жамса народився в родині алхіміків, які виготовляли порох для Міліції. Через випадковий вибух неподалік палацу загинули його батьки, а сам Жамса втратив око й опинився в горезвісній в’язниці в Баґхрі за участь у змові з метою замаху на життя Імператриці. Згодом Туйр витягнув його, щоб натомість він виготовляв зброю для Цике.
Про Бадзі й Суні Жинь знала небагато. Лише те, що вони обоє колись були студентами Сінеґарда й вивчали курс вірувань. Вона знала, що їх відрахували, коли все пішло шкереберть. І що вони опинилися в Баґхрі. Жоден не волів розповідати більше.
Близнюки Чаґхань і Цара видавалися не менш загадковими. Імперія не була для них батьківщиною. Вони розмовляли нікарською з ритмічним акцентом вихідців із Внутрішніх держав. Але коли їх питали про рідний дім, вони обмежувалися туманними фразами: «Рідний дім дуже далеко», «Дім у Нічному замку».
Жинь розуміла, що вони намагалися сказати. Як і решті, їм просто нікуди було йти.
— Що таке? — запитав Бадзі. — Говориш так, немовби хочеш, щоб ми пішли.
— Зовсім ні, — озвалася Жинь. — Я просто… не можу змусити його зникнути. Я боюся.
— Чого?
— Боюся, що пораню вас. Адлаґа — ще не кінець. Я не можу змусити Фенікса зникнути, не можу змусити його зупинитись і…
— Бо ти ще новачок у цьому, — перебив її Бадзі.
Він говорив м’яко. Як він може бути таким добрим?
— Ми всі такі були, — продовжив він. — Боги хочуть користуватися твоїм тілом постійно. І тобі здається, що ти ось-ось збожеволієш, здається, що настала мить, коли ти зламаєшся, але цього не станеться.
— Звідки тобі знати?
— Бо з кожним разом стає легше. Зрештою ти навчишся існувати на краю прірви безумства.
— Але я не можу обіцяти, що не…
— Ти цього не зробиш. І ми знову підемо за Дадзі. І робитимемо нові спроби, знову і знову, стільки разів, скільки потрібно, доки вона помре. Туйр не поставив на нас хрест. А ми не поставимо хрест на тобі. Ось чому Цике досі існують.
Вражена Жинь не відводила очей
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Республіка Дракона, Ребекка Куанг», після закриття браузера.