Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"

хочу лягти в домовину и зложити руки не благословивши вас!.. Тілько от-яка умова: коли ви приймете її – ви моі діти; а не приймете, ваш гріх. Ви знаєте, що я з покон віку козак и ставлю вам через те козацьку умову. Слухай Петре! зголи ти оту цапину бороду, обріж оті попівскі патли, на віки забудь, що ти москаль, одречись од московских звичаів (тілько од батька та од матери не одрікайся, хоч вони й москалі!), вивчись по нашому балакать и не зовись Носаревим… Продражнили тебе люде Жуком, так ти й зоставайся на віки Жуком… Се ще не все. Ще ось що: покинь свою коробку, своє крамарство… не люблю я отих аршинників… Лучше по нашому, по украінски: паши землю, сій хліб та кохайся з бжолою… От моя умова… Чуєте?»

– «Чуємо, татусю, и приймаємо її.»

– «Ну, коли так – иди-ж зараз виголись и вистрижись, тогді я тебе поблагословлю. А ти, дочко! бери сина, та йди близше до мене.»

Носарев митю кинувся з хати, а Одарка узяла на руки свого сина и підійшла до батька. Недужий старий Бовкун єле-єле підвівся, підняв на голову дочки обідві руки, зложив іх хрестом и сказав:

«Благослови – ж вас Боже моєю рукою и пошли вам вік довгий, щастє и здоровє.» Слёза скотилась з ёго очей и впала на голову маленького Семена.

Тим часом вернувся й Петро. Глянувши на ёго, усі здивовались; навіть недужий Бовкун не втерпів и усміхнувшись промовив: «от-тепер и на чоловіка походиш, а то зовсім був цап!.. який моторний став! справді наче козак.» – Петро, зголивши бороду и підстригшись по козацьки, справді видавав своіми чорними усами и очима щось похоже на козацьку вроду.

– «Годі-ж тепер сердиться! йди до мене сину!»

Бовкун поблагословив Петра.

Тижнів через два Бовкуну стало легше: трохи по троху він и зовсім одужав. Піднявшись на ноги, він первим ділом поплентався в церкву и помолився Богу, одслужив акафист Миколаєві и молебень Пантелеймону, и поіхав до дітей. Порадовалось старе серце Бовкуна, побачивши що дочка ёго живе в любови и в щасті. У хаті Жука усе було по украінски и нічогісенько по московски. Навтішався Бовкун унуком, а на трейтій день, ідучи до дому, сказав: «Ну, дітки! хоч я й одужав, але не на довго, підтоптався я, час и на вічний спочин. Так от, поки ще ноги носять, хочу я поділить вас. Той ґрунт, де я живу, з роду, з віку козацький; ёго я призначаю синові; а для вас, діти моі, єсть у мене добра левада у Куликах, рядом з церквою. От беріть ту леваду, там и садок єсть, та будуйте собі оселю и нехай ваше гніздо зоветься: Жуківкою… Строіться и я чимсь запоможу вас. Ще вам під Куликами 40 днів поля, 5 упругів лісу в Нестратовщині; та ще вам: плуг волів, пара коней и 20 овець и 40 пнів бжоли… буде з вас!»

Не минуло ще й року, як на Бовкуновій леваді під Куликами збудовалась хороша оселя Жуків. Жук щиро взявся за хліборобство и пасіку, а далі й за чумацтво. И хлібороб и чумак вийшов з ёго добрий и пішов Жук у гору, та в гору.

Як тілько Семен дійшов 19 літ, батько оженив ёго, вибравши молоду, богату и гарну козацьку дочку. Більш дітей у Петра не було. Семен, забогатівши, не кинув чумацтва и ще за житя батька посилав на Дін и в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван и Костюк; обох іх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства и закортіло ёго вивести своіх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де ёго під Варшавою и вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.

– «Усего у мене доволі єсть,» говорить було Семен Жук; «и землі, и волів, и грошей и всякоі худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного-б я собі вихватив зятя, може-б якого вояку – гусарина.»

Одначе-ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича ні панска вдача: судовик з ёго вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв іх де треба, де й не треба, поів и кормив и судей и усю повітову судову челядь, давав хабарі и, стративши не одну тисячу, добився таки того, що ёго козацького сина, ёго Семена зробили «коллежскимъ регистраторомъ».

Зрадів Семен и цілий тиждень у городі поів судовиків. «Тепер я добився свого,» говорив на радощах Семен, «тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод и бить ёго не можна; він чиновник… от-що! може и до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде… Еге!»

Незабаром замислив Семен одружить свого «чиновника» и хотів вже засилать сватів до якоісь ґенеральскоі дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза и потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.

Зоставшись самостайним господарем великоі батьківскоі худоби, Иван Жук мерщій кинув суд и службу; спалив у печи свій «мундір,» убрався в свитку и взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своій Жуківці з своєю старою ненею.

– «Ти-б, синку, женився!» скаже було вона ёму, «нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи – чи не зведеться наш рід.» – Иван подумав и промовив: «Воно й справді треба одружитись… а то зостанусь один… якось ні яково буде.»

– «Кого-ж, мамо, сватать?» спитав він неньку.

– «Отсе таки, кого?» одповіла, дивуючись, мати. «Хиба мала наша околиця! поідь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!»

Не іздив Жук шукати своєі судженоі; бо мабуть и справді «судженоі конем не объідеш». Раз стоячи в церкві на крилосі, він запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по городянски, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши ёго з легка під бік, сказав: «прокимен: глас пятий: «Ти господи сохраниши ни и соблюдиши ни.» Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка її Олена Василівна. Жила Манжолиха на своім хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена