Читати книгу - "Сад забутих плодів"

[15, субота]

Відтепер я більше не вірю ні в інтригу роману, ні в піднесеність грандіозного концерту, ні навіть у славу й велич таких міст, як Венеція. Я віддам перевагу нехитрим щирим словам перед вогнем у печі або ж містичній присутності природи. Підозрюю, що мистецтво завжди було й залишатиметься надалі п’янким зіллям, трунком, що забирає нас від власного життя до чужих берегів, знаджуючи в мандрівку, що ніколи не стане нашою.

Я маю знову відшукати стежки, якими ходять люди, не обтяжені марним знанням, де іноді ще спалахують останні вогнища селянських повір’їв, фата-морганні історії, що не пропонують абсолютної істини.

У спальні зранку я

у дзеркалі помітив

дивилося на мене

з глибини оте дівча

з води цеберком.

[20, четвер]

Ми побували в дуже віддаленому місці під Міратойо. Шукали два старих дерева білої черешні. Таки знайшли їх. Залишалося ще днів із десять, щоб ягоди повністю достигли. А тоді вони були твердими, як пацьорки з білої кераміки.

[23, неділя]

Прийшов Ніно Валентіні зі жмутом колосків у руках, кількома трояндами й оберемком духмяних трав. Він наповнив водою стару керамічну миску й повільно — ніби виконуючи церемонію — спершу занурив у воду троянди, а потім потихеньку розташував навколо них решту зілля. Та перш ніж опустити духмяну зелень у воду, дав мені понюхати рослину кожного виду. Я впізнав траву Луїзу[3] і траву Мадонни[4]. У Пеннабіллі ще й сьогодні заведено зранку вмивати обличчя настояною на них водою.

[24, понеділок]

Я вийшов надвір і складеними човником долонями зачерпнув із миски воду, у якій плавали квіти й зілля. Змочив собі нею обличчя. Мені подобається вперто вірити в те, у що не віриться. Надміру тверезе мислення нашої цивілізації шкодить, заперечуючи геть усе. Часто сенс і краса життя містяться саме в омані. Витираючи обличчя, я дивився на сонце, що піднімалося над гребенем гори Карпенья.

З розколини в стіні покинутої хати

з кубельця диких бджіл

сочились краплі меду.

Ніхто не злизував його.

[27, четвер]

Сьогодні вночі мені наснилося, ніби я йду вздовж річки і якоїсь миті опиняюся в густих заростях очерету. Я мовчки стояв у тому лісі тростини і сторожко прислухався, наче дика тварина, що нарешті знайшла притулок, тікаючи від погоні. Я вдихав повітря, зігріте теплом пожовклого зопрілого листя, що зрідка падало на м'яку землю. Тіло моє було в полоні, проте очі милувалися видовженими водоростями у воді поміж очеретами. Почувся гамір, безперечно здійнятий великим звіром, якому треба було вгамуватися й відсапатися. Я втупив очі в глиб заростей і помітив темну пляму — щось масивне, важке. Одразу подумав про кабана, але сіра шкура була настільки гладкою, що видавалася поголеною. Поверхня більше схожа на тканину, ніж на хутро; до того ж та пляма мала обриси людської постаті. Можливо, якийсь бурлака знайшов собі притулок в очеретах. Чимсь потривожений, він звівся на ноги й обернувся, ніби боячись, що його впізнають. Одяг його був із якісної та благородної вовняної тканини. Яка загадкова причина змусила людину шукати сховку в очеретах, віддавши перевагу дикій природі перед зручною домівкою? Якби я був здатен знайти відповідь на це запитання, то зміг би пояснити своє бажання усамітнитися в очеретах. Спина людини, яку я бачив у лічених метрах від себе, викликала в мене дивне відчуття. Щось у цій постаті наводило мене на думку про Фелліні. Я придивився до округлих форм під одягом, який майже повністю приховував шию й надавав тілу масивнішого вигляду. До того ж вбрання було з тканини, дуже подібної до таких, які Фелліні любив найбільше.

— Федеріко, це ти? — питаю його стиха, покладаючись на своє право друга й на наше з ним взаєморозуміння.

Тоді він обертається і стискає мене в обіймах.

— Чому ти прийшов на спочинок сюди? — питаю.

— Я тут опинився випадково. Цими днями я ховаюся де трапиться. Приїхав із групою російських туристів, і мені закортіло глянути на Ріміні… на те, що вважають моєю могилою.

— А чому з росіянами?

— Ось уже три роки я мешкаю в Москві й готую фільм, який хочу зреалізувати. Я оселився на околиці міста, мене ніхто не впізнає… Балакаю англійською і представляюся австралійцем. У квартирі, яку я найняв, жила старенька актриса; дві кімнати, повні м’яких пуфів і незчисленних маленьких пуделок із подушечками. Уночі, лежачи в ліжку, я дивлюся у вікно й бачу за шибками білину снігу, світло від якого наповнює кімнату, згладжуючи контури меблів і всіх предметів. Мені було приємно дізнатися, що багато людей були щиро засмучені, повіривши, нібито я пішов назавжди. А тут я нікому не відкрився, і всі вважають мене таємничим і загадковим іноземцем.

— Отже, загалом тобі гарно ведеться, ти працюєш…

— Ти пам’ятаєш, либонь, іще до роботи над фільмом «А корабель пливе» ми хотіли написати щось про великий парад карабінерів у парадній формі, верхи на конях. У Росії я знову повернувся до цієї теми. Відтак це буде парад армії Будьонного в 1925 році на Красній площі.

Помітивши, що я слухаю його в піввуха, він починає розтлумачувати дуже докладно:

— Спершу проходять вершники у високих суконних шоломах із пиптиками — вони тягнуть за собою тачанки (вози з кулеметами), а одразу за ними вся кінна армія, по двадцять вершників у кожному ряду, вбрані в однострої з червоними смужками на грудях. З гордо піднесеними головами, з вогнем в очах, на виїжджених скакунах, вони гарцюють у єдиному ритмі. Наче масовий злагоджений танок. Приймає парад сам Будьонний верхи на перському жеребці перед дерев’яними трибунами, заповненими публікою та представниками вищої влади, обтяженими орденами. Аж раптом один кінь перечіпається й падає, тягнучи за собою на землю вершника. За ним падає інший, а тоді — ще і ще: усі валяться одне по одному у велику спільну купу — місиво ніг, тіл, голів, прапорів, шабель та кізяків по всій площі. Усі спроби відновити порядок марні, даремні всі зусилля. Кінські крупи, що струшують із себе