Читати книгу - "Ідеаль, або На поміч, пардон"

12

Отож, я пристав на цю роботу, що була не така, як усі,— знайти нове обличчя для „Л’Ідеалю“, світового лідера косметичної індустрії. Як я вже вам пояснював, у нашому пересиченому світі добре продається лише цнотливість. Відділ збуту „Л’Ідеалю“ вирішив модернізувати імідж компанії (тобто „скинути стару шкуру“). Їхня піар-стратегія базується на сегментуванні авдиторії: 15–35 років (проблеми вугруватої шкіри); 30 років (вони гадають, ніби їм і досі по двадцять років); 40 років (мріють, що їм і досі тридцять); 50 років (сподіваються, що їхні підтяжки непомітні). Мені поталанило, бо я клопотався п’ятнадцяти-тридцятип’ятирічними. Радше навіть п’ятнадцятирічними. Я став вербувальником у модельній агенції „Арісто“. Французьким відділом керував приятель мого батька: відбувши у в’язниці, я примудрився зіпсувати телешоу в прайм-таймі і, сказати б, зганьбив себе у Франції. Тож еміграція була для мене просто-таки королівським дарунком. Навряд чи знайдеться ліпший спосіб познайомитися з гожими лялечками і затягнути їх у ліжко. Мушу визнати, що у Франції, навіть за ліпшої пори, коли я був заможний і уславлений, мені не траплялося спілкуватися з такими екземплярами. Це не бомби, не гармати, не літаки, де там, тут маєш діло з ядерними боєголовками, зброєю масового знищення, міжпланетними кораблями. Запуск космічних кораблів здійснюється не на Байконурі, а в Москві! Більшість французів, що оселилися у вашому місті, просто не можуть повернутися додому, адже вони знають, що на батьківщині таких ляль їм і близько не побачити. Ті на них і уваги не звернуть, та й навряд чи перетнуться їхні шляхи, тому що в моїй країні красуні живуть у паралельному просторі, як у гетто, де невидимі бар’єри надійно захищають їх від приставань різних чолов’яг. У Росії дівчат відвантажать вам парами і гронами. Я познайомився з французом, який уже не може кохатися з одною дівчиною. „Удвох у ліжку? Я вже забув, що це таке!“ Найвідбірніші тубілки прагнуть лише одного: щоб у них закохався багатій або, як не вдасться перше, щоб якийсь чужинець повіз їх у мандрівку. Вони навіть відмовляють тобі пречудово! Кажуть, що їм так шкода, але вони не можуть переспати з тобою, як ото викидайли в казино, пояснюючи, що місць більше нема, намагаються не дуже засмутити клієнта, щоб він прийшов наступного дня, бо хтозна, як воно там буде. Та й не дівчата це, а просто пекельний вогонь. Райський, перепрошую. Секс — це не більш ніж техніка, izvinite, панотченьку, що так прямо кажу, проте є чимало жестів, що даються російським дівчатам напрочуд легко, від найпершого разу: не допускаючи скабрезності, скажу, що їм притаманна щедрість душі й надзвичайне терпіння, а також виняткова… уява. Ох, годі вже вам бурчати, все воно від природи, від Бога, і гріх був би не скористатися його дарунками. Московські дівки то котають прутня, то дрочать його, аж він крещендо вивергається у ротову порожнину, і не забувають при цьому застромити пальця в найголовніше місце, поки воно корчиться з утіхи; вони висисають з вас усе і, не гаючись, знову кидаються в бій, та так, що ви знову готові до діла, начхавши на презерватив, а потім, залізши на ваші sex toys,[11] облизують свої пипки, смокчуть у вас усе, що тільки можуть, аж ви починаєте благати пощади, гаразд, нехай уже, закінчую перелік послуг населенню, панотченьку, вибачте, я хотів, щоб ви трохи розвіялися під вечір, та годі вже, невже ви святіші від папи римського… Вже й не знаю, де ті панни навчаються тим пестощам, що на них їхні західні подруги зважуються тільки після півроку вечерь тет-а-тет. Ніхто не пестить так, як ті росіянки, й не віддається з такою самовідданістю, хіба що, може, одна марокканка, в яку я колись був закоханий, тільки ім’я її забув. Три чверті століття секс був єдиною розвагою росіян (якщо не брати до уваги горілки і доносів), тож вони розробили унікальну технологію. Один мій знайомий француз живе тут, бо на французок у нього вже не встає. Добре, нехай, звісно ж, цей француз — я! Та нам треба поспішати. Ваші методи сповіді нервують мене, гляньте, стільки он вірян зібралося у черзі.

Навіть у дантистів є приймальня! Я, звісно, волів би духівника-домініканця, та його тут нема.

Спокус у мене була сила-силенна, та часу замало, тому що „Л’Ідеалю“ потрібні були нові символи, треба було поповнити запас високих вилиць і коралових вуст. Стандартизація бажань не чекає! Попит зростав, гожі личка призначалися для каталогів, прес-релізів, рекламних вкладок, вітрин газетних яток і тізінг-кампаній. Наталя Водянова не встигала упоратися з тим усім, потрібні були нові моделі, нехай не такі дорогі та славетні, зате вільні. Стільки облич мав я переглянути! Я повинен був забезпечити кругообіг тих личок у природі в ім’я реклами глюкоактивних зволожувальних живильних кремів. Мій начальник Бертран часто телефонував мені, вимагаючи, немов отой людожер з „Хлопчика-мізинчика“: „Привези молодого м’ясця“. Одне слово, я обслуговував споживачів Лоліт, котрі своєю чергою підтримували на належному рівні світове лібідо.

Зрозумійте мене правильно. Прозорі дівочки потрібні задля процвітання капіталістичної економіки, та ми мусимо часто їх поновлювати, адже ротація романтичних образів сприяє зростанню чистого зиску. На жаль, цнотливість манекенниць недовго зберігається. Раніше чи пізніше наші моделі опиняються в ліжку якогось розбишаки-футболіста або п’янички-актора, або їх фотографують мобільником тієї миті, коли вони в якомусь шинку вхлинають білу доріжку і мліють. За винятком Кейт Мосс, нікому не щастить оговтатися після таких записів. Відео гуляло в мережі, хатні господині вирішували поміняти марку, або ж сама марка розривала ексклюзивний контракт, і мені доводилося знову вирушати на пошуки рятівного інтерфейсу. Знос прискорювався, це явище охрестили ефектом одноразової моделі. Я отримував комісійні з заробітків моїх дівчат, та річ у тому, що їх міняли, навіть не розкрутивши до ладу, тож я попросив, щоб мені платили акордно (навіть десять відсотків було вже нерентабельно, та й як перевірити прибутки?). Залучити дівчат мені було легше, ніж утримати їх при ділі. Колись успішне дівча трималося років з десять, а тепер краса живе три роки.

Я шукав „green“ (або „new faces“, як прозивали ми дебютанток) в Москві