Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

Я похитав головою.

— Просто шукав свого приятеля, то й зайшов сюди, — сказав я йому. Мені кортіло дізнатися, що ж це за один, тож я подумав, що невеличка розмова аж ніяк не змарнує мого часу.

— А таки, гадаю, твоє обличчя я вже колись бачив, — сказав незнайомець, не підводячи погляду.

— Справді? Що ж, може, десь та й бачив.

— Ти, часом, не Мейсон, отой новинар?

— Авжеж, — сказав я. — Можливо, ти просто бачив десь мою світлину.

— Атож. — Він склав кишенькового ножа та засунув його до кишені. — Еге ж, мабуть, так воно й було. — Він зміряв мене довгим, жорстким поглядом, а тоді, кинувши кий на стіл, вийшов на вулицю.

Я задумливо спостерігав за тим, як він йде геть, і ніяк не міг скласти про того типа якоїсь певної думки. Тоді я підійшов до шинквасу, за яким стояв Генк і саме натирав склянки до блиску. Генк був здоровань з кучерявим рудим волоссям і величезними долонями та руками.

— Що то був за один, отой бовдур? — запитав я, кивнувши в бік дверей.

— Уявлення не маю, — відказав Генк. — Що питимете?

— Ти вже бачив його раніше?

— Не пригадую.

І саме в цю мить увійшов Еккі. Помітивши мене, він вишкірився в усмішці.

— Якого це біса ти тут робиш? — запитав він, спираючись усією своєю вагою на шинквас. — Два житніх віскі з імбирною газованкою, — сказав він Генкові.

— Хотів оце з тобою зустрітися, — мовив я, — то й зазирнув сюди. Подумав — ану як ти тут.

Генк поставив перед нами житнє віскі та радісно всміхнувся до Еккі.

— Як ваші справи, містере? — запитав він.

Еккі нахилився вперед і поплескав Генка по руці.

— Мої справи? О, пречудово, ліпше й бути не може.

Скидалося на те, що ці двоє добре знають одне одного, тож я спробував запитати знову:

— Той хлопець, який грав он за тим столом — хто то був?

Генк умить припинив усміхатися. Його маленькі очиці забігали, неначе краплі ртуті.

— Кажу ж, я його не знаю, — відповів він мені.

Еккі поглянув на мене, тоді — на Генка. Еккі був тямущий парубок. Він без жодного слова зрозумів, про що йдеться.

— Можеш йому сказати, Генку... оцей хлопець — мій приятель, — промовив він.

— Кажу вам, я не знаю, — Генк починав сердитися. — Панове, я не можу марнувати на вас увесь свій час, — відказав бармен і відійшов на дальній край шинквасу, де заходився полірувати склянки до блиску.

Еккі задумливо поглянув йому вслід і налив собі ще одну порцію житнього.

— Що відбувається? — запитав він.

Я знизав плечима.

— Можливо, нічого, а втім, хтозна. Я саме ганяв кулі, аж тут раптом приходить якийсь парубок і пропонує мені зіграти з ним партію. Я йому відмовив. А потім, коли він демонстрував свої вміння, я помітив у його кишені пістолета. Відтак він запитав, чи я, бува, не Мейсон, а тоді втупився у мене таким жорстким поглядом і подався геть. І от мені просто закортіло дізнатися, хто ж то він такий. Оцей гевал за шинквасом явно його знає, та казати чомусь затявся.

Еккі спохмурнів.

— Який той парубок був із себе?

— Високий, худорлявий тип. Мав відвислу губу та холодні, жорсткі очі. З вигляду скидався на звичайнісінького бовдура, проте, гадаю, насправді то був бандит.

Очі Еккі примружилися.

— Цей хлопака знав, як давати раду з києм?

— Ще б пак, я такого вправного гравця ще зроду-віку не бачив.

— То був Ерл Кац, — проказав Еккі. — Оце тобі й маєш!

Я лише похитав головою.

— Це ім'я нічого мені не каже.

— Авжеж, звідки тобі його знати. Він ще той поганець. Справжній горлоріз. Один зі стрільців Лу Спенсера.

Я поставив свою склянку. Її денце лунко цокнуло об шинквас.

— Лу Спенсера? — запитав я.

— Еге ж... — кивнув Еккі. — Здається мені, що вони вже за тобою стежать.

— А з якого це дива Генка дрижаки б'ють від отакого бовдура? — запитав я.

— Кац — бовдур? — Еккі похитав своєю круглою головою. — Е, ні, друже. Ти геть зсунувся з глузду, якщо маєш його за бовдура. Той тип — смертоносний, наче гримуча змія. Навіть не думай з ним зачіпатися. Таж від того горлоріза жижки тремтять і в Генка, і в решти людей, які про нього знають.

Я сьорбнув ще трохи житнього.

— Ну, то я тобі так скажу — той тип аж ніяк не нажене на мене дрижаків, — мовив я стиха.

Еккі знизав плечима.

— Зачекай-но, поки дізнаєшся, який він є, той Кац, — сказав він.

Я швидко роззирнувся приміщенням, але більярдна й досі була порожня, якщо не рахувати Генка, який тримався від нас осторонь. Притишивши голос, я промовив до Еккі:

— Оце сьогодні вдосвіта мав я одну невеличку пригоду. До мене завітала якась пані та вкрала певну суму грошей.

З усього було видно, що Еккі це зацікавило.

— Тобто ти хочеш сказати, що вона отак просто, з доброго дива, прийшла до тебе додому та забрала в тебе паку грошенят, чи як?

— Я саме був у душі, а вона тим часом увійшла до квартири, потягнула добрячий шмат мого комірного та вшилася так швидко, що я її навіть не побачив. Її помітив один тип, який живе навпроти мене. Я думаю, та жінка пов'язана з усією цією справою, і хочу дізнатися, чи ти, бува, не знаєш, хто вона така?

Еккі мав вельми недовірливий вигляд.

— І звідки, в біса, мені знати?

— Може, впізнаєш ту пані за прикметами? Вона — білявка, вбрана у чорне, носить великого повстяного капелюха. На вигляд — справжня гаряча жіночка. Знаєш таку?

Еккі похитав головою.

— А чому, власне, ти пов'язуєш її зі справою Вессі? — запитав він.

Цього я йому казати не збирався. Одначе, поки я обмірковував вигадку, підхожу для того, аби розповісти її Еккі, той вже і сам усе зрозумів. Цей парубок таки мав під капелюхом чимало мізків.

— Боже милий! Оце так сміхота! — вигукнув він, ляскаючи себе по стегну долонею та заходячись одним зі своїх рохкітливих реготів. — То тобі таки заплатили, га? Тобі