Читати книгу - "Барва чарів"

Чудернацько згорблений Буйвітер перебігом дістався сходів, посмоктуючи свою забиту руку. Аж ось арбалетна стріла влучила у балюстраду над ним і він зойкнув. Подолав сходи на одному диханні, постійно очікуючи наступного, більш прицільного пострілу.

Нагорі в коридорі захеканий чарівник випростався і побачив, що підлога перед ним встелена тілами. Великий чорнобородий чоловік із закривавленим мечем у руці тягнувся до клямки дверей.

— Гей! — скрикнув Буйвітер.

Чоловік обернувся і майже не вагаючись витяг із пояса на грудях короткого метального ножа та жбурнув його. Буйвітер присів. Позаду нього почувся скрик — арбалетник, цілячись для пострілу, впустив зброю та схопився за горло.

Здоровило вже сягав по інший ніж. Буйвітер несамовито роззирнувся, а тоді, навмання імпровізуючи, став у чарівницьку позу.

Закинув руку назад і:

— Асоніті! Кьорухал! Беазлеблор!

Чоловік завагався, його очі неспокійно заметалися з боку в бік, чекаючи, коли чарів. Щойно бородань дійшов висновку, що нічого не буде, як Буйвітер вихором пронісся проходом і блискавично копнув його в пах. Доки той кричав і хапався за болюче місце, чарівник прочинив двері, плигнув усередину, щільно зачинив їх за собою та притулився всім тілом до них, важко дихаючи.

Тут була тиша. Ось Двоквіт, що мирно спить на ліжку. А ось, за якихось півкроку від ліжка, Скриня.

Буйвітер ступив кілька кроків — жадібність його мовби на шнурку тягнула. Скриня стояла відчинена. Усередині були сумки, і в одній з них він помітив блиск золота. На мить жадоба здолала обережність і чарівник з осторогою простягнув руку... Та який сенс? І так не вдасться насолодитися цими грішми. Він неохоче забрав руку і здивувався, зауваживши невелике дрижання відчиненої ляди скрині. Хіба вона трохи не порухалася, немов від сильного вітру?

Буйвітер поглянув на свої пальці, а тоді на ляду. Вона виглядала важкою й була обшита латунними стрічками. Зараз ляда начебто не рухалася. Який іще вітер?

— Буйвітре!

Двоквіт зістрибнув із ліжка. Чарівник відсахнувся, викривляючи обличчя в усмішці.

— Мій любий друже, саме вчасно! Ми лише пообідаємо, і я певний, що після цього ти маєш прекрасну програму на решту дня.

— Це чудово, — глибоко дихнув Буйвітер. — Слухай, — мовив він з відчаєм у голосі, — поїмо деінде. Унизу відбулась невелика бійка.

— Бійка у корчмі? Чому ти не розбудив мене?

— Ну, розумієш, я... Що?

— Я гадав, що чітко висловився зранку, Буйвітре. Я хочу побачити справжнє морпоркське життя — ринок рабів, Діру розпусти, Храм божків, Спілку жебраків... і справжню бійку в корчмі.

У голосі Двоквіта з’явилась невеличка нотка недовір’я.

— Вони ж бувають у вас, так? Ну знаєш, люди гойдаються на люстрах, двобої на столах, таке, у що завжди потрапляють Грун Варвар та Ласка. Розумієш — щось запальне.

Буйвітер важко опустився на ліжко.

— Ти хочеш побачити бійку? — сказав він.

— Так. Що тут такого?

— Для початку, у ній страждають люди.

— Ой, я не казав, що нам обов’язково вплутуватися в бійку. Я тільки хочу її побачити, та й усе. І когось із ваших відомих героїв. Вони ж у вас є, чи не так? Чи це лише портові балачки?

Чарівник був приголомшений — Двоквіт уже ледь не благав.

— О так. Вони в нас безперечно є, — швидко промовив Буйвітер. Він їх уявив, та відразу скис від цієї думки.

Усі герої Круглого моря рано чи пізно проходили крізь брами Анх-Морпорка. Більшість із них були з варварських племен побіля замерзлого Центру, котрі немовби тільки те й робили, що постачали героїв. Майже всі вони мали кустарні чарівні мечі, чиї неприглушені гармоніки в астральному плані зводили нанівець будь-які делікатні експерименти у практичному чарівництві на багато миль навколо, та з цього приводу Буйвітер не мав нічого проти них. Він розумів, що з чарами йому не по дорозі, тому його не хвилювало те, що сама лиш присутність героя біля міської брами змушувала реторти вибухати, а демонів — матеріалізуватися по всьому Чарівницькому кварталі. Ні, що йому не подобалось у героях — це те, що вони зазвичай суїцидально похмурі, коли тверезі, та вбивчо шалені, коли п’яні. А ще їх було надмірно багато. Декотрі найбільш відомі пригодницькі місцини біля міста в сезон були воістину втіленням галасу та ґвалту. Говорили про те, щоб організувати там чергу.

Буйвітер потер носа. Єдині герої, для котрих він мав час — то були Бравд і Ласка, котрі зараз поза містом, а також Грун Варвар, за стандартами Центру ледь не професор, адже міг думати й не ворушити губами одночасно. Казали, що Грун блукав десь у впередньому напрямку.

— Слухай, — нарешті сказав чарівник. — Тобі коли-небудь стрічався варвар?

Двоквіт покрутив головою.

— Цього я й боявся, — мовив Буйвітер. — Що ж, вони...

З вулиці долинув тупіт бігу, а тоді свіжий рев з нижнього поверху. За цим почулася колотнеча на сходах. Буйвітер не встиг як слід і з думками зібратися, щоби шугонути до вікна, як двері блискавично відчинилися навстіж. Проте замість очікуваного засліпленого жадобою шаленця, на нього дивилося круглясте червоне обличчя сержанта варти. Він знову полегшено зітхнув. Авжеж. Варта завжди була обережною щодо того, аби не втручатися надто рано до бійки, доки ситуація не зміниться на їхню користь. Ця робота давала пенсію і приваблювала обережних, розважливих людей.

Сержант похмуро зиркнув на Буйвітра, а тоді з цікавістю поглянув на Двоквіта.

— То тут усе добре? — промовив він.

— Ой, чудово, — сказав Буйвітер. — Вас трохи затримали, так?

Сержант його проігнорував.

— Це той іноземець? — запитав він.

— Ми саме йшли, — швидко мовив Буйвітер і перейшов на тробську: — Двоквіте, гадаю, нам варто пообідати деінде. Я знаю місця.

Він вийшов у коридор так упевнено, як лише зміг. Двоквіт пішов за ним, і кілька секунд по тому почулось, як сержант задихається, а скриня з тріском зачинила ляду, встала, потягнулась і почимчикувала за ними.

Вартові виволікували тіла з нижнього приміщення. Не вижив ніхто. Варта