Читати книгу - "Про любов. Школа пані Фреймут"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Учора все було іншим. Хто дає дозвіл на переписування долі? Вже ж не Господь — він помер за право цієї жінки бути щасливою у зів’ялих полинах. Сама й винна, бо згрішила, порушила Першу заповідь: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене». Вона ж поклонилася ідолові — ясноокому, недосяжному та студеному. Тепер замість легкої розмови про нинішнє та завтрашнє, замість покропленого мрією слова про любов — тихе, безособове речення: «Як смачно, правда?».
Він не відповів. Йому не смачно. Не цікаво. Не лячно. За неї. Він — пам’ятник полеглим від любові. Йому до підніжжя мештів «Прада» знесуть квіти його ж жертви. А вона? Хотілося спитати, чи пам’ятає він, як її звати? Натомість: «Десерт? Чого стільки запитань? Набридло розмовляти. Хочу просто мовчати.»
І вона покірно схилила голову...
Досить! У неї новина! Вона не може мовчати, щоб він її почув. Вона взагалі народжена розмовляти. Чому вона — володарка Щасливої Долі — раптом змаліла, перейшла на шепіт. Хто він? Нащо він? Не хоче вона німої тарти з ягодами, вона хоче сказати. Сказати, що підстриже волосся. Закурить на вершині Мон Блан — так, вона туди підійметься! Тільки на вершині він втратить гнітючу велич, що задавила її злет, — стане сірою цяткою. Одним з... Їй треба йти.
Якийсь пан за столом біля каміна відсунув погляд від своєї дами, втупився в неї. Ага! Подіяло, чарівниці не калічіють. Але їй не треба цих тавтологій: погляду — любові — серця у довічне ув’язнення. Не тепер. Спершу треба на вершину. Встала. Полотняну серветку різким рухом на стіл — аж краєчком у його тарілку.
— Ти куди?
— На Мон Блан.
— Чого?
— Там мене зачекалися.
— Ти захворіла?
— Ні, зцілилася. Приходь, адреса за твоєю спиною. На долині нам не вижити. Тільки вдягнися тепліше.
Шамоні, 8 січня 2017 року; Київ, 10 січня 2017 року
Я родом з Нового Роздолу, крихітного міста. Але всім кажу, що львів'янка. Ми зі Львовом схожі — гонорові, з історією і нікому не байдужі.
О. Фреймут
Юрій Винничук. Жити на ґлянц
Як то є — жити на ґлянц?
Це — жити по-львівському
Кам’яниці, реальності і посесії
У Львові, і загалом у Галичині, приватний будинок називають «кам’яницею», але колись львів’яни вживали для приватного будинку інше слово — «реальність». Кам’яницями називалися тільки кількаповерхові будівлі, у яких їх власник, «кам’яничник», винаймав помешкання квартирантам.
Але як хтось мав на візитівці напис «власник реальності», то це викликало неабияку повагу, давало підстави думати, що перед вами солідний чоловік, з яким можна мати справу. Нині у некрологах пишуть «кандидат наук» чи там «майстер спорту» і ніколи — «власник кам’яниці». А перед війною слова «власник реальності» частенько траплялися в різноманітних оголошеннях та некрологах, засвідчуючи поважність особи. Але ще більшу повагу викликав власник посесії, бо у це поняття входив не тільки будинок, але й ділянка землі довкола нього з подвір’ям і садом.
Вікна львівських домів були справжніми очима на світ, адже телевізорів ще не існувало, і старші жінки полюбляли цілими днями просиджувати біля вікна, стежачи за всім, що діється на вулиці, аби перебувати в курсі всіх подій, а потім повідомити їх домашнім. У погідні дні вікна завше відчинялися навстіж, і вулиця ставала одним цілим, адже вона тоді не була така загазована і галаслива.
Ось із вікна услід служниці гукає пані адвокатова, даючи останні вказівки, але так, аби всі чули:
— Вірцю! Та й не забудь купити свинячі ноги на драглі і хрону!
А з сусіднього вікна вже гукає пані докторова:
— Пані меценасова! Майте на увазі, жи свинячі ноги віднині подорожчали на два центи.
— Щось такого!
Ну а далі вже починалися обопільні дебати на тему, яке то життя настало!
Під будинками слід було проходити обережно, раз по раз зазираючи вгору, бо господині могли поливати квіти у скриньках попід вікнами і бальконами. І ніхто, кого облили, не гнівався, бо сам собі винен: чому не вважав?
Помешкання з бальконом коштували значно дорожче. Найбільше атракції мали ті, що мешкали на вулицях, які вели на цвинтар. Адже похорони відбувалися переважно з участю оркестри військових ветеранів, колійовців чи пожежників. Повертаючись назад, оркестра грала веселі марші.
Подвір’ячка
Чимало кам’яниць будували у формі колодязя з внутрішнім подвір’ям або садом. Усі поверхи по периметру були оперезані ґанками, звідки двері провадили до помешкань, мовби єднаючи всіх мешканців в одну велику родину. На подвір’ях відбувалися куди цікавіші сцени, ніж на вулиці, адже всі актори цього дійства були добре знайомі. Такий будинок жив направду спільним життям, або, як тоді жартували, «жилисьмо задом наперед».
На подвір’ях служниці тріпали килими й доріжки, сушили на сонці подушки і перини. А коли з чийогось вікна вихлюпувала модна пісня, то враз її підхоплювали інші голоси і навіть тріпання килимів відбувалося в такт.
Тут усі сусіди знали одне про одного геть усе, в радощі і смутки були заангажовані усі «льокатори» (квартиранти).
Львівські подвір’я частенько перетворювалися на сцени й арени. Найчастіше забрідав катериняр з катеринкою і тішив мелодіями з «Кармен» чи «Травіати». До цієї какофонії докидали свою лепту співаки і співачки, які виконували мелодраматичні баляди про панну Лелію і якогось лайдака, який з неї познущався. Були ті баляди довгі й тужливі, і викликали у господинь сльози на очах. Але балядами не обмежувалося, бо вуличні співаки бралися виконувати також модні пісеньки на зразок «Згадай про Капрі, той острів коханців...», а що латинкою те Капрі писали як «Саprі», то невибагливі співаки вимовляли назву острова як «Цапрі». Тоді всі покидали хатню роботу, виходили на балькони і гойдалися у такт мелодії, а то й підспівували.
А ще на подвір’я приходили акробати, арфістки, оперові співаки. Бородаті жиди-ганделеси волали «Ганделе! Ганделе! Ганделе!», скуповуючи геть усе, а найкращими клієнтами були студенти, які завше потребували грошей. Щодня звучало: «Ножі гострити!», «Тані (дешеві) дрова!», «Пісо-ок!», «Ко-о-ості! Шма-аати! Купу-у-ую!».
Помешкання
Львівські помешкання вражали тим, що були забиті розмаїтими речами, які назбирувалися роками і роками. То міг бути і якийсь збанок, виграний у парку на лотерею, чи штучні квіти, які зосталися після прабабці. Старі ґрати ніколи не викидалися, а йшли на стрих. Пересічна львівська господиня ніколи нічого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Про любов. Школа пані Фреймут», після закриття браузера.