Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова"

Незнайомець не одразу відповідає. Спочатку підіймає куточки губ догори, а потім зусиллям м’язів на обличчі змушує їх опустити.

— Мене зараз хочуть зловити на сексизмі?

— Якщо тільки ви самі на ньому хочете підловитися, — Соломія не спішить. Продовжує дивитися на чоловіка. Він її точно зацікавив. Хоч і не на її смак, але біла сорочка точно привабливо обтягує його велетенські м’язи, а загалом від чоловіка віє якоюсь силою.

Тьху, Солю, ти ж раціоналістка. Єдине, чим від нього може віяти, це духами. Ну або потом. Ти можеш непомітно понюхати?

Соломіє ледь собі ж уголос не наказує замовкнути. Звісно, їй тільки ж цього не вистачає. Виставити себе повною дурепою на вечірці, де на неї чекає надскладне завдання.

— Я б не хотів потрапити до скандалу з відомою журналісткою в темі сексизму, — видає чоловік. Ага, то він її знає. Стає все цікавіше.

— Ну то я поки й не бачу прецеденту для скандалу. Мене звати Соломія. А вас?

— Давид, — чоловік схиляє голову в кращих манерах англійської еліти минулого століття.

— Приємно познайомитися.

— Мені теж. Можливо, після того, як ми дізналися імена одне одного, ми можемо перейти на ти? Буду чесним, надмірний офіціоз на таких заходах мене дратує.

— Гаразд, — погоджується Соля. Перекидає сумочку з однієї руки в іншу — займає себе, поки чекає продовження бесіди. Це Давид її покликав і він почав розмову. То ж не просто через бажання почесати язика й кинути начебто гостру фразу? Тут має бути серйозніша передумова. І Соломія її почекає.

— То чого ти так різко закинула в себе алкоголь? Якщо це не секрет, звісно.

— Я думаю, що в кожної людини є право на таємниці, то залишу це собі, — Соля розтягує губи в усмішці.

— Гаразд. Як тобі вечір?

— Цілком пристойно. Музику я б трішки замінила, а так — досить мило.

— Що не так із музикою? — продовжує допит Давид.

— Не люблю клубну в такому аранжуванні. То ти, можливо, щось розповіси про себе? Це дещо нечесно, якщо враховувати, що ти мене й без презентації знав.

— Ого, а може ще бути і презентація? — намагається пожартувати чоловік. Проте Соломія не реагує на жарт, а тільки чекає відповіді на своє питання. — То я тут по роботі, якщо можна так сказати.

— Хто ходить на вечірки по роботі?

— А ти тут за власним бажанням? — підіймає догори брову. А Соля прикушує губу й усміхається. Дідько, а він кмітливий. Це вабить.

— Розкусив. То що ще розповіси?

— Можу тільки запропонувати збігти із цього свята й поспілкуватися в більш приємній атмосфері.

От воно що. Соля одразу ж втрачає веселий запал. Зміряє поглядом чоловіка і вже зі стервезними нотами перепитує:

— Маю сміливість припустити, що під цією фразою криється щось на кшталт: «Крихітко, поїхали до мене»?..

— Боже, Соломіє, — на обличчя Давида спускається здивування. Начебто він і не думав над таким контекстом. Або він актор — Соля ж так нічого про нього й не дізналась. — Я ж не підліток, щоб такими пікаперськими виразами кидатися. Та й у підлітковому віці мозку вистачало так не казати.

— То прозвучало воно саме так. А що ж твоя робота?

— Кожен розуміє все в міру своїх думок. А мав я на увазі реально пропозицію пошукати більш привабливе місце, якщо на цій вечірці життя ми обидва відчуваємо себе зайвими. А щодо роботи, то в принципі вона скінчилась хвилин п’ятнадцять тому.

— На жаль, не можу того самого сказати про мою роботу, — ввічливо тягне Соля. Усе ж їй треба не забувати, що вона тут має місію. Й одразу ж виправляється, щоб не навести на себе жодних підозр. — Моя начальниця, яка все це й організувала, просила побути тут хоча б декілька годин ще.

— Сумно. А це враховується як перероблення. Чи взагалі трудовий кодекс передбачає подібні завдання?

— У редакції — свій кодекс, який передбачає все, що скаже начальниця.

Соля оглядається в пошуках свого об’єкта. Наскільки б їй зараз цікаво не було спілкуватися із цим Давидом, їй треба зосередитися на завданні.

— Когось шукаєш?

— Начальницю, — видає перше, що спадає на думку.

— Вона позаду нас метрах у чотирьох, — голос чоловіка пронизаний байдужістю, а на додаток Давид ще і знизує плечима. Не вистачає тільки, щоб він носком ступні по підлозі шаркнув.

— Що?

Як він знає, де її начальниця, якщо стоїть до неї спиною? У нього очі на потилиці? Він довбаний Том Редл?

— Що? — усміхається дуже мило, наче це не він зараз проявив усі дива шукача.

— У тебе якісь здатності шпіонажу?

— У мене просто розвинена уважність.

— Повз тебе не проскочить муха?

— Не перебільшуй. Просто я запам’ятав, де вона стояла хвилину тому, коли я шукав свого боса. А її перо в голові дуже важко не помітити. То така мода зараз?