Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Тут є ще цікава проблема американізації Ґолокосту — переконання, буцім американці подалися воювати в Європу, тому що німці вбивали євреїв, хоча насправді такого зв’язку не було.

Справді. І Черчилль, і Рузвельт мали вагомі підстави не розголошувати єврейського питання. З огляду на тогочасний антисемітизм в обох країнах будь-який натяк на те, що «ми» воюємо з німцями, аби врятувати євреїв, міг лише нашкодити.

Саме так. Усе це виглядає зовсім інакше, коли усвідомлюєш, що не так давно Сполучені Штати були країною, де було би важко мобілізувати людей на війну проти Голокосту.

Так, а людям не подобається таке про себе думати. Ні Британія, ні Америка нічого особливого не зробили для приречених євреїв Європи. США навіть не вступали у війну до грудня 1941 року, а на той час процес знищення був уже в розпалі.

На той момент, коли японці бомбардували Перл-Гарбор, загинуло вже майже мільйон євреїв. До висадки в Нормандії загинуло п’ять мільйонів. Американці та британці знали про Голокост. І не тільки з розвідувальних звітів від поляків, отриманих майже одразу після першого застосування газових камер. Британці дешифрували радіоповідомлення про розстрілюй кампанії на сході й телеграми про кількість євреїв, задушених газом у Треблінці.

Нам варто згадувати такі числа: це чудова вправа з громадянської освіти й національного самопізнання. Часом ці дані розповідають історію — історію, яку ми воліли б забути.

Кілька років тому я рецензував історію падіння Франції Ернеста Мея[51]. У тому есеї я перелічив французькі втрати за шість тижнів війни після німецького вторгнення у травні 1940 року. Загинуло майже 112 тисяч французьких солдатів (і це без цивільного населення), що перевищує кількість американських загиблих у В’єтнамі та Кореї, а такої інтенсивності втрат США не зазнавали ніколи. Я отримав гору листів від загалом добропорядних читачів, які запевняли, що я, мабуть, щось наплутав із цифрами. Адже відомо, писали вони, що французи так не б’ються і не гинуть? Зауважмо, то було 2001 року, незадовго до цинічного патріотичного шалу, що здійнявся після 11 вересня (перейменування french fries на freedom fries тощо). Американцям важко прийняти думку, що вони не є найгероїчнішими воїнами у світі, що їхні солдати не воювали затятіше й не гинули хоробріше за інших.

Щось подібне відбулося і тоді, коли я опублікував, теж у «The New York Review», коментар про те, що шестеро з-поміж прем’єр-міністрів Франції були євреями, тоді як у славних Сполучених Штатах ми досі чекаємо на першого успішного єврейського кандидата у віце-президенти: це було тоді, коли відразливого Джозефа Лібермана щойно висунули на вибори за списком кандидата в президенти Ела Ґора, і вся країна захлиналась у самовихвалянні, мовляв, які ми етнічно чутливі й відкриті. Тоді на мене спала просто-таки купа листів — не всі були лайливими, — у яких читачі запевняли, що Франція була й завжди буде глибоко антисемітською, на відміну від нашої толерантної культури.

Із цих та інших нагод я часто думав, що Америці понад усе потрібна критична освіта з власної історії. Те, що Франція має ганебну історію офіційного антисемітизму, добре відомо. Французький антисемітизм був насамперед культурним — а за сприяння режиму Віші, звісно, культурна упередженість вилилася в активну участь у геноциді. Але в політичній площині французькі євреї давно були вільні сягати висот у державній службі: також, звісно, вони мали доступ до вищої освіти, тоді як Гарвард, Колумбія й інші американські виші все ще встановлювали жорсткі квоти на вступ євреїв і представників інших меншин.

Думаю, toutes proportions gardées, зараз ми знайшли свого Леона Блюма в подобі Обами.

Але повернімося до історії та її призначення. Чи споріднені історія і пам’ять? Вони союзниці? Вороги?

Вони зведені сестри, тому ненавидять одна одну й водночас мають удосталь спільного, щоб бути нерозлучними. Ба більше, вони змушені гризтися за спадок, якого не можуть ні кинути, ні поділити.

Пам’ять молодша і привабливіша, вона набагато охочіше зваблює і піддається на зваби, а тому в неї значно більше друзів. Історія — старша сестра: трохи похмура, непоказна й серйозна, схильна радше відступити, ніж розводити порожні балачки. Тож у політиці вона скромно стоїть попід стінкою — така собі книжка, якої так і не взяли з полиці.

Багато людей із найкращими намірами не відрізняють і плутають цих двох сестер. Маю на увазі, наприклад, тих єврейських науковців, які апелюють до давнього юдейського захор — особливої уваги до пам’яті. Вони твердять: минуле бездержавного народу завжди під загрозою того, що інші переписуватимуть його у власних інтересах, тому на євреїв покладено обов’язок пам’ятати. Проти цього я не заперечую, навіть певною мірою поділяю.

Але тут обов’язок пам’ятати минуле плутають із самим минулим: єврейське минуле заміщується тими його частками, що придатні для колективної пам’яті. А тоді, попри першокласну роботу цілих поколінь єврейських істориків, вибіркова пам’ять єврейського минулого (страждання, вигнання, жертовності) поєднується з пригаданим наративом спільноти і сама стає історією. Ти здивуєшся, скільки моїх знайомих освічених євреїв вірять у міфи про свою «національну історію» — у таких формах, яких ніколи не допустили б, якби йшлося про аналогічні міфи Америки, Англії чи Франції.

Тепер ці міфи вросли в офіційну історію як гучно проголошені виправдання існування держави Ізраїль. Це не суто єврейська слабкість: маленька країна Вірменія, а також сучасні балканські держави, як-от Греція, Сербія, Хорватія і багато інших, — усі постали на основі таких міфологічних наративів. У них задіяно стільки почуттів, що майже неможливо тлумачити історію коректно.

Проте я глибоко переконаний, що історія і пам’ять — різні речі. Дозволяти пам’яті зайняти місце історії — небезпечно. Якщо історія вимушено набуває форми протоколу, який нескінченно переписують і перевіряють з огляду на старі й нові дані, то пам’ять підлаштована під громадські, ненаукові потреби: тематичний парк, меморіал, музей, будівля, телепрограма, захід, день, прапор. Такі мнемонічні вияви минулого неминуче часткові, скорочені, вибіркові; тим, хто їх облаштовує, рано чи пізно доведеться казати напівправду чи й відверто брехати — інколи з найкращими намірами, інколи ні. У кожному разі це все не може замінити історії.

Так, експозиція у вашингтонському Меморіальному музеї Голокосту не фіксує історії та не слугує їй. Це вибірково привласнена пам’ять, використана з гідною суспільною метою. Теоретично це можна схвалювати, але не слід обманюватися щодо наслідків. Без історії пам’ять вразлива до зловживань. Та якщо історія стоїть на першому місці, у пам’яті є взірець