Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

одного, а жінок своїх тримали коло себе, наче вони з якогось іншого світу, не з нашого, боснійського. Прийшли й декотрі місцеві, з Живиниць, переважно ті, хто зустрічав ранки з дервенчанами, і все намагалися перевести на жарт, аби трішки розрядити атмосферу, але все дарма. Весільні гості всміхалися, як дівчатка, опускали очі після грубих жартів, а коли хтось із місцевих лаявся — дивилися на отця Ґрґу, дядька молодого, дебелого й рум’яного священика, що один зайняв два місця за столом — такий був завширшки. Його самого лайка не зачіпала, але їм наче сором перед ним, коли в його присутності лаються. Чортзна-що, думаю собі, чортзна-що, коли я до такого весілля мусив сім днів готуватися, то для нормальної гулянки доведеться тренуватися півроку.

Офіціанти повиносили горщики з ягнячою юшкою і налили всім по черзі. Місцеві вже приготувалися куштувати, коли бачать: дервенчани й не ворухнуться, жоден навіть ложки до рук не взяв. Тоді підвівся отець Ґрґа й розпочав молитву, згадав Ісуса й Марію, перелічив усіх католицьких святих, а щойно на мить замовкав, щоб дух перевести, люди всі як один хрестилися. Наче на мітингу на День молодості, дивишся, як двісті дервенчан одночасно підносять праву руку. Отець Ґрґа, без сорому казка, разів десять зупинявся дух перевести — то стільки разів вони й перехрестилися, аж поки і в наших рука не потягнулася за ними слідом. З одного боку, не хочеться виділятися на загальному тлі, з іншого — якесь таке приємне видовище, самому кортить спробувати. Так само, як коли гурт затягне тебе в танок — одразу літатимеш, хоч би обидві ноги мав дерев’яні. Правду кажу, бо нащо мені брехати тепер, — якби він іще трохи затягнув ту свою молитву, я найперший серед мусульман почав би хреститися, а якщо бодай двічі в мечеті був — тут мене бери й ріж! Але коли наші під час намазу кланяються, то бачиш, що кожен кланяється за себе, жодного порядку в тому нема, тому й не затягує. А в католиків, брате, чіткий порядок. Усі водночас! Принаймні в тих, що з Дервенти, воно так.

Що ж, покінчивши зі звичаями релігійними, священик продовжив з народними. Спершу подякував господарям, потім сказав, буцім йому приємно, що Андриїця з товариством приїздить у цей заклад у Живиницях, бо це заклад добрих людей, якщо досі жоден із хлопців не повернувся з ножем у спині.

— А не дивно було б, зважаючи на їхню поведінку! — тут він підняв голос і всіх їх по черзі огледів, із Андриїці починаючи.

Видно, що отець Ґрґа глибоко в курсі усіх справ, нічого не скажеш. І щойно я був подумав, що він закінчив, той заходився повчати, мовляв, рідний брат не може зрозуміти людину так добре, як сусід, особливо якщо іншої віри. Сусід знає, коли ти недобре чиниш, але завжди йому на думці, як би тебе не образити, як би не подивитися косо, бо завжди гадає: а чи справді погане те, що робить цей чоловік, чи це я просто перебільшую, бо сповідую іншу віру? А потім думає ще й про те, що це твоя віра навчає тебе бути таким дурнем. І тому терпить тебе, як рідного брата не терпів би. І тому з ним найлегше побрататися чи принаймні подружитися. Добре й те, що наш люд небагато знає про віру одне одного, бо тоді знав би, що в кожній зі священних книг більш-менш однакові істини і що жодна віра не допускає дурощів. Люди були б менш терплячими, якби це знали, підсумував отець, і ми всі похапалися за ложки, але він повів далі. Тепер уже про те, як з’явилися Живиниці й що у Живиницях діялося триста років тому.

— Зупинися, Ґрґо, заради Бога, в нас юшка охолола! — крикнула літня жінка з іншого краю столу, люди засміялися, засміявся й священик, мовив:

— А я саме гадав, скільки ще ви зможете мене терпіти.

З’їли ми юшку, принесли нам ягнят на рожні, то й з ними покінчили, але зразу по тому принесли перекуску, трохи пирогів із сиром та зеленню, щоб було чим вино заїсти, і ще трохи травницького сиру й смаженини…

Люди їдять, про музику ніхто не питає. Я раз у раз позираю на ґазду, а він мені руками знаки подає: не спіши, не спіши, Сейо. Добре, кажу, мені не горить, але щось таке враження, що зрештою цей народ розляжеться по леваді, аби перетравити усе з’їдене. Дивлюся на Андриїцю — він теж не зважає, тільки знай молоду хапає за руки, а коли відпускає — вона хапає його. Видно, що пітніє рука в руці, приємний страх їх охоплює перед тим, що далі настане: чи створені вони одне для одного і чи буде так само добре й завтра, коли все це закінчиться? Одна справа зустрічатися й милуватися, красуватися перед усіма на весіллі, квітчатися ружами й розмарином, і геть інша — жити. Більшість молодят це усвідомлює, поки ще весілля триває, а я це завжди знав, тому й оженився лише під старість. А чи розумніший я через це? Та, мабуть, ні! Розум ніколи не був моєю сильною стороною.

Того дня я особливо з розумом не дружив.

Невдовзі подали й торти. А щоб нікому не забракло, ґаздиня напекла ще й десять тарелів баклави. Отець Ґрґа мовив:

— Мені не можна, лікар заборонив, у мене в крові стільки цукру, що я солодший за цей торт!

Але видно було, що мучиться, бідолаха. Все дивився, як люди довкола їдять, по вуха кремом повимащувалися, а він не знає, куди й дітися. А коли ґаздиня просто перед ним поставила тацю з баклавою, він ухопив одну пальцями:

— Якщо вже гинути, то краще від турецької руки!

Цілу закинув у рота — і за секунду розтанув чоловік. Хіба що сльози від щастя не линули.

— Ґрґо, та ти ж осліпнеш, лікарі тобі ноги повідрізають, Бог тебе в пекло запроторить, бідна ж я з тобою! — знову крикнула та жінка й перехрестилася.

Тут я зрозумів, що це або сестра його, або, може, мати. Тільки найближча рідня може так тобі кайф наламати.

Потім винесли ракію, почалися тости, всі по черзі Андриїні брати й дядьки, а тоді батько, брати, вуйки і стрийки молодої. Виходило, що всі дервенчани — родичі одні одним. Один Бог знає, скільки ще їх лишилося у Дервенті чи в Німеччині на заробітках. Що ж, за такої кількості рідні не дивно, що вони так