Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Скарлет дивилася на стару, звівши брови й силкуючись добрати ладу в її мові. Вона все ще не дуже розуміла, до чого та хилить, і ніяк не могла притлумити в собі обурення, що Ешлі порівняно з черепахою, перекинутою горічерева.

— Я гадаю, ви помиляєтесь щодо Ешлі,— ні сіло ні впало мовила вона.

— Ти, Скарлет, просто нетямуща.

— Це вам так здається,— грубувато відповіла Скарлет, шкодуючи, що не може дати старій по мармизі.

— О, коли йдеться про долари й центи, ти тямиш досить добре. Тямиш по-чоловічому. Але як жінка ти геть нетямуща. Ти не вмієш розпізнавати людей.

Очі Скарлет заблискали вогнем, вона раз у раз стискала й розтискала кулаки.

— Розпалила я тебе до шалу, правда? — запитала стара пані, усміхаючись.— Саме цього я й хотіла.

— Ви хотіли, он як! А скажіть, будь ласка, навіщо?

— В мене досить на це підстав, і то поважних.

Бабця відхилилася в кріслі, і Скарлет нараз побачила, яка вона страшенно знеможена й неймовірно стара. Маленькі клішнюваті руки, згорнуті над віялом, були жовті й воскові, мов у мертвяка. У Скарлет раптом зблиснув здогад, і весь гнів її розвіявся. Нахилившись, вона взяла обіруч долоню старої.

— Ви миленька вигадниця, та й годі,— сказала Скарлет.— Нагородили тут такого, що й самі ані слову з цього не вірите. Це ви тільки для того, щоб одвернути мої думки від тата, еге ж?

— Нема чого примилюватись! — буркотливо кинула їй Стара Господиня, висмикуючи долоню.— Почасти й дня того, а почасти тому, що мої слова — це щира правда, тільки ти надто дурна, аби їх зрозуміти.

Але на обличчі у неї був легенький усміх, і мова її не здавалась такою жалкою. Скарлет уже забула про свій гнів. Стара ж зовсім не думає того, що набазікала про Ешлі.

— Все одно я вам вдячна. Це так добре з вашого боку, що ви поговорили зі мною. І я рада, що ми однакової думки про Вілла й Сьюлін, навіть якщо... навіть якщо багато людей не схвалюють їхнього наміру.

У холі нарешті з’явилася місіс Тарлтон з двома склянками сколотин. Невмійка в хатніх справах, вона розхлюпала сколотини, і рідина опливала склянки.

— Довелося за ними аж до буди над струмком сходити,— пояснила вона.— Пийте швидше, бо вже люди вертають з кладовища. Скарлет, а ти й справді дозволиш Сьюлін вийти за Вілла? Вона, власне, не дуже його й варта, але ж він з білих злидарів і...

Скарлет і бабця перезирнулись. В очах старої поблискували зухвалі вогники, і Скарлет відповіла їй таким самим поглядом.

Розділ XLI

Коли всі сусіди розпрощалися і вдалині завмер скрип коліс та тупіт копит, Скарлет пішла до кабінету Еллен і дістала з шухляди бюрка щось блискуче, сховане напередодні серед пожовклих паперів. Почувши, як у вітальні шморгає носом Порк — він саме накривав стіл на обід,— вона гукнула його. Обличчя негра, коли він увійшов, було таке нещасне, як у собаки, що втратив хазяїна.

— Порку,— суворо зауважила Скарлет,— якщо ти знову розплачешся, я... я теж заплачу. Годі-бо.

— Добре, мем. Я хочу стриматись, дуже хочу, та як тільки подумаю за місте’ Джералда і...

— Ну то не думай. Як інші плачуть, я можу витримати, але якщо ти — то я вже не можу. Невже ти не розумієш? — перейшла вона на лагідніший тон.— Я не можу витримати твоїх сліз, бо знаю, як ти його любив. Висякай носа, Порку. Я маю для тебе подарунка.

Ледь помітна зацікавленість промайнула в очах у Порка, коли він гучно сякався — але більше задля годиться, із чемності.

— Пам’ятаєш ту ніч, коли тебе мало не підстрелили в чужому курнику?

— На Бога, міс Скарлет! Я зроду...

— Ну не кажи,— що було, те було, тож не відпирайся, коли вже так багато часу відтоді збігло. Пам’ятаєш, я ще сказала, що подарую тобі годинника за твою вірність?

— Так, мем, пам’ятаю. Я думав, ви вже забули.

— Ні, не забула, і ось я тобі його й дарую.

Вона простягла йому масивного золотого годинника з різьбленням на покришці та з ланцюжком, де теліпалось кілька брелоків і печаток.

— Боже мій, міс Скарлет! — скрикнув Порк.— Це ж годинник місте’ Джералда! Я мільон раз бачив, як він дивився на нього!

— Атож, це татків годинник, Порку, і я дарую його тобі. Бери.

— Ой ні, мем! — Пройнятий жахом, Порк аж сахнувся назад.— Це годинник білого жентмена, та ще й місте’ Джералда. І як ви таке сказали, щоб віддать його мені, міс Скарлет? Цей годинник по праву має належати маленькому Вейдові Гемптону.

— Він належить тобі. Що такого Вейд Гемптон зробив для тата? Чи доглядав його, коли він був слабий і немічний? Чи купав його, й зодягав, і голив? Чи був при ньому, коли прийшли янкі? Чи ходив красти для нього? Не дурій, Порку. Коли хто й заслужив годинника, то це ти, і я знаю, що тато погодився б зі мною. Бери його.

Вона піднесла чорну долоню й втисла в неї годинника. Порк дивився на коштовну річ з побожним острахом, і поволі захоплення почало розпливатись по його обличчю.

— Це справді мені, міс Скарлет?

— Авжеж тобі.

— Що ж, м-м... дякую, мем.

— А ти не хочеш, щоб я взяла його до Атланти й там віддала граверові?

— А що цей грабер значить? — У голосі Порка з’явилася підозра.

— Це значить такий чоловік, що напише на задній покришці що-небудь таке... ну, скажімо: «Доброму й вірному служникові Порку від родини О’Гар».

— Ні, м-м... дякую, мем... Не тра мені цього грабера.— Порк відступив на крок, міцно затиснувши в руці годинника.

Легенька усмішка заграла у Скарлет на обличчі.

— Що таке, Порку? Ти не довіряєш мені, що я привезу його назад?

— Ні, мем, я довіряю... але ж, знаєте, мем, ви можете й передумати.

— Я не передумаю.

— Ну, мем, ви