Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Невимовно сумна історія; якщо випадок з апаратом Ґольджі зворушує мене до сліз своїм оптимізмом і позитивністю, то історія Курта Вайза глибоко сентиментальна — сентиментальна та плачевна. Рану, яка отруїла його кар’єру та зіпсувала радість життя, він завдав собі сам, хоч її легко було уникнути. Достатньо було пожбурити Біблію на смітник. Або сприймати її символічно чи алегорично, що й роблять численні богослови. Натомість він пішов фундаменталістським шляхом, зрікшись науки, доказів та розуму, а разом із ними — своїх мрій та сподівань.

Мабуть, Курт Вайз — унікальна людина серед фундаменталістів, бо він чесний із собою — нищівно, безжально й приголомшливо чесний. Присудіть йому Темплтонівську премію — і це буде, напевно, її перший по-справжньому заслужений лауреат. Вайз дозволяє зазирнути в мислення фундаменталістів і зрозуміти, що відбувається в глибинах їхньої свідомості, коли вони наштовхуються на наукові докази, що суперечать їхній вірі. Вчитайтеся у його слова:

Хоч можна знайти наукові підстави для теорії «молодої Землі», у своїй прихильності до молодоземельного креаціонізму я керуюся моїм розумінням Святого Письма. Багато років тому я зізнавався університетським викладачам, що, навіть якщо всі можливі докази, які тільки можна зібрати, обернуться проти креаціонізму, я першим визнаю це, але все одно залишуся креаціоністом, бо так мені підказує Слово Боже. Від нього я не повинен відступати116.

Він намагається порівняти себе з Лютером, коли той вивішував тези на дверях церкви в Віттенберзі, але в мене напрошується порівняння з Вінстоном Смітом із роману «1984», котрому важко переконати себе, що два плюс два дорівнює п’яти, коли Старший Брат вимагає повірити в це. Але Вінстона принаймні катували, тоді як Вайзове дводумство зумовлене не фізичними тортурами, а іншим імперативом, так само незаперечним для багатьох людей, — імперативом релігійної віри, котру відтак можна назвати своєрідною формою інтелектуальної тортури. Я вороже ставлюся до релігії за те, щó вона зробила з Куртом Вайзом. І якщо вона так скалічила гарвардського випускника, лише подумайте, щó вона натворила з іншими, менш обдарованими й менш захищеними.

Фундаменталістська релігія схиблена на тому, щоб завадити незліченним тисячам невинних, добродушних, допитливих юних умів здобути наукову освіту. Нефундаменталістська, «притомна» релігія не обов’язково впадає у таку крайність. Але, навчаючи дітей змалечку, що беззастережна віра — це чеснота, вона торує шлях для фундаменталізму.

Темний бік абсолютизму

У попередньому розділі, намагаючись продемонструвати мінливість морального духу часу, я звертав увагу на загальний консенсус, який склався серед вільнодумних, просвічених і порядних людей нашого часу. Надягнувши рожеві окуляри, я висловив припущення, що «ми» всі загалом підтримуємо цей консенсус — хтось більшою, хтось меншою мірою. Говорячи про «нас», я мав на увазі більшість людей, які становлять потенційну читацьку аудиторію цієї книги, як релігійну, так і атеїстичну. Проте, ясна річ, не всі у світі поділяють наше ставлення до цього консенсусу (а тим паче не кожен захоче прочитати мою книгу). Слід визнати, що абсолютизм досі живий-здоровий. Мало того, він панує над думками великої кількості людей у сучасному світі, становлячи найбільшу небезпеку в ісламських країнах та в новонародженій американській теократії (див. книгу Кевіна Філіпса під такою назвою). Такий абсолютизм майже завжди породжується релігійною вірою, що й дає підстави вважати її важливим джерелом зла в сучасному світі.

Одне з найжорстокіших покарань у Старому Заповіті закріплене за святотатством. У деяких країнах воно досі чинне. Стаття 295-С кримінального кодексу Пакистану передбачає смертну кару за цей «злочин». 18 серпня 2001 року за святотатство був засуджений до страти доктор медичних наук і викладач Юнус Шейх. Він скоїв свій злочин, коли сказав перед студентами, що до того, як пророк Мухамед винайшов іслам у сорокарічному віці, він не був мусульманином. Одинадцять студентів повідомили про це «правопорушення» в органи влади. Статтю про святотатство в Пакистані зазвичай застосовують проти християн, наприклад Августина Ашика «Кінгрі» Масі, якого 2000 року в Фейсалабаді засудили до смерті. Масі як християнину не дозволили одружитися зі своєю коханою, бо вона була мусульманкою, а пакистанські (й ісламські загалом) закони — хто б сумнівався — забороняють мусульманським жінкам одружуватися з представниками інших релігій. Тому він вирішив перейти в іслам, але швидко був звинувачений, що ухвалив це рішення з плотських мотивів. Із прочитаного мною репортажу не зовсім зрозуміло, чи в цьому полягав його головний злочин, чи він сказав щось осудливе про моральне обличчя самого пророка. Хай там як, його вчинок і близько не дотягував до того, за що передбачається смертна кара в країнах, закони яких очищено від релігійного бузувірства.

2006 року в Афганістані Абдул Рахмана засудили на смерть за перехід у християнство. Людина нікого не вбила, не ушкодила, нічого не вкрала, не зіпсувала. Вона просто змінила свою думку. Своє внутрішнє, особисте переконання. У її голові з’явилися думки, які не вподобала правляча партія цієї країни. І — пам’ятайте — це не був талібанський Афганістан, а «визволений» Афганістан Хаміда Карзая, якого привела до влади й підтримувала міжнародна коаліція зі Сполученими Штатами на чолі. Абдул Рахман зрештою уник страти, але лише скориставшись статтею про неосудність через психічну хворобу й завдяки потужному міжнародному тиску на Афгані­стан. Зараз він домагається політичного притулку в Італії, щоб не стати жертвою фанатиків, якщо ті надумають виконати свій ісламський обов’язок. У конституції «визволеного» Афганістану досі записано, що віровідступництво карається смертю. І це при тому, що віровідступництво не тягне за собою жодної шкоди іншим особам або майну. Це чистісінький думкозлочин, якщо скористатися термінологією Джорджа Орвелла з роману «1984», але офіційне покарання, яке передбачає за нього ісламський закон, — смерть. Ось лише один приклад, коли покарання було виконано: 3 вересня 1992 року в Саудівській Аравії прилюдно стратили через відрубування голови Садіка Абдул Каріма Малаллаха за віровідступництво та святотатство117.

Одного разу я брав участь у телевізійних дебатах із сером Ікбалом Сакрані, вже згадуваним у першому розділі провідним «поміркованим» мусульманином Британії. Я попросив його відповісти, чи схвалює він смертну кару за віровідступництво. Сакрані ухилявся й викручувався, зрештою не заперечивши й не засудивши її. Весь час він силкувався змінити тему на тій підставі, що це другорядна дрібниця. І це людина, яку британський уряд посвятив у лицарі за сприяння налагодженню добрих «міжконфесійних відносин».

Але не поспішайте пишатися християнством. Зосім недавно, 1922 року, в Британії Джона Вільяма Ґота засудили до дев’яти місяців виправних робіт за святотатство, яке полягало в тому, що він порівняв Ісуса з клоуном. Ви не повірите, але святотатство досі фігурує як злочин у чинних законодавчих актах Британії118, а 2005 року одна християнська група подала судовий позов на BBC, звинувачуючи телекомпанію в святотатстві за показ мюзикла «Джеррі Спрінгер, опера».

Для опису стану справ у Сполучених Штатах останніх років так і напрошується вислів «американський Талібан». Поверховий пошук у «Google» свідчить, що з десяток веб-сайтів уже почали його використовувати. Крилаті слова, які популяризують на таких веб-сайтах, походять з уст американських релігійних лідерів