Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

Я йому чемно відповів, що я охотник і беру участь у вправах. Треба було бачити, що почалося. Півгодини він висловлювався, і лише під кінець помітив, що я козиряю в циліндрі. Спромігся тільки вереснути, аби завтра я з’явився до реґіментсрапорту, і зі злості погнався конем навмання, як дикий вершник, потім ускач повернув назад, знову горлав, лютував, бив себе в груди і дав наказ у цю ж мить відправити мене з плацу на гауптвахту. При реґіментсрапорті вліпив мені 14 днів домашнього арешту, звелів нап’ялити на мене страхітливе лахміття з цейхгаузу і погрожував повідпорювати охотницькі нашивки. «Охотник, — репетував пришелепуватий полковник, — це щось високе, це ембріон слави, військові чини, майбутні герої. Охотник Вольтат, коли його після належного іспиту зробили капралом, добровільно зголосився на фронт, взяв у полон п’ятнадцять ворогів. У момент, коли він їх передавав, його на шматки розірвало гранатою. А за п’ять хвилин прийшов наказ присвоїти однорічному охотникові Вольтатові чин кадета. І вас чекало б таке блискуче майбутнє: підвищення, відзнаки, ваше ім’я було б записано в золоту книгу полку».

Однорічник плюнув:

— Бачите, друже, які тварюки родяться під сонцем. Плював я на їхні охотницькі стрічки і на всі привілеї. «Ви, охотнику, худоба». Як це гарно звучить: «Ви худоба», а не по-хамськи «Ти худоба». А по смерті дістанете медаль signum laudis[200] або велику срібну. Цісарсько-королівські заготівельники трупів з зірками і без зірок. Наскільки щасливіший від нас перший-ліпший віл. Його заб’ють на бойні зразу, а не тягають перед тим на плац і на полігон.

Опасистий охотник перевалився на другий сінник і вів далі:

— Немає сумніву, що все це не може тривати вічно і одного дня лусне. Спробуйте надимати свиню славою і побачите, що вона вам зрештою таки лусне. Якби я їхав на фронт, то написав би на вагоні:

Три тонни добрива тут на ворожий лан:

Acht Pferde oder achtundvierzig Mann[201].

Відчинилися двері, і з’явився тюремний наглядач. Він приніс чверть порції військової буханки для двох і свіжу воду.

Не підводячись з сінника, охотник звернувся до наглядача з такою промовою:

— Як це шляхетно й гарно з твого боку відвідувати в’язнів, о свята Агнессо Дев’яносто першого полку! Вітаємо тебе, о доброчинний янголе, чиє серце наповнює співчуття. Ти нав’ючений кошем наїдків і напоїв, щоб утішити нас у нашому горі. Ми ніколи не забудемо твоїх благодіянь. Ти сонячне видіння в темній нашій в’язниці.

— На полковому рапорті вам буде не до жартів, — пробурмотів наглядач.

— Тільки не сердься, скупердяю, — вів далі з нар охотник. — Скажи нам краще, хом’яче, що б ти зробив, якби тобі довелося замкнути десять охотників? Та не лупай баньками так по-дурному, ключнику Мар’янських казарм. Ти замкнув би двадцять, а потім десять з них випустив, суслику. Господи, коли б я був міністром війни, ти б у мене потанцював. Знаєш аксіому, що кут падіння дорівнює кутові відбивання. Але я тебе прошу лиш одне: покажи і дай мені точку опори у Всесвіті, а я підніму цілу землю разом з тобою, ти, бісів пустодзвін!

Наглядач вибалушив очі, його пересмикнуло, і він, грюкнувши дверима, вийшов.

— Товариство взаємної допомоги з усунення наглядачів, — сказав охотник, порівну ділячи порцію хліба. — Згідно з параграфом 16 тюремного статуту, в’язні в казармах мають аж до вироку діставати військову їжу, але тут панує закон прерій: «хто з в’язнів швидше усе зжере».

Обидва сиділи на нарах і гризли хліб.

— На прикладі наглядачів найкраще видно, — вів далі свої міркування охотник, — як армія робить з людини нелюда. Певно, і наш наглядач до вступу на військову службу був молодою людиною з ідеалами, такий собі ясноволосий херувимчик, ніжний і чутливий до кожного, мабуть, обороняв нещасних, завжди захищав їх у бійках через дівчат на храмовому празнику в рідній околиці... І, без сумніву, його всі шанували. Але сьогодні... Боже мій, як радо я затопив би йому в пику, бив би головою об нари і скинув у сортир сторч головою. І це теж, приятелю, доказ цілковитого здичавіння моралі під впливом військового ремесла.

І почав співати:

Не боялась ані чорта, Та зустрівся канонір...

— Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш до висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком з твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина, і тому не залишається нічого іншого, як:

Зітхать і думати потихо:

Коли тебе вже візьме лихо.

Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і наглядач почав запалювати у коридорі гасову лампочку.

— Промінь світла у царстві темряви, — вигукнув охотник, — освіта проникає в армію. На добраніч, пане наглядач. Вітай всіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви вже мені повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на цигарки, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.

Було чути, як наглядач щось бурмоче про завтрашній полковий рапорт.

— Знову самі, — сказав охотник, — тепер, поки ще не задали хропака, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як з дня на день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Аби за всяку ціну виховати з живого військового матеріалу свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту»[202], надруковану видавництвом Кочія, де кожен рядок пересипаний словечками: «худоба», «кнур», «свиноматка».

Останнім часом бачимо, однак, як наші прогресивні військові кола вводять нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф вживає слів: «енґадінська коза», єфрейтор Мюллер, німецький учитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердючками», фельдфебель Зондернуммер — «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкіру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походив з родини напихачів опудал. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись при цьому особливими