Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

— Я не ідійот, — сказав малий. — Спершу пів гроша.

— Я теж не ідійот, — відповів я. — Як повернеш її записку, дістанеш аж три гроші.

Він сердито зиркнув на мене, а тоді понуро кивнув. Я вручив йому записку, і він вибіг за двері.

— Малий, як прийшов сюди, здавався трохи розгубленим, — зауважив Анкер.

Я хитнув головою й відповів:

— Він дурний, як баран. Узагалі не звертався б до нього, та він знає, яка вона із себе, — зітхнув і поклав три гроші на шинквас. — Ти зробив би мені ласку, якби прочитав записку, щоб пересвідчитися, що хлопець не обманює.

Анкер трохи ніяково поглянув на мене.

— А раптом вона, гм, має особистий характер?

— Тоді я станцюю веселу джиґу, — відповів я. — Але, між нами кажучи, дуже сумніваюся, що це можливо.

***

Коли я опинився в лісі, сонце вже сіло. Вілем уже був на місці й розпалював вогонь у широкому кострищі. Ми попрацювали разом чверть години й зібрали достатньо хмизу, щоб підтримувати багаття кілька годин.

Кілька хвилин по тому прийшов Сіммон, тягнучи довгий шмат мертвої гілки. Ми розламали її разом і нервово теревенили ні про що, доки з-поміж дерев не вийшла Фела.

Її довге волосся було заколоте на потилиці, відкриваючи елегантну шию та плечі. Очі в неї були темні, а вуста — трохи черво­ніші, ніж зазвичай. Довга чорна сукня щільно облягала вузьку талію та округлі стегна. Також Фела демонструвала найприголомшливіші груди, які я доти бачив за своє коротке життя.

Ми всі пороззявляли роти, але Сіммон цього навіть не соромився.

— Ого, — сказав він. — Тобто ти й до цього була найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачив. Не думав, що ти можеш піти ще далі, — він хлоп’якувато засміявся й показав на неї обома руками. — Поглянь на себе. Ти неймовірна!

Фела зашарілася й відвела погляд. Їй явно було приємно.

— У тебе сьогодні найважча роль, — сказав їй я. — Дуже неприємно про це просити, але…

— Але ти — єдина непереборно приваблива жінка, яку ми знаємо, — докинув Сіммон. — Наш запасний план був такий: запхати у сукню Вілема. Це не потрібно нікому.

Вілем кивнув.

— Згода.

— Лише для вас, — Фела вигнула вуста в іронічній усмішці. — Сказавши, що завинила тобі, я й гадки не мала, що ти попросиш мене піти на побачення з іншим, — її усмішка трохи скисла. — Тим паче з Емброузом.

— Тобі доведеться його потерпіти всього годину-дві. Спробуй завести його до Імрі, якщо зможеш, але достатньо, щоб він опинився бодай за сотню ярдів від «Поні».

Фела зітхнула.

— Принаймні мені за це буде вечеря, — вона поглянула на Сіммона. — Мені подобаються твої чоботи.

Він усміхнувся.

— Вони нові.

Почувши, як до нас наближаються чиїсь кроки, я повернувся. З усіх нас не була там присутньою лише Мола, та я почув, як зі звуками кроків змішуються стишені голоси, і зціпив зуби. Либонь, парочка юних закоханих, що насолоджувалася несподівано теплою погодою.

Нас ніхто не мав бачити разом, принаймні цього вечора. Надто вже багато запитань це викликало б. Я вже зібрався вибігти, щоб їх перехопити, але тут упізнав Молин голос.

— Просто зачекай тут, поки я все поясню, — сказала вона. — Будь ласка. Просто зачекай. Так буде простіше.

— Та хай у нього буде істерика на дванадцять ладів, — долинув із темряви знайомий жіночий голос. — Та хай він хоч печінку висере — мені начхати.

Я різко зупинився. Другий голос був мені знайомий, але кому саме він належить, я сказати не міг.

Із-поміж темних дерев вийшла Мола. Поряд із нею була маленька постать із коротким солом’яним волоссям. Деві.

Поки я стояв отетерілий, Мола підійшла ближче, простягнула руки в заспокійливому жесті та швидко заговорила:

— Квоуте, я здавна знаю Деві. Вона показала мені, що до чого, як я була тут новенькою. До свого… відходу.

— Відрахування, — гордо сказала Деві. — Я цього не со­ромлюся.

Мола квапливо продовжила:

— Після того, що ти сказав учора. Скидалося на те, що сталося якесь непорозуміння. Коли я зайшла спитати її про це… — вона знизала плечима. — Все якось виринуло саме собою. Вона хотіла допомогти.

— Я хочу помститись Емброузу, — сказала Деві. На його імені її голос обважнів від холодної люті. — Моя допомога — річ майже другорядна.

Вілем прокашлявся.

— Чи правильно було би припустити…

— Він б’є своїх дівок, — сказала Деві, різко його урвавши. — І якби я могла вбити цього нахабного покидька безкарно, то зробила б це кілька років тому, — вона беземоційно поглянула на Вілема. — І так, у нас було дещо в минулому. І ні, це не твоє діло. Цього тобі досить?

Запала напружена тиша. Вілем кивнув, старанно не виражаючи обличчям нічого.

Деві повернулася до мене.

— Деві, — я неглибоко вклонився їй, — вибач.

Вона здивовано кліпнула.

— Ну, щоб я так жила… — проказала вона різким від сарказму голосом. — Може, у тебе в голові таки є трохи мізків.

— Не думав, що можу тобі довіряти, — сказав я. — Я помилявся і шкодую про це. Можна було б і краще подумати.

Деві придивилася до мене.

— Ми не друзі, — коротко сказала вона. Її лице залишалося крижаним. — Та якщо ти наприкінці всього цього залишишся живим, поговоримо.

Деві поглянула за мене, і її лице злагідніло.

— Крихітко Фело! — вона пробігла повз мене та обняла Фелу. — Які ми дорослі! — відступила і стала на відстані витягнутої руки від Фели, із задоволенням оглядаючи її. — Боже мій милий, ти схожа на десятисмугову модеґанську повію! Він буде в захваті.

Фела всміхнулася й трохи покрутилася, щоб розійшовся поділ сукні.

— Приємно мати привід раз у раз гарно вдягатися.

— Тобі слід гарно вдягатися для себе, — промовила Деві. — І для чоловіків, кращих за Емброуза.

— Я була заклопотана. Підзабула, як треба чистити пір’ячко. Годину згадувала, як зачесати волосся. Маєш якісь поради? — вона витягнула руки з боків і поволі крутнулася.

Деві розважливо оглянула її з ніг до голови.

— Ти вже й так краща, ніж він заслуговує. Тільки ти вся гола. Чому без блискіток?

Фела опустила погляд на руки.

— Персні не пасують до рукавичок, — пояснила вона. — І в мене не було нічого досить гарного до сукні.

— Тоді ось, — Деві схилила голову набік і сягнула собі під волосся — спершу з одного боку, тоді з другого. А тоді підступила до Фели. — Господи, яка ж ти висока, нагнися.

Коли Фела знову випрямилася, на ній гойдалася й перехоп­лювала сяйво вогню пара сережок.

Деві відступила й зітхнула з досадою.

— І на тобі вони, звісно, гарніші, — роздратовано похитала головою. — Боже милостивий, жінко. Якби в мене були такі цицьки, як у тебе, пів світу вже належало б мені.