Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Я кивнув. Ставок тепер був глибокою порожньою чашею, товстий шар сірувато-коричневого мулу, вкритий на дні шматками льоду. Я покликав служок.

— Шилінг тому, хто що-небудь там знайде!

Двоє служок вийшли вперед і нерішуче полізли в мул, обмацуючи дно жердинами. Нарешті один із них крикнув і щось підняв. Дві золоті чаші.

— Це ті, які мала б украсти Орфан, — видихнув пріор.

Я сподівався, що ми зможемо знайти реліквію, але ще десять хвилин пошуків не дали нічого, крім старої сандалі. Служки знову вилізли, і чоловік, який знайшов чаші, передав їх мені. Я дав йому шилінг і, обернувшись, побачив, що пріор дивиться на чаші.

— Без сумніву, це саме вони. — Він зробив довгий вдих. — Комісаре, пам’ятайте: якщо ви знайдете чоловіка, який убив ту бідолашну дівчину, дайте мені трохи часу з ним наодинці.

Він розвернувся і пішов геть. Я здивовано глянув на Марка.

— Він справді переживає за її смерть? — запитав він.

— Бездонні глибини людського серця. Ходімо, нам треба до церкви.

Розділ двадцять п’ятий

Мої ноги були втомлені, а спина боліла, коли ми знову поверталися до монастиря. Я заздрив Марку, який енергійно рухався, міцними ногами розкидаючи сніг. Коли ми дійшли до двору, я зупинився, щоб перевести дух.

— Слід у цій кімнаті веде нас знову до брата Ґабріеля. Здається, він усе-таки щось приховував. Ходімо знайдемо його. Спочатку пошукаємо в церкві. Коли я розмовлятиму з ним, хочу, щоб ти стояв якнайдалі, за межею чутності. Не питай чому, на те є причина.

— Як бажаєте, сер.

Можу сказати, що його дратувала моя скритність, але це було частиною плану. Мене здивувало те, що знайшов у цьому проході, однак я не міг позбутися почуття задоволення від того, що мої попередні підозри щодо Ґабріеля, зрештою, не були безпідставними. Воістину, людське серце таїть дивні й незбагненні глибини.

День був ще похмурий, і коли ми йшли нефом, усередині церкви було тьмяно. З бічних каплиць не долинало жодної молитви; це, мабуть, був час відпочинку монахів. На півдорозі я розгледів фігуру брата Ґабріеля. Він наглядав за служкою, який полірував велику металеву табличку на стіні.

— Патина сходить. — Його низький голос відлунював нефом, коли ми наближалися. — Формула Ґая працює.

— Брате Ґабріелю, — сказав я, — боюсь, я завжди відсилаю ваших служок. Однак мушу знову з вами поговорити.

Він зітхнув і наказав чоловікові піти. Я прочитав латинський напис, вигравіюваний на табличці над фігурою монаха, що лежав на гробниці.

— Отже, перший абат, похований там, у стіні?

— Так. Робота по металу знаменита. — Він глянув на Марка, який стояв трохи осторонь, як я йому сказав, а потім повернувся до мене. — На жаль, це мідний сплав, але брат Ґай винайшов формулу для його очищення.

Він говорив швидко, хвилювався.

— У вас насичене життя, брате, ви відповідальні за церковну музику і також за оздоблення.

Я подивився на доріжку з перилами, статую Доната, поруч із якою лежали інструменти, і ремонтну люльку, прикріплену плетивом із мотузок до доріжки і дзвіниці.

— Бачу, робота не рухається. Ви все ще сперечаєтеся з братом Едвігом?

— Так. Але ви, напевно, не прийшли це обговорювати?

Роздратування закралося в його голосі.

— Ні, брате. Учора я висунув проти вас одну справу — як ви сказали, законне обвинувачення. Обвинувачення у вбивстві. Ви казали, що я вибудовував неправдиву картину.

— Так, правильно. Я не вбивця.

— Проте одне вміння, яке ми, прискіпливі юристи, розвиваємо, — це інстинкт щодо того, коли люди щось приховують. Ми рідко помиляємося.

Він нічого не казав, лиш уважно дивився на мене.

— Дозвольте мені розкрити вам ще одну справу, скажімо, низку припущень, і ви зможете виправити мене, якщо я помилятимусь. Це буде справедливо?

— Не знаю, що це за хитрість.

— Без хитрощів, обіцяю. Дозвольте мені почати зі зборів братії кілька місяців тому. Пріор Мортимус згадав про темницю старих монахів і прохід, що веде від лазарету до кухонних приміщень.

— Так… так, я пригадую.

Тепер він дихав трохи швидше, кліпав частіше.

— Більше про неї ніколи не говорили, але, думаю, у вас виникла одна ідея. Думаю, ви пішли до бібліотеки, де, як ви знаєте, можна знайти всі старі плани монастиря. Я бачив їх, коли ви показували мені бібліотеку. Пам’ятаю, тоді ви, здається, хвилювалися, щоб я їх не зауважив.

Думаю, брате, ви знайшли прохід; думаю, ви туди зайшли і просвердлили шпарину в стіні того приміщення, що зараз є нашою кімнатою. Кухарчук сказав, що ви тинялися біля кухні, там, де, як тепер мені відомо, є вхід у коридор.

Він облизав сухі губи.

— Ви мені не заперечуєте, брате.

— Я… я нічого про це не знаю.

— Ні? Деколи вранці Марк чув шарудіння, і я глузував з нього, кажучи, що то миші. Однак сьогодні він оглядав нашу кімнату і знайшов двері та вічко. Мені було цікаво, хто там був, я навіть підозрював лікаря, але потім дещо знайшов на підлозі, під вічком. Щось блискуче. І зрозумів, що чоловік, який спостерігав за нами, не шпигував. У нього була інша мета.

Брат Ґабріель випустив стогін, який, здавалося, вирвався з глибини його єства. Він провис, як маріонетка з перерізаними ниточками.

— Ви любите молодих чоловіків, брате Ґабріелю. Це, мабуть, поглинуло вас до кінця, якщо ви так намагалися спостерігати, як одягається вранці Марк Поер.

Брат Ґабріель похитнувся, і я подумав, що він упаде. Брат приклав руку до стіни, щоб утримати рівновагу. Коли він подивився на мене, його обличчя було спершу мертвотно-блідим, а потім почервоніло від пекучого рум’янцю.

— Це правда, — прошепотів він. — Ісусе, прости мені.

— Божа смерть, яка ж це була дивна подорож через ту жалюгідну стару темницю, з членом, що розбухав у темряві.

— Будь ласка… будь ласка. — Він підняв руку. — Не кажіть йому, не кажіть хлопцеві.

Я ступив крок ближче.

— Тоді розкажіть мені все, що приховуєте. Цей прохід — таємний шлях до кухні, де вбили мого попередника.

— Я ніколи не хотів бути таким, — прошипів він із раптовою пристрастю. — Чоловіча краса заполонила мене віддавна, відколи я вперше побачив образ святого Себастьяна в нашій церкві. Мій погляд був прикутий до нього, як в інших хлопців — до грудей статуї святої Агати. Але вони могли повернутися до нормального шлюбу. Я залишився наодинці… з цим. Тому прийшов сюди, щоб уникнути спокуси.

— У монастир? — запитав я недовірливо.

— Так.

Він засміявся, тріснутий істеричний звук.

— Сьогодні здорові молоді люди не стають монахами, або мало хто з них. Здебільшого це такі бідолашні створіння, як Саймон, які не можуть