Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— І зазвичай відвідувачів поселяють у нашій кімнаті.

Він схилив голову.

— Коли пріор згадав про прохід, я задумався, чи може він вести за кімнату для відвідувачів. Ви маєте рацію, я подивився на плани. Допоможи мені, Боже! Я вирізав вічко, щоб бачити їх нагими. — Він знову глянув на Марка, цього разу з пригніченим, злим виразом. — Тоді приїхали ви, з ним. Я мусив його бачити, він такий чудесний, він ніби апогей… моїх пошуків. Пошуків ідеалу. — Він почав говорити швидко, майже ковтаючи слова. — Я ходив у коридор, коли здогадувався, що ви піднімаєтесь. Господи, прости, я був там учора й того дня, коли ховали бідолашного Саймона. Сьогодні вранці знову пішов, не міг стриматися. Ох, на кого я перетворився? Чи може людина бути більш приниженою перед Богом?

Він стиснув кулак і підніс його до рота, кусаючи руку, доки не з’явилися краплі крові. Мені спало на думку, що він також спостерігав, як я одягаюся, бачив зігнуту спину, від якої Марк завжди тактовно відводив погляд. Думка була не з приємних. Я нахилився вперед.

— Слухайте мене, брате. Я ще нічого не сказав Марку. Але ви розкажете мені все, що знаєте про тутешні смерті, розкажете мені все, що приховували.

Він вийняв руку з рота і спантеличено подивився на мене.

— Але, комісаре, мені більше нічого розказувати. Мій сором був моєю таємницею. Усе інше, що вам розповідав, — правда, я нічого не знаю про ці жахливі вчинки. Я не шпигував. Єдина причина, чому використовував цей прохід, — це бажання спостерігати за молодими людьми, які приходили до нас. — Він судомно вдихнув. — Я тільки хотів споглядати.

— І ви більше нічого не приховуєте?

— Нічого, присягаюся. Якби я міг допомогти вам розкрити ці жахливі злочини, клянуся Ісусом, зробив би це.

Він присів до стіни, нестерпно засоромлений. Мене охопив гнів, бо я знову пішов слідом, який привів у глухий кут. Я похитав головою, сердито видихаючи.

— Смерть Божа, брате Ґабріелю, ви водили мене за ніс. Я думав, що вбивця — ви.

— Сер, я знаю, що ви хотіли б розігнати монастир. Але прошу, не користайте з того, що я вчинив. Не дозвольте моїм гріхам спричинити кінець Скарнсі.

— Божа кров, ви перебільшуєте ці свої гріхи. Такий порок недостатній навіть для того, щоб віддати вас під суд. Якщо цей монастир закриють, це станеться з інших причин. Мене лише засмучує, що людина марнує своє життя на таке дивне ідолопоклонство. Ви така ж дурна істота, як і будь-яка інша під небом.

Він заплющив очі від сорому, потім підвів погляд угору, і я побачив, як його губи ворушаться в молитві. Далі він розтулив рот, а очі, які все ще дивилися вгору, ніби вирячилися з голови. Збентежений, я підійшов ближче. Так швидко, що я не встиг ворухнутися, він обернувся і з криком кинувся на мене з розкинутими руками.

Те, що сталося далі, яскраво закарбувалося в моїй пам’яті, що аж рука тремтить, доки я пишу. Він сильно штовхнув мене в груди. Я впав навзнак, ударившись об камінь так, що мало не випустив дух. На мить подумав, що він збожеволів і вб’є мене. Я підвів очі й побачив, як він стоїть, погляд ошалілий. Потім з’явилося щось інше: злетівши згори в пориві повітря, велика кам’яна фігура приземлилася там, де я стояв хвилину тому, розчавивши Ґабріеля об землю. Зараз чую це, сильний дзвінкий удар каменю об підлогу, змішаний із жахливим хрускотом Ґабріелевих кісток.

Я підвівся на ліктях і нерухомо лежав, роззявивши рота, дивлячись на розмальовану статую святого Доната, розбиту на шматки об ключара, чия рука стирчала знизу, а озеро крові розливалося по підлозі. Голова статуї відкололася й лежала біля моїх ніг, вирячившись на мене з виразом благочестивої скорботи, під очима намальовані білі сльози.

Тоді я почув голос Марка, такий крик, якого ніколи не чув.

— Відійдіть від стіни!

Я підвів очі. Постамент, на якому стояла статуя, розкачувався на краю доріжки, на висоті п’ятдесяти футів. За ним я розгледів постать у каптурі. Вмить відскочив убік перед тим, як постамент вдарився об землю там, де я лежав. Марк підхопив мене і допоміг підвестися, його обличчя було мертвотно-блідим.

— Там, нагорі! — вигукнув він.

Я простежив за його поглядом. Тьмяна постать прямувала доріжкою до пресвітерію.

— Він врятував мене. — Я дивився на розтрощені руки ключара під камінням, на калюжу крові. — Він врятував мене!

— Сер, — настирливо прошепотів Марк. — Він у нас в руках. Він на доріжці. Єдиний шлях униз — це сходи по обидва боки від хресної перегородки.

Я зібрав розсіяні думки докупи і глянув на кам’яні сходи по обидва боки перегородки.

— Так, маєш рацію. Ти бачив, хто це?

— Ні. Просто постать у габіті, з піднятим каптуром. Він пішов до церкви, нагору. Якщо ми піднімемося сходами, з обох боків можемо оточити його. Ми його зловимо, іншого шляху вниз немає. Ви це можете зробити, сер?

— Так. Допоможи мені підвестися.

З допомогою Марка я став на ноги. Він повільно оголив свій меч, і я міцно схопив ціпок, глибоко вдихаючи, щоб утихомирити калатання серця.

— Ми йтимемо паралельно і триматимемо один одного в полі зору.

Він кивнув і швидко побіг до сходів праворуч. Відвівши очі від тіла Ґабріеля, я повернув ліворуч і повільно піднімався вгору. Серце калатало так сильно, що в горлі стукотіло, а перед очима танцювали білі спалахи. Я зняв свій важкий плащ і поклав на сходи. Холод пронизав мене до кісток, але так я мав більшу свободу рухів, підіймаючись угору.

Сходи вели на вузьку платформу, що тягнулася вздовж внутрішнього простору. Вона була із залізної сітки, і, глянувши вниз, я розгледів мерехтіння свічки перед вівтарем і святинями святих, купу каміння і велику багряну калюжу крові Ґабріеля. Платформа була не більше ніж три фути завширшки, і лише залізне поруччя втримувало мене від падіння. Попереду безладною купою лежали інструменти каменяра, поряд із мотузками, які тримали на заклепках, убитих у стіни, ремонтний кошик, що вільно висів у повітрі. Я роздивлявся платформу, проклинаючи погане освітлення. Усі вікна були нижче