Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Наважуся припустити, шановні, – прокашлявся, стримуючи сміх, Леон, – що, якщо ця… особа дійсно настільки потужний емпат, то він банально не відчував від майстра Грейткіллс якоїсь загрози. Тому, власне, і погодився.

– Не виключаю цього, дуже логічна версія, віконте. – Кивнув Грегор, повністю ігноруючи появу Хісс та його репліки. – Тож я погасив його свідомість, наклав захист від ментального пошуку на всяк випадок, та відправився до цієї лабораторії Шляхом Землі. Флуорного моху через це, нажаль, я так досі й не здобув… А тут вже відправив нашого знайомця в цю ялинку і, власне, дізнався його частину історії.

– Дізналися його частину?.. – Віконт Д’Альбон новим, більш уважним поглядом окинув дупло, в якому було розміщено іллітіда. І тепер звернув увагу на те, що деякі корені не просто тримають іллітіда. Вони, немов п’явки, впиваються в нього. І найбільше таких корінців-п’явок було біля скронь і, судячи з усього, потилиці.

– Щоб мене… Ви знайшли засіб читати думки іллітіда?! Трясця, та що ж  це за магія Життя така?!

– Не зовсім читати думки, майстре Д’Альбон. Це доволі специфічна і, зізнатися, дещо неприємна процедура. За фактом, ця техніка, котру я назвав Церебральним Пророщенням, є чимось на межі між магією природи, зовсім трішки ментальною магією та, в значній мірі, цією новомодною практикою цілителів, котру вони звуть хірургією. Це пряме втручання в головний мозок об’єкта з метою прийняття контролю над ним. Тільки замість заклять і ножів цілителів я використовую щупи особисто вирощеної мною породи ялинок, а також деяку колонію грибків. Процес не з легких, особливо якщо маються конкретні плани щодо збереження життя та, бажано, здорового глузду пацієнта після її закінчення. А з Помом я все-таки намагаюся бути обережним.

– Не хочу знати… Просто не хочу знати… – Пробурмотів собі під носа Леон Д’Альбон, повільно оглядаючи усі інші похмурі стовбури таких самих ялинок, що були в цій лабораторії. Але тут віконта немов спіткало прозріння.

 – Скажіть, вчителю, а чи знайшло керівництво Східного Халіфату тіло Жафара Пісні Пустелі після вашої дуелі?..

– Не знайшло, учню.

Наповнена похмурими откровеннями тиша протривала десь хвилину. Потім Леон Д’Альбон відвів погляд від ще більш тепер жахаючих ялинок та вирішив вточнити:

– То що, бароне, буде далі? Ну врятували ви, мабуть, цього ілітіда. Ну висмоктали з нього, гадаю, всі знання, якими може володіти лише іллітід. Срака Вулпотова, та ви ж мало не перший, хто зміг  забратися їм в голову, а не навпаки… Але – що далі? Відпускати його? Істоту, котра, нехай і дуже від цього страждає, але для виживання має жерти мізки живих розумних?! Та й усі ж знають, що іллітідам потрібні мізки розумних істот не лише для банального виживання чи підсилення, а навіть для розмноження! А як цей бідося захоче ще й сім’ю створити, що далі буде? Тим паче, з їх швидкістю дорослішання?

– Це все правда рівно на половину, мій любий учне. – Підтримуючи зміну теми, злегка хитнув головою геомант. – Насправді для існування цим дивовижним створінням просто треба дуже багато білку, глюкози та гормонів, бо самостійно їх організм це виробляти не здатен. А де ж ще знайти необхідні складові, як не всередині черепної коробки ближнього свого?..

– Мене зараз знудить.

– Ви у десять разів міцніші, ніж здаєтеся, віконте. Я це ще пам’ятаю за часів тих веселих посиденьок після нашої дуелі в Йорді.

– Всюдисуща Мати, тільки не ці спогади, ну навіщо?!

– Так от, якщо бути точним, – сів на улюбленого маго-наукового коника Грегор Грейткіллс, ігноруючи стрімко зеленіючого віконта, – то іллітідам для комфортного існування достатньо було б лишень підібрати коректну дієту. І це б замінило їм необхідність вбивати задля харчування. А от що стосується саме посилення своїх ментальних навичок… Ну, тут так, для цього  вже харчовими замінниками не обійдешся, тут треба поглинути саме осердя ментальних сил будь якого створіння, ввібрати в себе есенцію чужого інтелекту.

– Тобто, зжерти мізки.

– Ну так, по суті. Зжерти мізки… Але навіть тут все чудово склалося. Бо, наскільки я зрозумів, для посилення саме свого емпатичного дару, Пому нема потреби в сірій речовині.

– Ну і чим же ви, за висновком,  годуватимете його?

– А оце вже, майстре Д’Альбон, найбільш цікаве питання. Прошу!

Архімаг театральним жестом звернув увагу віконта до однієї з місцевих похмурих клумб, усіяних найрізноманітнішими представниками магічної флори. І Леон уже хотів вточнити, про який саме з цих диявольських бур’янів, як він називав їх подумки, йде мова. Але в цей момент усі рослини, що населяли клумбу, дружно похилилися кожна в свій бік. І посеред цієї клумби, наче єдиний вцілілий воїн на полі бою, залишилася прямо стояти лише одна квітка. Ну, віконт сподівався, що це квітка. Бо насправді цей представник місцевої флори виглядав надто мерзенно навіть для Грейткіллс. Навіть для цієї лабораторії.

Воно починалося з доволі великого, як два кулаки дорослої людини, чорного бутона. Бутон повільно похитувався згори донизу, немов киваючи якимось своїм, так само мерзенним думкам. Від бутона донизу колір квітки дещо мінявся і вже стовбур, довгий та прямий, мав хворобливо-фіолетовий відтінок. Вздовж стовбура, наче по венам, по якійсь внутрішньо-кореневій системі, яка була доволі сильно розвинута, дуже виразно струменилася якась рідина. І коли в такої рослини стовбур товщиною з середню руку, а довжиною  вона сягає півтора метрів – це виглядає як що завгодно, але не як рослина. Побаченого вже було достатньо Вищому Магістру Блискавки, щоб накласти особисту анафему на даний екземпляр рослинного царства і ніколи не залишатися з ним в приміщенні наодинці, але тут він побачив листя «квіточки».