Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

що сталося це за порадою Тита Вінія, чоловіка вельми впливового на той час, прихильність якого Вітелій здобув через їх спільне вболівання за “синіх”[727]. Сам Ґальба говорив, що найменше слід боятися тих, хто думає лише про їжу, і що багатства провінції, можливо, наситять його бездонний стравохід, — так що кожному було видно, що призначення його було радше зневажливим, аніж почесним. 2. Усі знали, що коли вирушав у дорогу, то зовсім не мав грошей, і родина була в такій скруті, що для дружини й дітей, яких залишив у Римі, винайняв останній поверх, а власний будинок віддав в оренду до кінця року; а щоб покрити витрати на дорогу, заклав перлину з материнського намиста. Юрбу кредиторів, які вистежували і хапали його, — серед них були мешканці Синуеси й Форміану, з яких зібрав і привласнив громадські податки, — відстрашив неправдивими наклепами: одного вільновідпущеника, що наполегливо вимагав повернення боргу, звинуватив за образу дією, стверджуючи, що той копнув його, і відступився лише тоді, коли вирахував з нього п’ятдесят тисяч сестерціїв. 3. Коли він прибув до війська, що і без того було настроєне проти імператора та прагнуло бунту, прийняли його з радістю, з простягнутими до неба руками: син триразового консула, в розквіті сил, добродушний і щедрий — був наче даром богів. Таке попереднє враження про себе Вітелій підкріпив подальшими діями: по дорозі до табору цілував кожного зустрічного рядового воїна, виявляв незмірну приязнь до погоничів і подорожніх, запитував, чи вони вже снідали, і блюючи, показував, що він уже снідав.

8. Увійшовши в табір, нікому ні в чому не відмовив, і сам звільняв винних від наклепів, підсудних від звинувачень, засуджених від покарань. Тому швидше, ніж через місяць, без попередження, незважаючи ні на день, ні на годину (а був це вечір), воїни витягнули його зі спальні так, як був, у домашньому одязі, привітали його як імператора і понесли по довколишніх селищах. У руці тримав меч Божественного Юлія з Марсового храму, якого хтось подав йому при першому привітанні. 2. До свого намету повернувся лише тоді, коли їдальня зайнялася від каміна. Усі були нажахані цим, і сприйняли пожежу як несприятливий знак, а він сказав: “Тішмося усі! Вогонь світить для нас!” Це була єдина його промова до воїнів. Військо верхньої провінції також підтримало його, бо ще раніше покинуло Ґальбу і примкнуло до сенату. Тоді всі просили його прийняти прізвисько Германіка, і він охоче зробив це, відкинувши прізвисько Августа і назавжди зрікшись прізвиська Цезаря.

9. Як лиш повідомили про вбивство Ґальби, Вітелій улаштував справи в Германії та розділив свої війська: частину вислав проти Отона, частину залишив під своїм командуванням. Попередній загін виступив під сприятливе знамення: з правого боку вилетів орел і, поширявши над знаменами, поволі полетів попереду війська. Натомість, коли вирушав сам, то всі статуї вершників, яких багато поставили на його честь, раптово повалилися з поламаними ногами, а лавровий вінок, який натягнув з нагоди свята, впав у потічок. Згодом, коли у Вієнні провадив судове засідання, півень сів йому на плече, а потім на голову. Із цими знаменнями повністю узгодився розв’язок: легати завоювали йому владу, але сам втримати її не зміг.

10. Коли був у Галлії, довідався про перемогу біля Бетріака і смерть Отона, й не зволікаючи, за поганий приклад[728] розпустив усі преторіанські когорти одним едиктом, наказавши передати зброю трибунам. Відтак постановив знайти і стратити сто двадцять з них, які подали прохання Отону про нагороду за співпрацю у вбивстві Ґальби. Усі ці вчинки були чудовими, викликали повагу до нього й надію, що він буде визначним правителем, проте інші вчинки більше узгоджувалися з його попереднім життям та звичками, аніж з імператорською честю. 2. Як тільки вирушав у похід, одразу проходив по містах, як тріумфатор, плив по річках на вишуканих, пишно прикрашених кораблях, розкішно бенкетуючи, не звертав жодної уваги на дисципліну ані при дворі, ані у війську, всілякі грабунки й розпусту повертав на жарт, а ті з його супутників, що не вдовольнялися бенкетами, які всюди влаштовував їм народ, за власним бажанням відпускали на волю чужих рабів, а всіх, що виступали проти цього, били, стусали, часто ранили чи навіть убивали. 3. Як підійшли до поля битви, хтось нажахався смороду розкладеного трупа: він же кинув жорстокий жарт, що добре чути сморід убитого ворога, та ще краще — громадянина. Проте щоб не так сильно чути жахливий сморід, не ховаючись, сам добряче випив нерозведеного вина і дав напитися іншим[729]. Глянувши на могильний камінь з написом на пам’ять Отона, з такою ж зневагою і презирливістю висловився, що це — гідний Мавзолей для нього. Кинджал, яким той себе вбив, відіслав до агриппінської колонії[730], щоб присвятити його Марсові, а в Апеннінських горах влаштував нічне святкування.

11. В місто увійшов під звуки сурем, у військовому плащі[731], з мечем при боці, поміж знамен та знаків; супутники його були також у військовому одязі[732] та з оголеними мечами. 2. Згодом, виявляючи що раз більшу зневагу до божих та людських законів, у день битви при Алії прийняв найвищий понтифікат, встановив посадовців на десять років наперед, а себе призначив довічним консулом. А щоб ніхто не сумнівався, хто буде для нього взірцем правління республікою, посеред Марсового поля влаштував поминальні жертвоприношення за Нероном, зібравши там всіх державних жерців, а на святковому бенкеті, насолоджуючись співом кифареда, привселюдно попросив його виконати щось із творів повелителя: коли ж той почав співати, Вітелій перший почав скакати й аплодувати.

12. Так розпочавши, далі правив тільки за порадами і на вимогу найнедостойніших акторів та колісничих, і насамперед — вільновідпущеника Азіатика. Юнак, зіпсований взаємним потягом, згодом, коли йому все остогиділо, втік; Вітелій зловив його в Путеолах, коли той продавав оцтову воду[733], та закував у кайдани: проте одразу випустив, знову зробивши своїм коханцем. Але дуже швидко втомився від його прикрого характеру й злодійських звичок, і продав мандрівним гладіаторам, але не дочекавшись кінця змагань, несподівано викрав. Отримавши призначення в провінцію, нарешті дав йому волю, а в перший день приходу до влади під час обіду подарував золоті персні, хоча ще зранку, коли його всі про це просили, категорично відмовлявся, за його словами, так принижувати вершницький сан.

13. Однак понад усе віддавався розкошам і жорстокості: бенкети завжди влаштовував тричі, а то й чотири рази на день — за першим і другим сніданком, обідом та вечерею, і ніколи йому не