Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Вона поглянула мені в очі.

— Ти маєш право злитися, — відповіла Ерза. — Злість — потужний механізм. Вона може навіть допомогти тобі з відповідями. Але вона не допоможе виправити тебе. Злість ніко­ли не зможе цього зробити.

Вона кивнула, розвернулася, підійшла до дверей і тричі постукала. Двері відчинилися. Алонзо кивнув їй і потім знову заглянув у кімнату, аби впевнитися, що все тут на своїх місцях. Я не знала, що ще робити, тому просто помахала рукою.

Ерза поглянула на мене через плече. І всього лише на мить у її очах зник голод, не стало розпеченої плазми під шкірою. Вона була лише жінкою, яка, окрім усього іншого, мала дуже втомлений вигляд.

— Їж свій рис, — сказала вона.

Двері зачинилися й замкнулися за нею, і я знову опинилася наодинці з собою. Аби скоротати час, я через декілька хвилин почала ліниво колупатися в їжі. Я з’їла трохи зелені й запила водою. Зі злості я проігнорувала рис.

Я спостерігала, як сяючими доріжками кампусу «Звіринця» то вгору, то вниз ходять люди. Чоловіки, жінки, діти. Вони всі звідкілясь приїхали, всі як один. Вони всі відчували нестачу чогось важливого, тому й прибули сюди по це. Чогось їм бракувало. Чогось завжди бракує.

Зрештою, я таки зголодніла, і мій голод був сильніший за гордість чи злість. Я взяла миску з рисом, устромила виделку й наткнулася на щось тверде. Викрутка.

Я відкрутила відбійники, відчинила вікно й непомітно прослизнула через нього. Їдальня зачинялася на ніч. Останні відвідувачі, що затрималися за вечерею, поспішали до своїх домівок. Чоловік із шумопоглинальними навушниками ­сидів біля газового каміна, попиваючи чай і пишучи коди при світлі вогню.

Я була впевнена, що мою відсутність можуть помітити будь-якої миті, і тоді мирна ніч сповниться галасом і відблисками ліхтарів. У будь-який момент мене мпогли спіймати. Усе, що мені лишалося, це повзти вздовж стіни будівлі, залишаючись у тіні, уникаючи світла.

Зрештою, я знайшла темний острівець і прокралася через нього до пасовища на краю комплексу. Коли я про­диралася крізь високу траву, то зачепила рукою колючий дріт, що ним були обнесені пагорби, на яких паслася худоба. Зціпивши зуби від шоку й болю, я йшла вздовж загорожі, поки не натрапила на гранітну плиту, достатньо велику, щоби я могла там сховатися, і тоді я скрутилася калачиком за нею, змерзла, закривавлена й налякана.

Усі погоні — одна й та сама погоня.

Востаннє такою безпомічною я почувалася, коли мені було одинадцять років і я тремтіла в незнайомому парку під холодним місяцем. І як тоді, всі мої плани пішли шкереберть. І як тоді, результатом були невдача, небезпека й хаос. І як тоді, нічого не покращилося, а лише погіршало.

Але цього разу я все ще була злою.

У всьому цьому винний був мій батько. Це він розповів Гораціо про інших створінь. Він навіть допоміг йому роздобути декількох. А мені не розповів нічого, крім кількох історій, які не принесли мені жодної користі.

Моя кров закипіла від усвідомлення того, що мій батько довіряв Гораціо Прендерґасту більше, ніж мені.

Й ось чим усе це закінчилося. Тепер я була впевнена в тому, що Гораціо здатен на вбивство. І якщо мій батько намагався зупинити плани Гораціо, тому що він намагався «все виправити», що б це не означало, я не була б здивована, якби Гораціо вбив його у відповідь.

Але чи була я настільки кращою за свого батька? За остан­ні кілька місяців я брехала. Я так само ховалася і зникала. І зрештою, саме я допустила те, що єдиноріг опинився в поганих руках.

Можливо, гірканський рід був так само зламаний та загублений, як і Феллси. Можливо, те, що б це не було, що робило нас особливими, вичерпується. Можливо, мені просто не щастить. Це не моя провина чи когось іще, що я виявилася останнім живим реліктом чогось, що колись було магічним.

Вони гоняться, бо в них майже не лишилося часу.

Від думок мене відволік біль через поріз на руці. Я все ще була тут. Єдиноріг був іще живий, і світу ще не настав кінець. Я не була моїм батьком, і я не повинна була повторювати тих самих помилок, що й він.

Я дістала телефон і побачила, що він знову ловить сигнал. Я глибоко вдихнула і зробила дзвінок.

Телефон прогудів раз, двічі. Якщо б він направив мене на голосову пошту, що ж, це було б те, на що я заслу­говувала. Але цього не сталося, на третьому гудку Ґрейс відповіла.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

Я чула ще один голос, що бурмотів на задньому плані. Гові.

— Мені потрібна твоя допомога, Ґрейс, — сказала я.

Я розповіла Ґрейс, що мені потрібно, а потім пояснила, де мене знайти. Вона спочатку затихла, настільки затихла, що я могла чути голос Гові. Гові не був моїм фанатом.

На моє щастя, Ґрейс усе ще була.

Годиною пізніше, продираючись трав’янистими схилами, нашпигованими коров’ячими балабухами, я стояла на узбіччі безлюдної двосмугової дороги, спостерігаючи, як із темряви з’явилася пара примружених фар, а тоді із «Блу Вейлу» вийшла спочатку Ґрейс, а за нею Меллорін.

— Вибач мене, — сказала я до Ґрейс. — І дякую.

Вона похитала головою.

— Він дурненький хлопчик, — сказала вона. — А ти все ще моя подруга.

— У тебе є його хвіст? — запитала я Меллорін.

Вона залізла під сорочку й витягла звідти жорстке, щільно згорнуте кільце з лисячого хутра, перев’язане конопляною мотузкою.

— За мною, — сказала я.

Ґрейс стояла на місці:

— Ти повинна розповісти мені, що взагалі відбувається.

— Вибач мене за те, що брехала тобі, Ґрейс, — сказала я. — Мені жаль, що я все це приховувала від тебе. Я не знала, як почати про це розмову, і ще й досі не знаю. Але я готова показати тобі.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

Уперше за багато годин я відчула щось іще, крім страху та злості. Гадаю, це була впевненість.

— Ґрейс, — промовила я, — ми збираємося врятувати світ.

Ми втрьох пробиралися крізь коров’ячі балабухи й темряву, і по дорозі я щосили намагалася пояснити, що нам доведеться робити. Ґрейс, зрозуміло чому, була налаштована скептично. Але вона не розвернулася й не пішла геть. Меллорін, звісно, не потрібно було переконувати.

Коли ми дібралися туди, на