Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Я кивнула на хвіст Зорро.

— Ти знаєш, як він працює? — запитала я Меллорін.

— Не зовсім, — відповіла вона. — Але, мабуть, зрозумію, коли настане час.

— Але ще не час?

— Ні, — відповіла вона.

— Отже, це не заклинання невидимості.

— Мабуть, ні, — відповіла вона.

Лише на секунду мені здалося, що я зробила ще одну помилку, привівши дівчат сюди й утягнувши їх у це. Тепер на кону було не тільки моє життя. У нас навіть не було плану проникнення в будівлю.

Тож для мене стало великою несподіванкою, коли Меллорін раптом підскочила й почала спускатися з пагорба впевненою ходою.

— За мною, — вигукнула вона, виходячи з темряви.

А що нам іще залишалося робити? Насправді було полегшенням, що є наказ, який треба виконувати, навіть якщо він абсурдний і небезпечний.

— Що ти робиш, Меллорін? — прошепотіла я.

— Ось як це робиться, — промовила вона, не обертаючись до нас і не збавляючи темп. — Ви йдете так, ніби ви місцеві. Ви дивитеся на людей, ніби знаєте їх. Ви ні перед чим не зупиняєтеся.

— І це працює? — запитала я.

— Іноді, — відповіла Меллорін, киваючи в бік групи працівників, коли ми проходили повз.

Ми з Ґрейс перезирнулися. Насправді ми й не мали вибору. Ми обидві піддалися тому імпульсу від Меллорін. І її впевненість була заразною. Після кількох рішучих кроків я відчула, як моя постава вирівнялася. Усмішка невимушено розпливлася на моєму обличчі. Ми йшли в найневизначеніше майбутнє, і я майже відчула, як у моїх очах грають іскринки.

Коли ми наблизилися до головного приміщення, Меллорін підібрала планшет, який хтось залишив без нагляду. Вона просунула його собі під пахву і продовжувала йти.

— Невелике доповнення до ілюзії, — промовила вона через плече.

Ми пройшли повз робітників, які затягували піддони з їжею в підвал. Ніхто не зупинив нас. Ми прослизнули до парадних дверей особняка Гораціо, й охоронці, що стояли біля входу, пропустили нас. Тепер я йшла попереду головним коридором мимо ще одного натовпу робітників, групки охоронців і членів клубу прихильників Гораціо.

Ми стрімко й відчайдушно попрямували до ліфта, який спускався до звіринця, і вискочили з головного коридору лише тоді, коли почали наближатися до кабінету Гораціо. Якби Алонзо помітив мене, нас би спіймали. З-поміж двох кімнат я глянула в бік тієї, де мене тримали під вартою. Алонзо все ще стояв на місці, сонний та знудьгований. За весь цей час ніхто не помітив моєї відсутності.

— Невже нікому не видалося дивним, що я досі не попросилася в туалет? — прошепотіла я.

Ґрейс шикнула на мене, і ми пішли далі.

Наступною кімнатою була ще одна конференц-зала. Двері були відчинені. Усередині Ейва підвела голову від того, що видавалося дуже важливою зустріччю з кількома охоронцями. Я швидко відвела свій погляд, але вона мене помітила.

— Дідько, — прошепотіла я.

Я почула, як вона вийшла з офісу й попрямувала коридором за нами.

— Ідіть швидше, — сказала я.

Ми йшли, як опудала — гойдливою ходою, майже не згинаючи ніг, з притиснутими до тіла руками. Ніякої тобі грацій­ності. Ейва гукнула нас, а коли ми не відповіли, почала кричати. Ми завернули за ріг, і я побачила попереду двері ліфта.

Ґрейс вихопила планшет з руки Меллорін і стала посеред коридору, коли відлуння тупоту охоронців майже оточило нас.

— Біжіть, — сказала вона.

— Що ти робиш? — запитала я.

Ґрейс лише люто зиркнула на мене

— Я вірю в тебе, Маржан, — сказала вона. — Довірся й мені.

Я рвонула до ліфта й натиснула кнопку. Меллорін була прямо за мною. Я озирнулася.

У кінці коридору Ґрейс подивилася на мене через плече й кивнула. Потім вона зробила довгий, глибокий вдих, узяла планшет в обидві руки й пішла прямо назустріч охоронцям.

Коли вони завернули за ріг, то перше, що вони побачили, була дівчинка, яка мала такий вигляд, наче вона не лише тутешня, а ще й виконує якусь дуже важливу роботу.

— Це заборонена зона! — сказала Ґрейс гострим і наказовим тоном. — Ви не повинні тут бути.

На якусь мить стало неважливо, хто ти — висококваліфікований приватний охоронець чи неприступна ефективна помічниця керівника. Кожен був упевнений, що ніхто чужий тут просто не міг перебувати. Найкращі та найздібніші поплічники Гораціо дізнавалися те, що ми з Керрі Фінч знали з першого дня шостого класу.

Із Ґрейс Йї неможливо сперечатися.

За нами відчинилися двері ліфта. Поки охоронці застиг­ли на місці, розмірковуючи, чи справді вони заблукали до забороненої зони, Меллорін заскочила в ліфт і потягнула мене за собою.

— Ґрейс! — закричала я. — Хутчіш!

Ґрейс відкинула планшет і рвонула до дверей ліфта. Саме тоді закляття й перестало діяти. Охоронці схаменулися й кинулися за нею. Вона пірнула всередину, і я водномить ударила кулаком по кнопці «ЗАЧИНИТИ ДВЕРІ». Кроки загримкотіли в наш бік.

Двері повільно зійшлися разом, неначе долоні священника під час молитви. Коли остання смужка коридору зник­ла, я побачила обличчя охоронця, який зазирнув усередину й уже простягнув було руку, щоб зупинити нас, але не зміг. Двері зачинилися, ліфт почав спускатися, і звуки коридору розчинилися в кам’яній тиші.

— Що ж, це було нереально круто, — сказала Меллорін.

— Дякую, — сказала Ґрейс.

І раптом ми всі замовкли. Невеликий момент тріумфу — втеча від першої погоні охоронців — змінився відчуттям нудо­ти в моєму шлунку. Нам не було куди втікати. Ми були посеред ліфтової шахти з двома виходами.

— Унизу нас чекатиме ще більше охорони, чи не так? — запитала Ґрейс.

— Напевно, — відповіла я.

Я опустилася на підлогу й притулилася спиною до стіни. Ми навіть не мали з собою планшета.

— То це все? — запитала Ґрейс.

— Ми спробували, — відповіла я. — Ми були дуже близькі. Дякую тобі, Ґрейс. Дякую, що вірила в мене. Дякую, що приїхала. Дякую за… це.

Вона знизала плечима:

— Це було доволі круто, — сказала вона. — Ти бачила їхні обличчя?

Вона усміхнулася, а тоді розсміялася. Я також.

— Вибач, — промовила я, коли сміх стих. — Це все моя провина.

— Замовкни, Марі, — сказала Ґрейс.