Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

Тиша стояла кілька секунд. Потім озвалася Леслі:　

— Не буду прикидатися, що я зрозуміла тебе цілком, але навіть якщо ви надумаєте змінити свою думку і справді віддати графу цей еліксир… у нього все одно виникає крихітна проблемка. — Тут Леслі задоволено засміялася: — Він не може вбити Ґвен.　

Рафаель розкрутив кольоровий олівець, і той докотився до іншого кінця столу.　

— А для чого вам змінювати думку, якщо ви знаєте справжні наміри графа?　

Ґідеон зреагував не одразу, його обличчя не виказувало якихось емоцій, та нарешті він промовив:　

— Бо на нас могли тиснути.　

Я прокинулася, відчувши на обличчі щось вогке та холодне, а потім озвався Ксемеріус:　

— Будильник за десять хвилин продзвенить!　

Я натягнула ковдру аж на голову.　

— От і зрозумій тебе! Ти ж учора сама скаржилася, що я не розбудив тебе, — Ксемеріус явно образився.　

— Учора я не накручувала будильника. А сьогодні ще збіса рано, — пробурмотіла я.　

— Ти мусиш іти на жертви, якщо хочеш врятувати світ від безсмертного маніяка, — мовив Ксемеріус. Я чула, як він задзвенів, мов будильник, і пролетів колом під стелею. — Крім того, сьогодні після обіду в тебе з ним зустріч, якщо ти раптом забула. Ану, вставай з постелі!　

Я вдала з себе трупа, що було неважко, бо саме так я майже й почувалася, дарма що була нібито безсмертною. Але Ксемеріуса мої хитрощі не надто вразили. Він перелітав від одного краю мого ліжка до іншого і вигукував усілякі фразочки:　

— Хто рано підводиться, за тим і діло водиться! Рання пташка вловить комашку!

— Зараз тебе ця пташка вкусить! — огризнулась я, але Ксемеріус вже домігся свого. Я роздратовано скотилася з ліжка і в результаті рівно о 7:00 вже стояла на станції метро біля Темпла.　

Ну, насправді була сьома шістнадцять, але годинник на моєму телефоні ішов трохи вперед.　

— У тебе тільки змучений вигляд, а я почуваюсь змучено, — простогнала Леслі, яка вже чекала мене на призначеному місці на платформі.　

У цей час, та ще й у неділю, інтенсивного руху не було, але я все одно не могла втямити, як Ґідеон збирався непомітно потрапити в тунель метро. Платформа яскраво освітлювалася, а крім того було повно камер стеження.　

Я поставила свою важку, запаковану вщерть дорожню сумку й люто зиркнула на Ксемеріуса, який навіжено літав поміж колонами.　

— Це все через Ксемеріуса. Він не дозволив мені скористатися маминим кремом-коректором, бо ми, на його думку, вже запізнювалися. Не кажучи вже про те, що він не дозволив мені заскочити в «Starbucks» сьорбнути кави.　

Леслі допитливо глянула мені в очі:　

— Ти спала вдома?　

— Звісно, де ж іще? — трохи обурливо запитала я.　

— Ну, я думала, ви припинили марудитися над планом на якийсь час після того, як ми з Рафаелем вас покинули. — Вона почухала ніс. — Я ж навмисне довго прощалася з Рафаелем, даючи вам час перебратися з канапи в спальню.　

Я підморгнула їй і запитала:　

— Навмисне довго? Яка велика жертва з твого боку!　

Леслі посміхнулася.　

— Так, ти тільки подумай! — сказала вона, навіть не зашарівшись. — Але не сплигуй з теми. Ти могла б спокійно повідомити мамі, що залишилася ночувати в мене.　

Я гмикнула. 　

— Ну, щиро кажучи, я б так і зробила, але Ґідеон наполіг, щоб викликати мені таксі. — І нещасним голосом докинула: — Мабуть, я була не вельми спокуслива, як гадала.　

— Просто він вельми… гм-м… відповідальний, — утішила мене Леслі.　

— Авжеж, можна це й так назвати, — озвався Ксемеріус, завершивши свої скажені викрутаси. Захекавшись, він гепнувся додолу мені під ноги. — А може, він просто кисляк, боягуз, тюхтій. — Він замовк на хвильку. — Або ще — мамчин синочок, кендюх, лемішка…　

Леслі подивилася на годинник. Вона мусила перекрикувати гучний потяг, який саме під’їздив:　

— Вони явно не пунктуальні. Уже минуло двадцять хвилин, — вона пильно оглядала кількох людей, які виходили з вагонів. Аж раптом очі її зблиснули. — А, ось і вони!　

— Одного разу двоє довгоочікуваних марципанових принців покинули своїх білих коней у стайні та пішли на метро, — патякав Ксемеріус. — І щойно їх угледіли дві принцеси, як їхні очі зблиснули і потужні викиди юнацьких гормонів перетворилися на вітальний поцілунок, збентеження та дурнуваті посмішки, і тоді розумного і неперевершеного демона, на жаль, знудило просто у сміттєвий кошик.　

Він безсоромно перебільшував — жодних посмішок і близько не було. Ну, може, ми й посміхалися трохи зніче-но. І ніхто з нас не бентежився. Ну, хіба що я. Бо я згадала, як уночі Ґідеон прибрав мою руку зі своєї шиї і сказав:　

— Краще я викличу таксі. День сьогодні буде напружений.　

Я здалася собі якимось реп’яхом, який треба було кров з носа витягнути з його светра. А найстрашнішим було те, що я саме цієї миті збиралася на силі, аби сказати йому: «Я тебе кохаю». Не те щоб він цього не знав, але… Я ніколи ще не говорила йому цих слів. І тепер я не була впевнена, що він взагалі хоче це почути.　

Ґідеон ніжно погладив мою щоку.　

— Ґвен, я можу все зробити самотужки. Все, що мені треба, — це перехопити чергового Вартового на його шляху і відібрати в нього листа.　

— Воно-бо й так, проте… — озвалася Леслі.　

У нас так і не склався Грандіозний План, зате ми виробили «гнучкий план дій», як його назвала Леслі. У будь-якому разі ми мусили знову зустрітися з Люсі й Полом, причому до того, як побачимо графа після обіду. І ще нам треба було подбати про лист із зазначенням таємної криївки Люсі й Пола, який Ґідеон приніс у 1912 рік минулого тижня. Він ніяк не мав потрапити до Магістра Ложі того часу і близнюків де Віллерз. Час, який ми могли розрахувати на наші спільні стрибки за допомогою особистого хронографа без ризику ґиґнути (як висловився б Ксемеріус), зводився до півтори години максимум, тому важила кожна хвилина.　

Рафаель з усією серйозністю запропонував пронести хронограф у штаб Вартових і стрибати звідти, але його старший брат відкинув цю думку.　

У нього виникла зустрічна пропозиція — він зняв із полиць кілька книг, і між «Тривимірною анатомією людини» і «Кровоносною системою людської руки» виявився план підземних ходів Темпла. Саме через цей план ми зустрілися сьогодні в метро.　

— Ти хочеш зробити це без нас? — насупилась я. — Але ж ми вирішили, що з цього часу все робимо разом.　

— Атож, — підтакнув Рафаель. — Бо в результаті вийде так, ніби це ти сам рятував