Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Воістину, дорогий і добрий друже мій, насилу поборола я почуття гордості, читаючи вашого листа. Як! Ви удостоюєте мене цілковитої своєї довіри настільки, що навіть запитуєте у мене поради? Ах, я нескінченно щаслива, якщо заслужила з вашого боку таку прихильну думку, якщо не завдячую нею тільки дружньому упередженню на мою користь. Втім, незалежно від причини ця думка рівною мірою дорогоцінна моєму серцю. І якщо я удостоїлась її, це в очах моїх буде зайвим спонуканням іще більше прагнути бути її гідною. Тому я (без усяких домагань давати вам поради) вільно висловлю все, що думаю. Я не дуже довіряю собі, оскільки моя думка розходиться з вашою. Але коли я викладу вам свої аргументи, ви їх розглянете, і, якщо не схвалите, я заздалегідь підписуюся під вашим рішенням. В усякому разі у мене вистачить розуміння не вважати себе розумнішою за вас.

Якщо ж, одначе, – і притому лише в цьому разі – мою думку ви вважатимете кращою за свою, причину ми, мабуть, знайдемо в ілюзіях материнської любові. Почуття це – похвальне, і тому його не може не бути у вас. Як, дійсно, позначається воно на рішенні, яке ви маєте намір прийняти? Таким чином, якщо вам часом і доводиться помилятись, то лише у виборі доброчесностей.

Передбачливість – на мій погляд, та з них, яку слід вважати за кращу, коли вирішуєш долю ближнього, і особливо – коли скріплюєш її такими нерозривними і священними узами, як узи шлюбу. Саме тоді мати, рівною мірою мудра та любляча, мусить, як ви прекрасно висловилися, «допомогти дочці своїм життєвим досвідом». Але, запитаю я вас, що вона має зробити для досягнення цієї мети, якщо не встановити заради неї відмінності між тим, що ближче до серця, і тим, що слід?

Хіба ми не упускаємо материнського авторитету, хіба ми не знищуємо його, якщо підпорядковуємо легковажній схильності, уявну міць якої відчувають лише ті, хто її побоюється, але яка зникає, тільки-но вирішуєш не надавати їй значення? Що ж до мене, то, признаюся, я ніколи не вірила в ці непереборні, пристрасні захоплення, в яких ми, немов змовившись, готові, мабуть, знаходити виправдання своїй непристойній поведінці. Не розумію, яким чином схильність, що несподівано виникає і так само несподівано зникає, може означати більше, ніж непохитні правила цнотливості, чесності й скромності. І так само незрозуміло мені, чому жінку, що зневажила їх, може бути виправдано її так званою пристрастю з більшим правом, аніж злодія – пристрастю до грошей, а вбивцю – жадобою помсти.

Хто може сказати, що йому ніколи не доводилося боротись? Але я завжди прагнула переконати себе, що для того, аби встояти, досить захотіти цього, і досі принаймні досвід мій завжди підтверджував це переконання. Чого була б варта доброчесність без обов’язків, що накладалися нею? Служіння їй – у жертвах, які ми приносимо, а нагороди знаходимо у своєму серці. Істини ці можуть заперечуватися лише тими, кому вигідно їх знецінити, і хто, вже розбещений, розраховує хоч ненадовго обдурити інших, намагаючись поганими доказами виправдати свою погану поведінку.

Але чи можна побоюватися цього з боку простої та боязкої дитини, з боку дитини, народженої вами та вихованої в чистоті й скромності, що мало тільки зміцнити її благі природні якості? Адже саме через такі побоювання, які я наважилася б назвати принизливими для вашої дочки, хочете ви відмовитися від вигідного заміжжя, яке уготоване їй вашою розсудливістю. Мені дуже подобається Дансені, а з паном де Жеркуром я, як ви знаєте, з досить давнього часу рідко зустрічаюсь. Але дружнє почуття до одного і байдужість до іншого не заважають мені розуміти, яка велика різниця між двома цими партіями.

Згодна, що за народженням вони рівні. Але один без маєтності, а інший настільки багатий, що навіть і без родовитості досяг би чого завгодно. Готова визнати, що щастя – не в грошах, але слід погодитись і з тим, що вони дуже йому сприяють. Мадемуазель де Воланж, як ви кажете, досить багата для двох. Проте шістдесяти тисяч ліврів доходу, які у неї будуть, не так уже багато, коли носиш ім’я Дансені, й потрібно у відповідності з цим поставити й утримувати дім. Ми живемо не за часів пані де Севіньє.[59] Розкіш поглинає все: її засуджують, але доводиться за нею тягнутись, і, врешті-решт, надмірності позбавляють необхідного.

Що стосується особистих якостей, яким ви з повною підставою надаєте велике значення, то з цього боку пан де Жеркур, поза сумнівом, бездоганний, і він уже це довів. Я хочу вірити і вірю, що Дансені йому ні в чому не поступається, але чи маємо ми тому докази? Щоправда, досі він нібито вільний був від властивих його віку вад і всупереч духу нашого часу прагнув обертатися серед гарного товариства, що є сприятливим для нього знаком. Але хто знає – чи не завдячує він цією скромною поведінкою лише обмеженості своїх засобів? Навіть якщо не боїшся уславитися гравцем або розпусником, для гри і для розпусти потрібні гроші, і можна любити вади, навіть остерігаючись їх крайнощів. Словом, він не перший і не останній із тих, хто обертається серед пристойного товариства лише тому, що не має можливості жити по-іншому.

Я не кажу (боронь боже!), що так про нього думаю. Але тут є певний ризик, і як би ви докоряли собі, коли б усе склалося невдало! Що відповіли б ви дочці, якби вона сказала вам: «Матінко, я була молода, недосвідчена, піддалася навіть простимій у моєму віці омані. Але небо, передбачаючи мою слабкість, дарувало мені в помічниці та хранительки мудру матір. Чому ж, забувши свою передбачливість, погодилися ви на те, що зробило мене нещасною? Хіба мені личило самій вибирати собі чоловіка, коли я уявлення не мала про те, що таке шлюбне життя? Навіть якщо я і хотіла цього, хіба ви не мусили перешкодити? Але в мене й не було ніколи цього безумного бажання. Твердо вирішивши покорятися вам, я шанобливо і покірливо чекала вашого вибору. Я ніколи не відступала від належної покірності вам і, одначе, зазнаю тепер страждань, що випадають на долю непокірних дітей. Ах, мене погубила ваша слабкість…». Можливо, повага до вас заглушила б її скарги, але материнська любов здогадається про них, хоч як би дочка приховувала свої сльози. Вони однаково потраплять у ваше серце. Де тоді ви шукатимете втіху? Чи не в безрозсудній любові, проти якої мусили озброїти її та якою, навпаки, дозволили їй